1933 рік. Травень. "Цвіте червона Україна!" — деклямують поети. Цвіте... Люди лазять на дерева, обривають цвіт, їдять і... умирають під деревами... Але це дрібниця. На Україні — "щасливе, радісне, заможне життя". "Жити стало краще, жити стало веселіше". Так сказав сам "наймудріший" — Сталін. Так само говорить Постишев, щойно висвячений у Москві на "вождя українського народу". Що ж до цих опухлих і конаючих на вулицях, то це все "куркулі", "саботажники". Вони позакопували свій хліб у землю, щоб не дати його більшовикам для успішного виконання п'ятирічок. Тепер самі демонстративно вмирають на вулицях з метою контрреволюційної агітації. Взагалі — все було б чудово, аби не так багато "ворогів народу". В тюрмах не можна зачинити дверей — так тісно набито в камерах. Щогодини виносять з камер мертвих, але їхні місця вже заповнюють нові в'язні. В підвалах ДПУ щоночі стріляють без суду. Петлюрівці... Готували повстання, щоб відірвати Україну від братньої Москви. "Вище більшовицьку пильність!..."

Харків. "Квітуча столиця квітучої України". Кипить, вирує життя. Особливо на базарах і біля крамниць. Все місто стоїть у чергах по хліб. А поруч ще більші юрби прибулих із сіл. Простягають руки, хоч знають наперед, що ніхто нічого не дасть. Вмирають перед очима байдужих людей. Цим тепер нікого не здивуєш. Кожний день на кожній вулиці доводиться переступати трупи. Дякувати Постишеву, що розпорядився очистити вулиці від цього "бруду". Вантажні авта їздять по місту, підбирають трупи, обливають карбовкою і вивозять на звалища за місто... Але це все дрібниці. Послухайте нову пісеньку з кінофільму, "Веселі ребята": "І той, хто з піснею весело крокує, той ніколи і ніде не пропаде"...

В будинку літератури ім. Блакитного — конференція українських письменників. Виступає Постишев. Новоспечений "вождь українського народу" привіз із Москви останні директиви щодо української культури. І ось чуйний московський більшовицький пес водить носом у всі боки й вигукує: "Націоналізмом тхне!" Хоч він і не знає української мови, і українських письменників ніколи не читав, але московське "нутро" йому підказує, що українські письменники — це все "націоналісти". В українській літературі, так само, як і в сільському господарстві та промисловості України, діють вороги, саботажники. Чому у віршах, і в повістях так мало "пафосу"? Де "герой нашого часу", веселий "парень", ударник-комсомолець? Знову в творах з'явилась тінь матері-вдовиці, тобто України. Ясно, це все залишки "контрреволюційного націоналізму", "хвильовизму". Треба "викорчувати з корінням український націоналізм на культурному фронті!"...

В залі, геть у кутку, непомітна серед різноманітної публіки, сидить маленька, скромна людина в сірому буденному одязі. Це й є той, кого мають на увазі всі промовці, що в своїх виступах говорять про "хвильовизм", як "український націоналізм на культурному фронті". Це — Микола Хвильовий. Це він у часи, коли це ще було можливим, гаряче обстоював відмінність української культури, її визволення від згубних московських впливів і орієнтував її на Західню Европу. Це він у своїх книгах "Камо грядеши", "Думки проти течії", і в романі "Вальдшнепи" підняв хвилюючі проблеми, буття молодої української літератури і створив систему поглядів української "молодої молоді" — "хвильовизм". Тепер усі його твори суворо заборонені, а сам письменник перебуває під постійним наглядом ДПУ. Але він не здається. Будучи змушеним заявити в пресі про свою відданість партії більшовиків, він уже кілька років не пише жодного твору. Це багатомовне мовчання зрозуміле для всіх. Навколо імени Хвильового уже протягом років створилась атмосфера чарівливої таємничости. Сам письменник став поетичним образом для маси його прихильників. А його прихильники — вся українська молодь...

Постишев вимагає від письменників "перебудови". Вимога поставлена як дилема: або — або. Поважність цієї вимоги якнайкрасномовніше підкреслює величезна насиченість залі людьми в формі ДПУ. Вони охороняють "вождя" і пильно розглядають кожного письменника. Адже це все люди ненадійні і ще хто зна, чи не терористи... І от під гіпнотичним поглядом їхніх очей — один за одним виходять на трибуну письменники. Кожен з них починає і кінчає свою промову вигуками на честь обох "вождів". Зміст усіх промов один: запевнення в своїй вірності "партії й урядові". Письменники викликають один одного на "соцзмагання" і зобов'язуються написати твори про "героя нашого часу". Ось письменник Григорій Епік викликає на соцзмагання Хвильового... В Хвильового на вустах ледве стримувана усмішка... Але погляди всіх звернені на нього. І він, трохи збентежений, приймає з місця виклик... Конференція продовжується далі... Нудно... І він встає і непомітно зникає з залі...

Він іде задуманий, шумливими вулицями завинутого в вечірній серпанок Харкова. Спостережлива увага письменника занотовує один за одним клаптики життя великого міста... Ось — яскравим блиском вабить очі розкішна вітрина "Торгсіну". За склом вітрини ледве вміщуються найрізноманітніші харчові вироби. Все за золото. Пишні відгодовані спекулянти юрбляться біля входу до крамниці. А біля вітрини лежить, розпластавшись на тротуарі, жахливий опухлий мрець — молодий селянський парубок. Тільки б простягнути руку, розбити скло — і був би рятунок від голодної смерти... Прохожі ні трохи не збентежені такою картиною, мовчки минають труп. Що тут дивного? Письменник зупиняється над трупом. У ньому прокидається якась незрозуміла злість. Чому ці люди вмирають, а не розбивають "Торгсінів"? Невже це той самий народ, історія якого сповнена вщерть бурями героїчних повстань?.. Він іде далі. За ним біжить обідране хлопча з простягненою рукою: "Дайте!.. Дайте"!.. Коли хлопча дістає милостиню, до "доброго дяді" підбігає ще цілий гурт безпритульної, голодної, брудної дітвори. "Дайте!.. дайте!.. дайте!.." — лине з усіх боків. Письменник завертає в темний провулок. І зразу — назустріч йому, як жахливий привид, — з'являється подоба людини — кістяк у чорному вбранні. Це висохла до кісток селянська жінка. На руках у неї дитина. Дитина мертва: ноги, руки і голова дитини повисли в повітрі. "Де тут кладовище?" — беззвучно шепоче жінка. Вона хоче піти вмерти на кладовищі, щоб її разом з дитиною поховали по-людському, а не везли, облитою карбовкою, у вантажній машині на звалище, як собаку... Від цього видовища стає моторошно. Він знову виходить на яскраво освітлену вулицю. Бравурні звуки маршової музики з радіоли на перехресті цілою зливою обдають його: "Живем ми весело сьогодні, а завтра буде веселіш!"...

Нарешті він дістався додому. Сідає, знесилений якоюсь незрозумілою втомою за стіл у своєму кабінеті. Впадає в очі свіжий папірець на столі: знову видавництво настирливо прохає написати щось свіже. О, він і сам би хотів написати щось свіже, але... Хіба можна писати, коли в думках і почуттях такий хаос!.. Він, що так щиро привітав революцію, вже давно відчув, що нею спекулюють спритні гендлярі. Але він так був закоханий у свою власну революційну ілюзію, що з нею легко розлучитися не міг. І він віддався увесь тяжким суперечливим думкам, які вже роками краяли його душу і кожен день життя перетворювали в катування.

На другий день всі газети розписали на всі лади новину про соцзмагання Хвильового і Епіка. Зранку до Хвильового прибіг репортер довідатись про назву і тему майбутнього твору і вже приніс чек на аванс з побільшеного гонорару. Письменник мусів експромтом вигадати назву і тему свого ще й не задуманого твору. Це буде роман "Комсомольці". В ньому він має створити ідеальний образ молодої радянської людини. Він навіть вигадав уже ім'я головної героїні роману — Єва. Через день все це опубліковано в газетах. Треба було братись до писання. Це "треба" відчув письменник на собі як навісний тягар. Але хіба не так робились "творчі задуми" і "надхення" всіх радянських письменників?..

Тим часом відбувались знаменні "літературні" події. Цими подіями були не появи нових томів творчости, а все нові й нові арешти серед письменників. За наказом Постишева ДПУ "очищало" українську літературу від "українських націоналістів" і зрештою — просто від українських письменників. Першими жертвами впали письменники з групи "Західня Україна", за ними пішли "неоклясики", на черзі стояли "ваплітяни", надхненником і ідейним керівником яких був Хвильовий. Про це говорили вже скрізь. У пресі і на зборах до цього готували вже громадську думку. Друзі радили Хвильовому якнайскорше кинути розлюченим більшовицьким псам якийсь стовідсотково — льояльний літературний сурогат, щоб заткнути горлянку їхній "пильній" критиці. Саме з таких міркувань ваплітянець Епік блискавично закінчив і здав до друку роман "Петро Ромен". Патос сталінського "соціялістичного будівництва" в романі був настільки штучно надуманим, що роман в цілому справляв враження тонко задуманої сатири. Але відразу цього не помітили, і газети захлинались від похвал. Тоді в Хвильового виник оригінальний задум написати цілком видуманий нереальний твір, в образах якого будуть втілені його революційні ілюзії, такими, якими вони живуть в його серці, а не такими, якими вони, виявлялось, були в потворній сталінській дійсності. Разючий контраст життя й людей, яких він виведе в творі, з життям і людьми, які є справді, будитиме в людей критичну думку. А офіційна критика буде задоволена, бо найбільша нереальність твору і є саме тим "соціялістичним реалізмом", якого так домагається Сталін від радянських письменників.

Письменник з запалом узявся до праці. Скоро він увесь віддався їй. За працею, на якийсь час забулось усе. Він днями нікуди не виходив і, не бачачи навколо того, чим жило в той час місто, почував себе серед своїх вигаданих героїв і вигаданих подій цілком добре...

Та раптом звичайний телефонний дзвінок порушив усе. Дзвонили з квартири письменника Ялового — найближчого з друзів Хвильового, співініціятора ВАПЛІТЕ. Схвильований жіночий голос сповістив про... несподіваний арешт Ялового!.. Хвильовий був вражений цією звісткою в саме серце... Почалось!..

Все ілюзорне примирення з жорстокою дійсністю через творчість — зникло, як не було. Все заполонила собою болюча звістка. Друг у лапах ДПУ! За звичайним методом цих людоловів — за ним прийде черга на інших. Річ певна — проти нього вже почато справу. Адже йдеться про розгром творців і членів ВАПЛІТЕ...

В одну мить перед Хвильовим постала вся безрадісна перспектива майбутнього його і його друзів. Всіх виловлять поодинці і винищать тихцем, так що ніхто й не знатиме. І, власне, за що? За щиру віру в святу справедливість народної революції, до якої немає ніякого діла спекулянтам революційними гаслами, що самозванно пошились у "вожді" цього обдуреного народу... Кого ж вони тепер знищать, ці "вожді"? Людей, що на своїх плечах винесли ввесь тягар революційної боротьби, і, як і весь народ, не одержавши нічого, створили трони для них, випадково винесених хвилею наверх, тиранів...Хвильовий пригадує свою молодість. І серце його крає пекуча образа. Вся молодість його згоріла в огнях революційної бурі, в ім'я... в ім'я чого? В ім'я сьогоднішнього безглуздя... Разом з ним такий же життьовий шлях пройшов і Яловий. А тепер що? Смерть в ім'я кар'єри Постишева?.. Ні! Не може цього бути!.. Невже остаточно загинула революція? Хіба вже немає людей, що все це розуміють?

Хвильовий, охоплений якимсь незрозумілим, раптово нахлинулим почуттям, гарячково вибігає з дому. Куди поспішає він, врізаючись в плинний натовп прохожих на тротуарі?.. Він біжить до ЦК партії. Адже він ще формально член партії, і до цього часу ЦК ще на нього зважає. Його знає вся Україна, увесь Радянський Союз. Сталін постійно цікавиться ним. Вони мусять тепер вислухати його і припинити це безглуздя на Україні. Він їм доведе, що Постишев помиляється. Постишев не знає України, українського народу, і своєю терористичною політикою вбиває віру людей в справедливість великої революції. Навіщо заарештовувати таких чесних українських революціонерів, як Яловий та інші? Це злочин...

З такими думками прибіг він до будинку ЦК. Але на вході в будинок його зупинив охоронець ДПУ: "Перепустка!" З того часу, як сюди приїхав з Москви Постишев, заведено суворий контроль відвідувачів ЦК. Скільки не намагався Хвильовий, як раніше, пройти просто з партійним квитком, нічого з того не вийшло. Він підійшов до телефону. Але всі його дзвінки лишились без відповіді. З надзвичайно неприємним осадом на душі покинув Хвильовий будинок ЦК... Куди ж піти і що зробити?.. І раптом нова думка піддала йому нової надії. Він піде просто до ДПУ. Адже там мусять бути не якісь партійні бюрократи, а віддані революції ветерани-чекісти. Вони, певно, не знають, кого віддають до їхніх рук, як "ворогів народу". Він розкаже їм усе, і вони його зрозуміють...

І ось він уже біля ДПУ. Він протискається крізь густий натовп людей до дверей комендатури. Але раптом він помічає, що цей натовп — не випадкове скупчення людей. Це черга до комендатури ДПУ. Всі хочуть пробитись туди так само, як і він. Він оглядається навколо. Жінки, старі, діти, селяни, робітники, інтелігенти. Змучені, з сльозами на очах. Він прислухається до їхніх розмов і довідується, що це все люди, які хочуть дізнатись у ДПУ про долю заарештованих батьків, чоловіків, синів. Багато з них товчуться тут уже тижнями, але до "начальства" нікого не допускають і нічого не говорять про заарештованих... Хвильовий кидається до других дверей. Там його зупиняють, як і в ЦК, словом — "перепустка!" Знову відчайдушні намагання порозумітись за допомогою телефону. Але телефон просто мовчить. Не лишається нічого іншого, як облишити і цей намір... Він зупиняється на вулиці біля ДПУ — і жодної думки немає тепер у його голові, тільки гірке почуття образи... І ось він бачить картину, з тих, що ніколи не забуваються. Мимо нього кінний конвой ДПУ жене, як худобу, великий гурт селян. Це ті обідрані й голодні, опухлі від голоду українські селяни, яких можна бачити на кожному кроці. Але ці не схотіли просто покірно вмерти на вулиці, як мільйони інших. Тепер вони помруть у льохах ДПУ, як сотні тисяч таких... Уже вечоріє.

Хвильовий зривається і швидко йде вулицею далі. Куди?.. Для чого?.. Він не знає. Він просто йде, щоб не стояти і не споглядати жахливих картин цього проклятого року... Але їх ніяк не можна обминути. Вони нагадують про себе кожною дрібницею. Ось вони ці "дрібниці": на розі кинулась під трамвай молода дівчина; на тротуарі спіймали хлопчика, що вкрав булку-франзольку і побили до непритомности; біля ліхтаря стоїть п'яний старий робітник і вигукує на всю вулицю: "За що ми боролись, за що кров проливали?", додаючи сороміцьку лайку; його намагається потягти за собою міліціонер і сюрчить у сюрчок на всю вулицю... Тим часом з дверей і вікон розкішного ресторану лунають нахабно-непристойні звуки фокстроту "Румба". Самі ґаліфе ДПУ і тонкі крепдешини жіночих убрань змішалися в п'яній ситій юрбі відпочиваючої партійно-урядової "знаті", охопленої хітливим еротичним танком... Хвильовий знову збочує в глухі віддалені вулиці. Але там ще жахливіші картини... В миршавому скверику голодне дівча за вбогу вечерю віддається п'яному червоноармійцеві... Під кущем ночує ціла селянська сім'я, що мандрує в пошуках хліба... Хулігани і злодії нишпорять по закутках, шукаючи жертв... Довго ходить Хвильовий темними завулками і ніде не може сховатись від убійчих вражень потворної дійсности. Він знову прямує до шумливих, яскраво освітлених вулиць. І раптом він помічає, що скрізь, де б він не був, — завжди присутній ще хтось другий, невідомий... Увесь час на певній віддалі від себе він помічає якусь темну загадкову постать. Нарешті це просто таки впадає йому в вічі, і він починає раз-по-раз оглядатись. Так... Якась людина супроводить його під час усіх його нічних мандрів по місту... Він виходить знову до центру. Тут, загубившись між людьми, він перестає помічати присутність невідомого. Вже пізно, і він прямує додому. Але на площі, перед будинком письменників "Слово", він знову відчуває позад себе присутність загадкового супутника. Він озирається і виразно бачить ту саму темну постать. Тоді йому стає зрозуміло: за ним слідкують...

Це відкриття було останньою краплиною гіркої отрути в роз'ятрену нестерпним болем душу письменника. Зайшовши до своєї кімнати, він враз відчув різко і гостро свою приреченість. Так почуває себе переслідувана жертва, загнана в глухий кут, з якого немає виходу...

Безсило опустився в фотель біля свого робочого столу. На столі, як найдошкульніша насмішка, лежала записка від видавництва з вимогою надіслати рукопис роману "Комсомольці". Хвильовий боляче усміхнувся і взяв до рук свій рукопис. Яким жалюгідним і гидотно фальшивим здалося йому тепер все те, що витворило його штучно роздмухане "надхнення"... Ні!.. Цього байстрюка він не пустить у світ!..

Але що робити?.. Писати, як хочеться, — не можна. Жити ж не пишучи, для нього рівнозначно смерті...

Що ж?.. Умерти?..

Ця думка раптом йому уявилася такою самозрозумілою і простою, що здалося враз, ніби це й є той вихід із становища, якого так шукала душа... Власне, ця думка вже не раз приходила йому в голову. Образ холодної цівки нагана, прикладеної до гарячої скроні самогубця, вже не раз напрошувався йому на перо. І ось тепер знову уява вималювала цей спокусливий образ... Рука сама потяглася до шухляди, де зберігався наган — його вірний товариш з буряних літ революції. З приємністю відчув холодок заліза в гарячій руці.

Довго дивився на вороний відблиск зброї і в уяві малював до найменших подробиць завтрішний день... Прийдуть службовці ДПУ, напишуть сухоказенного акта про самогубство, конфіскують усі рукописи, а в пресі пустять якусь брехливу версію. Мовляв — захворів на ґрипу і в нападі гарячки наклав на себе руки. Ніхто не знатиме, що підвело цей наган до скроні. ДПУ зберігає таємницю міцно...

Ні! Він так не зробить! Кров'ю своєю він напише свій останній твір, який здивує всю Україну і змусить її відсахнутися від потворної облуди більшовизму, який загубив і її, і його...

Він був у справжній творчій екстазі. Очі йому горіли надхненно... До самого ранку просидів за своїм робочим столом. А коли під вікном задзвеніли перші трамваї, він весело й бадьоро підвівся і вийшов до загальної кімнати. Дружина ще спала, донька Люба збиралася до школи, а старенька мати вже лагодила снідання. Він привітався, як завжди, з поцілунками й жартами. Повідомив, що сьогодні він запросить до себе друзів, отже треба приготувати чай. Потім підійшов до телефону і став дзвонити до своїх друзів-письменників. Усіх запросив прийти сьогодні до нього, послухати його новий твір, який він написав порядком соцзмагання з Епіком. За годину у Хвильового вже був Досвітній і Куліш. Сходились інші письменники... Всім упав у вічі незвичайно піднесений настрій Хвильового. Він був схожий на людину, що трошки випила. Багато розмовляв і сипав дотепами. За чаєм розійшовся ще більше. Взяв гітару і з почуттям проспівав кілька своїх улюблених пісень. Всі були захоплені. Але всі з нетерпінням чекали початку читання нового твору. Хтось нагадав про це Хвильовому.

— Ах, так! — схопився Хвильовий, щось пригадавши. І, споважнівши, промовив:

— Друзі мої! Сьогодні я вас справді здивую. Мені так тяжко було написати цей твір... Але я зрозумів, яким мусить бути письменник в цю сталінську епоху. І тому в мене з'явилось таке надхнення до цього твору... Може сьогодні навчу я і вас, як треба і як не треба писати в наш час...

З цими словами він швидко зник за дверима свого кабінету.

Кілька хвилин чекали друзі в повній тиші, доки вийде Хвильовий з новим твором...

Раптом у кабінеті письменника почувся короткий, як тріск, револьверний постріл. У ту ж мить кинулись друзі до кабінету.

За столом, відкинувши голову на спинку крісла, сидів Хвильовий...

В опущеній руці тримав він міцно стиснутий наган... Кругом крісла, як сніг, біліли клаптики подертого на дрібні шматочки роману "Комсомольці". На них яскраво червоніли бризки крови...