Дорогий і вельмишановний колего, мій рік народження — 1893, грудень, с. Тростянець, Охтирського повіту, на Харківщині. Ваш теплий лист зрозумів як бажання узнати, що я за фігура. Отже, для Вас (не для біографії):

Я — син народного вчителя (по єлейній термінології: з голодранців). Батько ніколи не говорив по-українськи; зате бабуся не тільки говорила, але й в глухі слобожанські вечори розказувала мені багато казок про домовиків, лісовиків і т.д. Од бабусі — українська, мова, від батька — народницький "душок" (що від матері — колись розкажу).Од народницького "душка" я й досі ніяк не одкараскаюсь. Батько був поклонником Михайловського (портрет останнього завше висів над його ліжком) і в такому ж дусі і мене хотів виховати. Але з цього майже нічого не вийшло: "душка" то я набрався, а портрета не повісив, бо ніде було. Я зробився "шалопаєм", суб'єктом бездомним. Скінчив я тільки властиво початкову школу, але готовився на атестат зрелості", так що фактичні знання за середню школу давно вже мав. Дякуючи батькові, я рано перечитав російських класиків, добре ознайомився з Діккенсом, Гюго, Флобером, Гофманом і т.д. Але найбільш всього захоплювався Добролюбовим, Бєлінським, Писарєвим — цією трійцею, що не сходила з батькових уст. Між іншим, батько чомусь вважав найсильнішим Добролюбова, може, тому я й досі перечитую його. Пишу це для того, щоб Ви знали, який я "робочий". Мене в страшенно ніякове становище ставлять деякі критики, що рекомендують мене суспільству як робітника. Виходить так, ніби то я "хвастаюсь" цим. Певно, робітником я був: з молодих років до імпер[іалістичної] війни я "шалопайнічал" по заводах, цегельнях. Але все-таки, який я робітник? Був би інший час — я б цього "чину" не одмовився; тепер, коли цим "чином" дехто хоче добути собі чин — мені називатися так ніяково. Я гадаю, Ви мене розумієте. Заводського у мене залишилось: пролетарська (непоказательна) фізіономія, матеріальне становище і дух протесту. Все ж останнє я не знаю, як назвати. Раніш було гарне слово "разночинец", на жаль, я тепер не можу його використати. А інтелігент з мене липовий. Отже, коли візьметеся за біографічну замітку про мене, — моє щире прохання: хто я такий? Тепер про внутрішню свободу. Саме її і бракує мені. Поет безперечно є продукт свого часу, але поетом ще не можна назвати того, хто в полоні фейлетонної сучасності. Це, звичайно, не самопокора, а тільки стара і вічно нова істина. Я цілком доросла людина і не тільки зумію найти собі ціну, але й — поставитись до себе суворо, критично. Саме внутрішня свобода і є одно із моїх хворих місць. Ви добре помітили, назвавши мене в "Прав[обережному] кооператорі]" розтріпаним. Безперечно, я такий. Я розтріпаний. А розтріпаність тому, що надто вражливий. Ця то вразливість і не дає мені добути — "внутрішню свободу". Сьогодні мене доводить до істерики який-небудь худсектор, що по-хамськи поступає з укр[аїнською] літературою, театром, завтра мене нервують партійні справи, на третій день я раптом одкриваю Америку: все зло тому, що я сам хам. Де ж тут бути мудрим обсерватором (не вульгарно), присутність якого дає внутрішню свободу? А добути її рішуче потрібно. — За Ваш теплий лист мало сердечної подяки. Саме підхід до моїх творів. Мені вже бракує об'єктивної критики, що не тільки б шукала вдалих місць, але — головне — зазначала б мої хиби. Справді: воно хоч і приємно втішатись дифірамбами, але ще приємніш знати: як же далі? Почуття самокритики не завше скеровує на правдивий шлях, цим і пояснюється почасти те, що я мало пишу (властиво багато знищую).

Отже, про "Пуделя". Прочитавши Вашого листа, я дістав "В дорозі" і порівняв. Цей твір Коцюбинського, який я читав декілька років тому, безперечно вплинув на мене. Погоджуюсь, що в "Пуделі" я порвав з Пільняком, але все-таки і ця стара манера писання мені не подобається. Я не знаю, про які слова Ви кажете ("оспорити, викинути"), але зробити Сайгора більш "значительним внутрішньо" слід було б. І це, звичайно, не вийшло б те, що в Коцюбинського. Саме тому й подібність двох речей. Не вийшов Сайгор більш "значительним внутрішньо" ось чому:

Свої останні вірші не я назвав класичними, а Коряк. Він же і Йогансенові наз[вав] символєтками. Так часто буває: надрукують, а потім скинуться: контрреволюція, тоді "класичні символєтки". — Дякую за дек[ламатор] "Слово", шкода, що немає там "в годину розпачу умій себе стримати". Будь ласка, передайте подяку Борису Волод[имировичу] за книжку, що прислав мені. Йому ж привіт. Чи не маєте охоти працювати в "Ч[ервоному] Ш[ляху]"? Справки для антології: од Сосюри і Йогансена. — Написав би більш, але не знаю, що Вас цікавить. Мене цікавить Ваш погляд на суч[асну] укр[аїнську] літературу. Також на Винниченка, Коцюбинського. Я теж маю свій погляд — і Вам бажаю творчої осені.

До побачення. Микола Хвильовий.

[Р.S.] 1). Як буде час — пишіть на "Вісти".

2). Про те, що я син народного вчителя, гадаю, треба сказати в біогра[фічній] замітці, а то надто кристального "самородка" хочуть з мене зробити. Їй-богу, ніяково.

В[ельми] ш[ановному] т[оваришу] М. Зерову.

Дорогий і вельмишановний товаришу.

Ваші вірші — один оригінальний і один переклад — уміщено в № 9 "Ч[ервоного] Ш[ляху]" (вийшов). Решту пустимо в слід[уючих] №№. Коли маєте ще — присилайте.

Але, крім віршів, бажано було б мати від Вас критичні розвідки. Коли я був у Києві, Ви обіцяли дати — чому не присилаєте? Можу Вам передати низку тем, але гадаю, що Ви і без редакції зумієте орієнтуватися: так чітко поставлено в нас відділ літер[атурно]-критич[ний].

Перша тема: огляд нашої критики приблизно за останні 40 років. Чи не візьметесь таку статтю написати?

Словом, "христом-богом" прошу: оживіть наш журнал. Не можна ж в кожному № пускати Доленга. До того: невже ми своїми силами не справимось і примушені і до цього часу заказувати статті російській професурі? Звичайно, Білецький пише добре, і його стаття про європейську літературу — натхненний твір. Але я певний, що не тільки Ви, але й багато з киян могли би дати таке. — Це справа не тільки наша, але й Ваша — співробітників "Ч[ервоного] Ш[ляху]" (пробачте за міраж). — Між іншим: йшли у нас, в комісії, розмови про те, що гарно б було "перетягти" Вас до Харкова. Тут, безперечно, роботи багато найдеться, а Ваш приїзд для нашого, бідного на укр[аїнсько]-культ[урні] сили города був би подією. Проте це — між іншим, бо ж важко "перетягти" киянина в брудну столицю.

Літер[атурне] життя тут щось невеселе. (Можливо, то так мені здається). Визначного ніхто не написав.

Я — в стані "чорного песимізму". Друкувати другу книжку боюсь. Хвороба, перелом — не знаю.

Коли найдете час, будь ласка, передайте т[оваришу] Меженкові, щоб він прислав мені фотографію групи письменників. Гроші я йому перешлю.

Цікаво: як ви дивитесь на твори Бенуа і Метерлінка? Я нарочито беру дві крайності. Взагалі, сучасна європейська література мене не задовольняє. Після Діккенса — Бенуа: це ж "безобразіє". Проте, можливо, у нас не переводять гарних речей.

Ще раз "христом-богом" прошу: присилайте скоріше статті.

Тисну Вашу руку. Зі щирою повагою

Харків, здається, липень 1924

Дорогий Миколо Костевичу,рецензію на Дорошкевича уперто чекаю. Погляд на Вашу "Камену" і Вашу поетичну творчість і після Вашого "спростовання" залишається той же. На Поліщукову рецензію звертати уваги не приходиться: Поліщук буває гарним хлопцем, але не завше буває байдужим до особистих мотивів. Погоджуюсь, в класицизмі Дорошкевич неповинний. Отже, експресіоністський висновок: на Вас молода генерація молодої республіки дивиться уважно, бо Ви один із перших. Вибачте за цей "напищений" тон.

Тепер про Савченка. Ви даремно так багато писали мені про те, що Ви хотіли сказати в Житомирі. Я не тільки знаю ціну Савченкові, але й знаю Ваші літературні праці. Не треба бути в Москві, щоб з певністю сказати, де поховано Леніна. — Савченківської статті я не читав до Вашого листа, бо був у Бердянську і, зачитавши її (Ваш лист прийшов із Бердянська, там мене не застав), страшенно обурився. Цей хам і держиморда остаточно зарвався, і коли його не взяти в роботу завчасно, він безперечно ще щось викине. Того ж дня я написав статтю під заголовком: "Савченко й неокласики", де поставив ребром питання про літературну етику і сказав дещо про критичну свистопляску та шановного держиморду з революційною фразеологією — Я. Савченка. Ця стаття, не будучи ще надрукованою, викликала гарячі суперечки в гартованських колах. Мені почали закидати, що я беру під свою оборону непевний елемент (какое слабоуміє!), що (навіть!!!) для радянської влади такі типи, як Савченко, корисні, що вони тероризують "своїх" і т.д. і т.п. Словом, "Л[ітература] Н[аука] М[истецтво]", очевидно, моєї статті не прийме, всі мої доводи розбиваються об глуху стіну, м'яко висловлюючись, духовної убогості. Цієї ж справи я залишити не хочу, не тому, що я прихильний до Зерова й "неокласики" (можливо, і Зеров, і неокласики будуть моїми лютими ворогами за час горожанської війни, я і це припускаю), а тому що amicus Plato, sed etc, тому що не можна виховувати молоде покоління на Савченкових етюдах, на брехні, на бульварщині, на спекуляції, на "катковщині", тому що не можна держати біля державного пайка всяку сволоч, тому що радянська влада бере відповідальність за всі шари суспільства, поскільки вона є державна влада. Цих простих істин не можуть чи не хочуть зрозуміти мої названі друзі. І в цім я вбачаю момент виродження, дегенерації, небезпечний симптом, відкіля казенщина, "комчванство", зарозумілість та інші якості. Словом, дорогий Миколо Костевичу, моя порада така: Ви мусите написати листа до редакції і прислати його мені. Його, як компроміс, обіцяли умістити в "Л[ітературі] Н[ауці] М[истецтві]". Коли цього не зроблять, я його мушу умістити в "Ч[ервоному] Ш[ляху]". Свою статтю я все-таки хочу кудись дати, мабуть, теж піде в "Ч[ервоному] Ш[ляху]". В листі свойому Ви будете говорити приблизно те, що й я в своїй замітці, саме: вказати на надто суб'єктивний підхід Демчука, який в запалі полеміки приписав Вам (це сама його замітка свідчить) те, чого Ви, безперечно, не говорили. Раджу Вам дістати третю книгу "Печать и революция", май-июнь за 1924 рік, де Ви найдете статтю тов[ариша] Троцького "О художественной литературе и политике РКП". Для зарозумілих ортодоксів і вульгаризаторів мистецтва Ви там найдете 3-4 авторитетних цитат. Треба до мистецтва підходити як до мистецтва і т.д., словом, абетка мистецтва. Раджу також Вам використати статтю Шамрая про Вашу книгу (останній № "Ч[ервоного] Ш[ляху]"). Головне, що Ви мусите зробити, це порівняти цитати із статті Савченка, де він дає ідеологію неокласиків, з цитатами із книги "метра неокласичного органу", "основоположника неокласики" М. Зєрова "Нове українське письменство". Ви писали в передмові про класовий підхід, починали книгу "соціальною базою", і особливо багато Ви найдете в себе матер'ялу, аби протиставити савченківській нахабній брехні про одірваність від "конкретних соціально-економічних і побутових умов", — саме в характеристиках Г[улака]-Артемовського, Носенка і т.д. Цим матер'ялом Ви мусите вбити всі інсинуації, що їх широка маса може прийняти за чисту монету. Що ж до лайки (з хамом по-хамськи), то не знаю, який хист Ви маєте до неї. Я гадаю, що в цій галузі я більше маю таланту, а тому й краще було б, коли б я за це взявся (гадаю, мою статтю де-небудь все-таки пропустять). Така Вам моя порада. Коли Ви гадаєте інакше — як хочете. Можливо, Вам і не треба знижатися до полеміки з держимордою. Можливо, краще буде, коли цим ділом займуся я, 3-я особа. Як хочете. Тільки далі Савченкові попускати не можна. На цім і кінчаю про нього. Із Бердянська приїхав кілька днів тому. Поправився так: загубив 2 фунти вісу. Лікарі кажуть, що треба відпочивати 4-5 місяців, але де ж візьмеш грошей. І так заліз за поїздку в борги. З легенями неважно, але зараз тривожить (чорт би її побрав) неврастенія, яка, як кажуть професори, в різкій формі. Ну, нічого, все це єрунда в порівнянні з тією неврастенією, яка трясе декого з моїх названих друзів. Знаєте, Миколо Костевичу, я, який завше вважав себе звичайною, пересічною людиною, мушу проти своєї волі одкрити Америку, саме: єсть пересічність ріжних сортів, і от моя пересічність якогось 2-го чи 1-го сорту. Але було б смішно, коли б не було так печально. Тільки-но вискочив із держвидатської баталії, де уїдливо (я не забуваю своєї обіцянки: "я буду [у]їдливою нянькою біля вас", колишній уїдливий гумор) насідав, аби держвидат видав-таки українських класиків. Ця історія тягнеться вже довгенько, і от я рішуче запропонував — яке нахабство, бо ж не маю ще їх — представити видавництву в короткий термін "безвозмездно" (яка я гарна людина!!) Нечуя, Мирного, [П.] Куліша еtс. Навіть вимагав офіційної "бамажки", як каже Косинка, аби видання знову не залишилось на "бамажці". Нічого, піддаються, хоч і з кислою міною, бо як же: це ж вони липові прихильники радвлади. Та бачите (яка прелість!), не піддається дехто з моїх названих друзів. Влетів один: "Класиків? Навіщо? Яка від них користь! Навіщо це сміття!". Це майже буквально, у всякім разі жодної гіперболи. Але — "не дав бог жабі хвоста, а то б все болото потолочила". Та справа не в цім. Совісно казати сторонній людині, що так міркує мій названий друг, та ще й з кращого сорту. Іноді трохи навіть страшно зробиться, бо ж "скажи, хто твій друг, і я скажу, хто ти", бо ж ми держимо румпель, бо ж... К чорту! Противно навіть говорити, і говорю я тільки для того, щоб перевірити себе. Так, коли я говорю це Вам, безпартійному, коли я цього не боюсь говорити, — воістину перемога за нами, за комунізмом, за комуністичною партією.

Бажаю Вам всього гарного. Тисну Вашу руку.

Микола Хвильовий.

[Р.S.] Чорт!.. Не дає покою Савченко. "Боженько", коли ж спалахне світова революція, щоб можна було зібрати Савченок всього світу і попрохати їх в чека?

Ви мені такі акуратні листи пишете, а я стільки намазав. Вибачте, їй-богу, спішу.

Привіт киянам. Багато з них на мене гніваються, але, їй-богу, немає часу всім відповідати завчасно.

Між іншим: море мене зовсім не хвилювало, тягне у синій вечірній город.

Ще раз пробачте, дорогий товаришу Миколо, що так довго не відповідав. Про погоду не хотів писати, а поділитись з Вами чимсь більш цікавим, їй-богу, не мав часу. — Центральними моментами в літературному житті останніх днів були для мене: стаття тов[ариша] Дорошкевича й Пленум Гарту-Плугу. Спершу про Вашого шановного "Сашу". Відповідь йому я написав на 3-й день, коли мав його статтю під рукою. Але й досі ця відповідь лежить у шухляді і, очевидно, я доти не буду полемізувати з ним, поки остаточно не переконаюсь, що я не такий ідіот, яким малюють мене мої вчені опоненти з університету св[ятого] Володимира.

Треба визнати — стаття Дорошкевича — це перший виступ, що на нього я не мав права відповідати в жартівливому тоні. Дорошкевич підійшов до поданих мною думок цілком серйозно, як і належить поважній людині. Але все-таки це був архі-просвітянський виступ, і коли він ріжниться чимсь від Пилипенківської балаканини, то тільки делікатним і професорськи-грунтовним підходом до справи.

Я гадаю, що будь Дорошкевич членом компартії, Пилипенка б і не видно було. З нього б був прекрасний ідеолог хоч би того ж плужанства. — Статтю Дорошкевича я розбиваю на дві частини. Перша — це та, де він цілком погоджується зі мною і — до речі — зовсім не по заслузі вихваляє мене (не сказав би я — хтось інший сказав би), це та частина, що в ній він розбирає мене, як "обличителя" Просвіти. В другій частині Дорошкевич виступає вже сам в ролі "обличителя", але мойого романтизму, моєї неспроможності накреслити дальші шляхи розвитку української літератури. Звичайно, накреслювати нові шляхи справа не легка, але я все-таки гадаю, що Дорошкевича спровокувала моя нарочита патетика, бо мої заклики були далеко не "ліричним рефреном". Дозвольте, коли це Вас цікавить, хоч коротенько переказати те, що я писав у своїй відповіді шановному "Саше". Я свою статтю розбив на такі розділи: "психологічна Європа", "культурний епігонізм", "роля України" й "азіатський ренесанс". — В нашій полеміці стикнулись питання принципового характеру й громадського значіння. Говорили ми про мистецтво, а прийшли до загальнокультурних проблем. Візьмемо хоч би ту ж психологічну Європу. Не тільки дівчинка з київського диспуту, але й Дорошкевич "в тайні" думає, що Хвильовий агітує за Європу "в лакових ботиках". Бо й справді: все говорить за те, що цей харківський чудак "загубив соціальний критерій". — Але що ж таке ця психологічна категорія? Невже таки від неї "одгонить" тим запахом, який не подобається моїм опонентам? Я гадаю, що тут просто непорозуміння: або мої опоненти марксистськи-безграмотні люди, або вони пускаються на просвітянські хитрощі. — Говорячи про мистецтво, ми попадаємо в схему ідеологічних надбудов. І, звичайно, обертатися тут такими термінами, які розуміє уманський дурень і які вживають на плужанських вечорницях, — не приходиться. Тим паче треба це сказати про той момент, коли ми підходимо до широких культурних проблем. Історичний матеріалізм, як відомо учневі 5-ї групи, ніколи не відхиляє психологічного фактора, навпаки — він припускає його дію. І ця "пресловута" психологічна категорія, за марксизмом, є жива людина, з її мислями, з її волею, з її хистом. Отже, коли психологічний чинник діє в громадському житті, а жива людина ідентична цьому факторові, то, очевидно, історію робить не тільки економіка, але й живі люди. Ці елементарні засади про ролю людини в історії завжди забувають наші вульгарні марксисти, а за ними й Дорошкевич, який пливе за течією "масового мистецтва" і досі думає, як думав "дід шестидесятник". Це перше, що я хотів підкреслити, висуваючи "психологічну" категорію: історію (зокрема й мистецтво) роблять і воля, і хист, і мислі і очевидно сильні, відважні, глибокі. Малпувати зуміє й малпа. І тому нам не досить однієї європейської техніки. Коли я говорив про психологічну Європу, я запитував: чи не дала нам ця Європа якогось типу людини, яка — в тій пропорції, що наділяє її т[ак] з[ваний] "змінний стосунок" — творить історію. Яка Європа, спитає Дорошкевич? Яка завгодно; "минула — сучасна; буржуазна — пролетарська; вічна — мінлива". Бо й справді: Гамлети, Дон-Жуани чи то Тартюфи були в минулому, але є вони й у сучасному, були вони буржуазні, але є вони й пролетарські; можна вважати їх "вічними", але вони будуть і "мінливі". Таку кокетливу путь держить діалектика, коли вона блукає в лабіринті надбудов. — Але почекайте, знову спитає нас Дорошкевич: яка ж це людина, чи не "відгонить" від неї "етичним критерієм"? — Двигуном історії, як відомо тому ж учневі з 5-ї групи, є згаданий нами т[ак] з[ваний] "змінний стосунок" — людина — природа. Інакше кажучи, ми маємо справу з боротьбою громадської людини проти природи. Отже, та істота, що я її ототожнюю з психологічним фактором, і є по суті — громадська людина. Отже, справу з Європою та з живою істотою до певної міри вияснено. Залишається ще тип, що його, на мою думку, утворено Заходом. Тут ми стикаємось з ідеалом громадської людини, яка удосконалювалась на протязі багатьох віків: є власністю всіх клас. В цьому випадкові я нічого не маю проти того, щоб Леніна, припустім, порівняти з Петром Великим: як і той, так і другий належали до одного типу "общественного человека". І імператор римської імперії Август, і мислитель буржуазії Вольтер, і пролетарський теоретик Маркс, і всі інші маленькі августи, вольтери й маркси — всі вони належать до одного типу, як і — скажемо, Пилипенко, Дорошкевич еtс належать до другого. Це зовсім не значить, що кожний із них, взятий в конкретному оточенні в конкретний час, буде міжкласовим явищем: і той, і другий, і п'ятий служили своїй класі. Але поскільки їхня служба, піднімаючи культуру їхньої ж класи, викликала розвиток нових сил, що мусіли прийти на зміну їм і були по суті їхнім антиподом, постільки між Леніним і Петром В[еликим] можна поставити знак тотожності. І піп Лютер і робітничий ватажок Бебель належать до одного типу європейської людини, і той, і другий, і п'ятій, і десятий не відривались від своєї соціальної бази, але всі вони були двигунами історії в пропорції того-таки "змінного стосунку". Стан їхнього інтелекту завжди прагнув дорівнюватись даному соціально-економічному й політичному строю. Цей класичний тип я мислю в перманентній волевій, інтелектуальній і т.д. динаміці. Це та людина, що її завжди й до вінців збурено в своїй біологічній основі. Це — європейський інтелект в кращому розумінні цього слова. Це — коли хочете — знайомий нам чорнокнижник із Вюртембергу, що показав нам грандіозну цивілізацію й одкрив перед нами безмежні перспективи. Це — доктор Фауст, коли розуміти його як допитливий людський дух. І зовсім даремно ховає його Шпенглер: він ховає не Фауста, а "третій стан". Фауст безсмертний, поки живуть сильні здорові люди. — От що я розумів під психологічною Європою. І коли я не вчився в університеті св[ятого] Володимира, то, без сумніву, ці мислі підказала мені та "соціальна база", що від неї я; зі слів Дорошкевича, "одірвався". Отже, класичний тип громадської людини вироблено Європою. Яко надбудова, він вплинув на економічний базис, на добробут і феодалів, і буржуазії. Він вплинув і на добробут пролетаріата. Його соціальний сенс з його активності, і тільки допотопна нація може не розуміти цього і втішатися вульгарним марксизмом. Саме та нація, яка радіє з того, що її мистецтво майже дорівнюється німецькому дурневі з 15 століття. — Тут дозвольте перейти до культурного епігонізму. — Патетика, коли її взяти з абстракції, є завжди плід недозрілого розуму. От чому й декому такі чудачки, як я, здаються трохи вбогими. Але більшої вбогості, більшої вузості й більшої хлестаковщини, як наш український інтелігент, що його отруєно франсівським скепсисом, не було на світі. Цей самовпевнений ідіотик, не зрозумівши як слід Франса і кокетуючи іронією, думає, що це і є та іронія, яка і т.д. і т.п. Він завжди і до всякої справи підходить "звисока" і, на кращий випадок, з "наплювательской точки зрения", за мовою харківського "волапюк'у". Як зразок такої самовпевненості будуть в № 9 "Ч[ервоного] Ш[ляху]" рецензії Доленга на "диспут" і на мою книжку, що їх я свідомо пропустив. — Але нині справа не про патетиків й не про скептиків, — справа про епігонів російської культури. Справа про нашу націю. Це — класична країна Гаркун-Задунайського позадництва, просвітянства, культурного епігонізму.

Це — класична країна рабської психології. Коли, припустім, Сталін говорить, що розвиток національної культури залежить від самої нації, то наші епігони розуміють це так: "приідіте і володійте нами". Від Котляревського, Гулака, Метлинського, через "братчиків" до нашого часу включно українська інтелігенція, за винятком кількох протестантів та бунтарів, страждала й страждає на позадництво. Без російського диригента наш культурник не мислить себе. Він здібний тільки повторювати зади, малпувати. Він ніяк не може уявити собі, що нація тільки тоді виявляє себе, коли найде їй одній властивий шлях культурного розвитку. Він не може уявити, бо він боїться — ДЕРЗАТЬ! Хіба наші сьогоднішні розмови про "масове мистецтво" не є прикметою позадництва? Хіба нам не приходиться й досі витягати ганебну постать Гаркуна і з невимовним болем ставити його, хоч би й для контрасту, поруч з тією Європою, в яку ми безумно закохані? Може, і це лірика? Може, і це манівці personalia? Дорошкевич вагається, що краще: просвітянство чи естетичне міщанство. Я не вагаюсь і кажу: їм одна ціна. Міщанство завжди міщанство, і будь воно трижди проклято! Але коли я беру конкретні постаті з нашої літератури, які захоплювалися естетизмом, то і Євшан, і Семенко, і Вороний є для мене трагічні моменти в історії нашого народу. Коли взяти ті умови, в яких росла й розвивалась наша нація, коли взяти на увагу ту жахливу атмосферу позадництва, в якій жив той же Вороний, то нема нічого дивного, що наші естети впадали в крайність. Хіба знамените l`art pour l`art не проробило з часів Аріосто певної еволюції? Хіба античний пароль — "краса" з означенням класових сил не шукає нової гармонії, де б звучали громадські мотиви? Хіба той же самий Пушкін не був тому яскравим прикладом? Хіба за "Русланом і Людмилою", цим "Orlando furioso", ми не бачимо ще Пушкіна-громадянина? — Але Пушкін жив у нормальній атмосфері культурного будівництва. А Кобилянська, припустім, — за великою китайською стіною серед дикунів та епігонів. Чи ж могла вона, можливо, пересічний талант, поставивши перед собою чимале завдання, вийти переможцем? Український естетизм, каже Дорошкевич, був не впливовим. Але чи значить це, що він був "агромадським"? Коли формула "мистецтво для мистецтва" є прикметою розкладу мистецтва, а також певних шарів суспільства, то треба сказати, що в часи нашого естетизму і наше мистецтво і наше суспільство, яке репрезентували естети, тільки становились на ноги. Але не припускаючи навіть цієї засади, я надаю представникам нашої модерністської Європи велике громадське значіння. Бо я хочу виходити не з тих сахаринно-народницьких засад, які затримують національний розвиток, а з глибокого розуміння національного питання. Я гадаю, що це "прокляте питання" тільки тоді не буде стояти на путях прогресу, коли, нація вичерпає себе в повній мірі, коли, зокрема, її мистецтво найде найвищі естетичні цінності. На цьому шляху вороні й євшани були справжнім громадським явищем і, коли хочете, — навіть червоним. Для мене славетний "мужик" Франко, яко митець, менш дорогий, ніж, скажемо (да не буде це personflia), естет Семенко, ця трагічна постать на фоні нашої позадницької дійсності. І Кобилянська й "младомузці" — все це етапи нашого мистецтва, а доктор Франко — епізод, може, й яскравий, у громадському житті. Це щодо мистецтва, щодо психологічної (не ідеологічної) учоби в цій галузі. Що ж до науки, до політики й культури в широкому розумінні цього слова, то тут більшого за Куліша я не бачу. Здається, тільки він один маячить світлою плямою з темного минулого. Тільки його можна вважати за справжнього європейця, за ту людину, яка наблизилась до типу західного інтелігента. І на цій фігурі стикаються мої розходження з Дорошкевичем. І саме не етичного, а соціального порядку. Для мене Куліш є представник не "чорної Європи", а найчервонішої. Що ж таке це "червоне", спитає мене Дорошкевич? Відповідаю: це — символ боротьби, прогресу. Куліш, по суті, був ідеологом молодої буржуазії, і коли б він не стикнувся з мертвою стіною культурного епігонізму тодішньої української інтелігенції, ми б, безперечно, в часи великої горожанської війни, не мали б таких вождів, які завжди плентались у хвості маси. Як у свій час національні війни були революційним, червоним явищем о історії людськості, так і Куліш для нашої країни був прогресивною Червоною Європою. Отже, й його ми мусимо використати по психологічній лінії (не ідеологічній, звичайно). Бо й він наближається до згаданого нами європейського типу. — Але почекайте, каже мені Дорошкевич: "ставити тепер нашому письменникові такі абстрактно-європейські вимоги, значить недооцінювати соціально-побутових можливостей..." і т.д.

Чи не перл? Нібито й справді соціально-побутові можливості творили мистецтво. Звичайно, наш письменник не був і за сторожа в університеті св[ятого] Володимира, його "можливості" на рівні якогось дикуна. Але це зовсім на значить, що той же наш письменник не може бути провінціалом Вергілієм. За Дорошкевичем, ми — цілком ізольована нація, без всяких культурних традицій і мешкаємо десь за Марсом. Я думаю зовсім інакше: перед нами, як перед молодою нацією, і перед нами, як перед молодим класом, стоїть велике завдання утворити нове мистецтво. І ми його утворимо наперекір соціально-побутовим можливостям і наперекір нашим культурним традиціям позадницького гатунку, бо ми учні того самого Маркса, який сказав, що певні періоди розквіту мистецтва ніяк не відповідають загальному розвиткові суспільства. Златовратський та Успенський тощо не тому не дали творів, рівних тургенівським, що були "різночинцями", що не вийшли з європейсько-освічених фамілій, а тому, що російська національна література пішла тоді на спад... І тому, що та соціальна група, яку вони представляли, себто селянство й міщанство, ніколи не візьме на себе такої історичної місії, яку брала буржуазія і візьме пролетаріат. Для цієї групи мистецтво носить вузько-утилітарне значіння. Це про "різночинців" у масі. Що ж до окремих постатей, то "неистовому" Віссаріону, наприклад, типовому "різночинцю", ніщо не пошкодило стати найбільшим російським критиком, на десять голів вищим від критиків-дворян. І навіть з тим же "різночинцем" Достоєвським у Дорошкевича не ладно: його "чернетки-оригінали", безперечно, в світовій літературі займають більш поважне місце, ніж "француз Тургенєв". Взагалі ж треба сказати що аналогія "різночинець" — "селянин-робітник" по меншій мірі невдала. Це все аксесуари з народницької скриньки, і ведуть вони свою родословну від тієї ж культурної української інтелігенції, що весь час стежить за диригентською паличкою російського "діда-шостидесятника". Життя ускладняється, треба шукати інших аналогій, порівнянь, паралелей. Отже, треба — ДЕРЗАТЬ?..

Дорошкевич тягне мене й моїх товаришів продовжувати назадницькі традиції, тягне на альянс з грінченківщиною. А ми йому кажемо: Вергілій прийде з провінції, і ведемо ми свою родословну з Куліша, від "третього стану" і з потенціальним буржуа нічого не хочемо мати спільного. В мистецтві не завжди така послідовність: дворянин, "разночинец", селянин, робітник. Буває й так: дворянин, а потім селянин Шевченко. Де ж подівся "разночинец" Винниченко? Очевидно, в еміграції. Дорошкевич виправдовує безграмотність нашого письменника, який не здібний розібратися в психологічній Європі. А ми кажемо: поскільки це "масове мистецтво" йде з села, ми його теж виправдовуємо, але ми на ньому ставимо й хреста, і шукаємо своїх шляхів. Та класа, що дала геніальних теоретиків і практиків революційної боротьби, не може не дати і своїх геніальних митців. Вергілій прийде з провінції. Він не буде навіть за сторожа в університеті св[ятого] Володимира, але він одкриє нову сторінку в історії світового мистецтва. З його приходом буде нанесено страшний і смертельний удар культурному епігонізму. — Відціля й витікає роля України в культурному будівництві радянських держав. Це третя глава моєї статті. Але на 1-ій я вже не маю часу довго зупиняться. — Я гадаю, що перед радянською Україною стоїть велике завдання бути авангардом в поході за звільнення народів СРСР, за завоювання культурних висот переходового періоду. Російська "мужилозствующая" інтелігенція не здібна на це, над нею тяжіють традиції минулого. У нас ці традиції слабенькі. Нам тільки б увільнитись від позадництва і научитись "дерзать". Культурна революція почнеться на Україні, але нам треба якомога скоріше одділити лікнеп від мистецтва. Те, що робиться в наших гуртках, студіях і т.д. Це вже початок великого діла, не достає справжньої установки. Тут я підходжу до останньої глави — азіатський ренесанс. Європейське мистецтво на "закаті". Коли говорити іншим терміном — буржуазне, бо Європа — країна буржуазного мистецтва. Цей цикл замкнуто. Європейський пролетаріат не здібний почати новий цикл, бо він був під сильним впливом "третього стану". Новий цикл мусить одкритись в Азії. Пригнічені народи Сходу мають багато спільних інтересів з пролетаріатом. Очевидно, й їхні художники будуть іти під гаслом комунізма і безперечно відчують всю глибину переходового періоду. Тільки Азія зможе зрозуміти, якими шляхами піде розвиток нового мистецтва, як почнеться новий цикл. Наше завдання кинути ці ідеї. Тільки епігон Дорошкевич може радити нам епігонів буржуазного циклу — Роллана, Барбюса, Дюамеля і т.д. Тільки позадництво шановного культурника може дивуватися, чому я не згадав російської революційної літератури. Вона вся виходить з християнського дуалізму, і не до неї мені звертатися. От — схематично — моя теорія, коли ці думки можна назвати теорією. — Розвиток мистецтва йшов у двох напрямках. Перший виходив з античного світу, другий з середньовіччя. Перший характеризувався культом земної — здорової й радісної — краси, тяжінням до землі, другий характеризувався християнським дуалізмом, подвоєністю і тяжінням у небо. З приходом буржуазії XV-XVI віку виникає епоха Відродження. Молодий сильний клас вимагав від своїх художників відповідних свойому світовідчуванню творів. Куди вони звернулись? В античний світ, до еллінів. Але поскільки і Петрарка, і Боккаччо, і т.д. виросли з дантівського періоду, постільки вже в епоху ренесансу почалась боротьба античного світу з християнським дуалізмом. Прикладом тому поезія останніх днів Петрарки. В Аріосто протест і боротьба вилились в l`art pour l`art. Зі зростом буржуазії боротьба двох сил в мистецтві становиться гострішою й виразнішою. Рабле, Сервантес, скажемо, ще входили в античний світ своїми коріннями. А от Шекспір є уже свідком перемоги впливів середньовіччя, християнського дуалізму. І ні барокко, ні інші більш-менш здорові течії в європейському мистецтві — ніщо не могло спасти його від цього християнського дуалізму, який послідовно проводив його до містики. І це зрозуміло: "третій стан" йшов до свого закату. Боротьба двох світів, двох сил; еллінізму й середньовіччя, закінчилася перемогою останнього. Свідком є декаданс. З початком нового циклу ми не вагаючись звертаємось до Вергілія, Горація, до грецьких драматургів, до Арістофана, навіть до Іліади. Туди, де ширяє дух радості і культу земної краси. Це ж так просто й так ясно. Тільки наше позадництво не може зрозуміти, що нам треба і як нам брати відтіля. Дорошкевич каже, що це "використаний" шлях. Я б його запитав: ким і коли? Коли він по своїй професорській наївності гадає, що цей шлях використали Сосюра й Коляда (так і написано), то треба його розчарувати: ці добрі хлопці неповинні в цьому, бо тільки "по-наслышке" знають про існування еллінів. — От коротко, схематично мої думки. От що я писав у своїй статті і чого досі не надрукував, бо,... по-перше, не відважусь замахнутись на професора, по-друге, — бої на пленумах Гарту й Плугу підточили мою віру в свої сили — такий страшний спір я зустрів там. Йти проти течії довгий час — дуже важко. Хочу зібратися з думками перевірити себе. — Але, спостерігаючи публіку на засіданнях пленуму, я вже тепер можу з певністю сказати, що просвіту таки добре потріпало. Гадаю – Коваленки та інші "енки" не будуть вже перешкоджати радянській роботі хоч би того ж "Життя й Револ[юції]". Це — плюси і тільки вони можуть втішати.

Чекаю Вашого збірника "Ad fontes". Видавайте якмога скоріш — він страшенно потрібний. — Як буде час, передрукую якесь оповідання й пришлю Вам: коли ухвалите — віддасте Дорошкевичу. Ні — заховайте ще в свою шухляду. Між іншим, мій "Ярмарок" знову розтягнувся, знову рву папір, знову мучусь. Мабуть, раніш, як через 10 років, не випущу. Їй-богу, не жарт.

А втім, треба кінчати: втомився й спішу на роботу. Боюсь перечитувати свого листа, бо, мабуть, не пошлю його: така тут анархія. Хотів багато сказати, а відчуваю, що ні чорта не сказав. До того ж нема пропорції: сперш розійшовся, а потім зібгав. Проте, добре: колись допишу...

Тисну Вашу руку.

Ваш Дон-Квізадо.

Вітайте знайомих.