Луцький Ю. Ваплітянський збірник. — Канадський Інститут Українських Студій: Мозаїка, 1977. — С. 33-46.

         …Перша зустріч. Хвильовий в кожанці, смикає плечем, чорні очі з поволокою…

         …Хвильовий любив Сосюру, не любив Тичину.

         …Касяненко злякався, що допустив друкування статтів Хвильового у газеті і пояснював у ЦК тим, що він навмисне зробив це, щоб привселюдно викрити націоналізм Хвильового, який він, мовляв, за ним давно помічав. Прислужився, мовляв, партії, спровокувавши письменника.
         Касяненко — праобраз Івана Івановича у сатирі Хвильового.
         "Коммольці" в театрі Франка. Не вийшло, закинули троцькізм. А Юра, пронюхавши непевність п'єси ще раніше, постарався її погано підготувати і провалив до того ж на генералці ще й з боку художнього. Юра — куркуль і крутій. Хвильовий його не любив, зневажав. Натомість дуже шанував Курбаса.

         Виступи у Лохвиці: Хвильовий, Вишня, Ірчан, я. Галушко. Я наслідував Хвильового, як він читає свої новели, і він сміявся багато, подобалось йому, сам просив, щоб наслідувати. Багато тоді в готелі, де жили всі в одній кімнаті, пили горілки.

         Перші часи: Хвильовий у зеленавій англійській шинелі і чорній патлатій папасі…

         Сам вважав себе письменником, що може творити лише під настроєм, експромтом. Не літературний писар, що сідає і акуратно висиджує твір (як Панч). Експромтом за вечір написано "На глухім шляху".

         Вважав (і дуже хотів) щороку давати по книжці свіжої прози. Але не міг.

         Катання на коньках у садку біля опери, потім у "Слові". Фігурист.
         Юлія Григорівна Уманець. Любочка — її дочка. Хвильовий любив її дуже.

         "Свиня" — жидівка Софія Левітіна. Вона була його сусідкою. Ненавиділи одне одного. Левітіна бігала з доносами й скаргами в ЦК; працювала в Головліті. Бездарна письменниця.

         Приїзд Рильського після поеми "Крізь бурю й сніг" і гостювання з випивкою у Хвильового.

         Приїзд і гостювання у Хвильового Чернявського. Тоді й договорились, що влітку виїде Хвильовий з Досвітнім на відпочинок до нім. колоністів під Херсон. Виїхав. Там написав "Вальдшнепи".

         Коли я читав "Майстер корабля", я думав, що Ви сива людина, — казав Хвильовий

         Ю. Яновському.

         Москву так ненавидів, що ніколи не погоджувався туди їздити, хоч обирали його й посилали (на пленуми, конференції тощо). Тільки раз був у Москві — здається, 29-го року — коли поїздка була широкою і вважалася просто гостюванням. З'являвся лише по закутках; в буд. Герцена вечера з Маяковським, де обоє вони — і Хвильовий і Маяковський — пильно один до одного принюхувались і багато пили.

         Хвильовий любив повторювати:

         Двічі засідання "Вапліте" за парком в кущах.
         Одного разу в парку — випивка ваплітовців технічно організована Гарбузом. Це був момент відколення Слісаренка й Смолича, й інш. Ініціятиву сходин подав Куліш. Але внутрішньої міцноти не здобули.

         Після виставки "Народнього Малахія" їхали до клубу Блакитного вечеряти на одному візнику: Хвильовий, Куліш, я. Хвильовий казав про СССР:

         -Тюрма! Ми ж у тюрмі!

         Любив їсти насіння, любив пиво з раками. Багато палив.
         Раз, коли сам перепився, Юлія Григорівна викликала мене телефоном з ДВУ. Приходжу. Він уже сидить, щось ніби читає у себе в кабінеті. А потім таємно мені каже:
         — Вночі був Блакитний.
         — Я Що ви?
         — Так, так, Аркаша.
         Ось з-поза шафи вийшов і каже:
         — Ну, що ж далі буде ?
         Мені стало моторошно, бо Хвильовий говорив це цілком серйозно.

         Ан. Гак розповідає, що під час похорону М. Хвильового на Пушкінській вулиці, якою несли труну, зупинились трамваї, — так багато йшло людей за труною. Будівельні робітники, що працювали на будівлях, які траплялися по дорозі, кидали роботу й приєднувалися до процесії, збільшуючи юрбу. В юрбі було багато переодягнених у цивільне чекістів та багато тих же аґентів НКВД, переодягнених міліціонерами, які буцім-то підтримували порядок при нагоді такого великого натовпу.
         На цвинтарі при могилі обережні й перелякані Є. Касяненко та Арнаутів (з НКО) розмовляли голосно й демонстративно російською мовою. (Sіс!)
         Одна жінка дуже хвилювалась — видко, по-щирому — й ждала промов. Перше слово дали, звичайно, П. Панчеві. Жінка жадібно затопила в нього погляд. А Панч і почав:
         — Миколо Григоровичу, як це ти міг зробити в такий час, коли наше життя перебудовується на нових засадах, коли Україна стає квітучою... і т. д. в такому стилі...
         Жінка зблякла, похитнулась, нетерпляче одвернулась і красномовно махнула рукою:

         -Ет...

         Сказав увечорі, у дворі "Слова", коли п'яні ми вийшли (біля кочегарки, де купа вугілля):

         — Тепер Тюріни запанують і будуть диктувати шляхи укр. літературі.

         І кричав на весь двір. Часто казав:

         -Тюрма народів, да!

         ...Любив їсти насіння, раки з пивом, голитися самому. Ходив у сірому светері вдома. Плетене крісло в кабінеті. Чмихання носом. Посмикування плечима, особливо правим. Говорити на засіданнях, зборах завжди починав дуже спокійно, поважно і це створювало одразу напружену пильність, тишу. А він — ще глухішим голосом, ще інтимніше якось і переконливіше. А коли запалювався — бив кулаком по столі, скакував, бігав, і перекричати його було неможливо. Але можна було вдатним чулим підходом, товариським і гострим дотепом одразу розсмішити.

         На засіданнях "Вапліте" бував Ю. Тютюнник — тоді він працював у "Книгоспілці", і мотивом його присутності у нас могло бути бажання зв'язків з представниками вид-цтва.

         П. Тичина лайнувся по-матірному на засід. Вапліте — це від нього ми почули вперше. Лайнувся і враз замішався, засоромився. А ми сміялись.

         Як у "Слові" подзвонив, покликав у важливій справі. А потім пили аж до другого дня (і Ковтун — Вухналь Іван був, по горілку й кислу капусту бігав). Суперечка за Фльобера, Золя, Мопасана і взагалі французів — цілий день. Увечері пішли до Вишні. Знову пили. Епік. Боровся я з Хвильовим. Епік до мене: "ляж, ляж, піддайся".

         Виїзд на Донбас бригадою: Хвильовий, Вишня, Яновський, я, ще при нас сексот, що бігав нам по горілку. Краматорська, готель, патефон Яновського "Рамона, Рамона". А в Сталінo в театрі жидів, оркестр грав попурі українське і "Ще не вмерла Україна" провокаційно включив…

         Вечеря у мене в "Слові" після читання "Землі". Хвильовий про полковника: "Уявляю його собі таким модернізованим Заглобою". Сварка Хвильового з Щупаком, Микитенком за Марка Терещенка, тут же присутнього. Хвильовий назвав його привселюдно: бездарою, дурнем, холуєм і просто сволотою.

         Так готувалась моя перша п'єса.

         Інтуїт. Передбачання долі Бронека Бучми в кіно. Випадок у парку з атракціоном, коли артист справді зірвався, розбився. Юлія Григоровна теж говорила, що Хвильовий передчуває й прорікає так вдало, аж страшно стає.

         Початки з нашої подорожі з театром Франка (і Смолич) у Донбасі. Перше знайомство з Хвильовим у журналі "Шляхи мистецтва" на Донбасі і з Сосюрою — "Четыре года".

         Закоханість Хвильового у якусь медичну сестру. Сірооку.

         Хвильовий і Раїса Азарх. Вечір у Азарх, коли з Китаю повернув В. Примаков і розповідав про Китай (у Азарх син від Примакова — наслідки громадянської війни). Азарх бувала часто у

         Л. Кагановича. Того вечора у неї — Примаков, Хвильовий, Досвітній, Яловий, я. Потім грали в карти.

         Л. Каганович спеціяльно вивчав українську мову і мав секретаря, що слідкував за українською літературою та йому доповідав. Коли була у Л. К-ча делегація письменників з приводу допомоги на будівництво "Слова" — він намагався "блеснуть" знанням української мови і вразити нас знанням сучасної української літератури.

         Моє листування з Хвильовим на сторінках театрального журналу.

         У мене іноді збирались грати в "очко": Хвильовий, Досвітній, Яловий, Христовий.

         Хвильовий казав:
         — Треба, щоб такі наші хлопці як Любченко, Яновський, Сенченко, Дніпровський та інш. конче вступили до партії. Їм більше дадуть прав, і ми більше встигнемо зробити. Але М. Куліш іронічно заперечував:
         — Партія від цього дуже виграє, а наші хлопці і ми — ні. Тільки програємо.
         Сперечались.

         Ю. Кулик — "дамскій партной". Його дружина Піонтек — плагіятор: викрив М. Йогансен через вірші американських поетів.

         Три Івани: Кулик, Микитенко, Кириленко, а четвертий "кат" у Києві — Ле.

         Смолич і я на Донбасі. Мрія про Хвильового. Так мріяло про нього взагалі українське юнацтво тих часів, почуваючи в ньому силу, сміливість, талант, свіжину. Він приваблював, інтриґував, імпонував…

         Виставка присвячена М. Скрипникові поруч з літературним музеєм. На Раднаркомівській. А потім все згорнули, знищили. Загинули й наші портрети.

         Хвиля проти Скрипника. Напади. Ворожнеча. Хвиля був разом із Постишевим.

         Скрипник про Василька у мене: — хто це? (в театрі Березіль"). Тоді Василько пішов працювати до Театру Революції, яким заправляли Хвиля і Микитенко.

         Хвильовий і Курбас.

         Скрипник: — Ще одна помилка. Сказав Балицькому і Любченкові.

         П. Любченко на процесі СВУ прокурором. Грубість, плиткість думки, причіпливість, хамство. Всі були роздратовані зарозумілим хамом.

         П. Любченко мене зненавидів: взагалі конкурент в імені і випадок з миколаївською газетою.

         "Земля горить" — подача на конкурс — знов тільки Хвильовий і Досвітній…

         "Квартали" як переходовий етап від "Гарту" до Вапліте. Невдоволення й підозра Блакитного. Хворий Блакитний у ЦЛК; потім Померки (дача) — ходили з Коцюбою Гордієм; нарешті напередодні смерти на розі Чернишевської (де потім пам'ятника поставили), Артема й ще якоїсь вулиці — вечір, радіоприймач, як новинка тих часів, заплакана Вовчик (про неї леґендарна розповідь, як її Блакитний викрав у білих), Василь розповідає, стогнучи, але захоплюючись, які він книжки видасть і що напише... А вранці до мене прибіг Мик. Христовий — Василь помер. Лежав у залі ВУЦВК-у. Оперовий оркестр і "марш фюнебр". Похорон у сірий, холодний ї день. Сльози на очах Майка Йогансена і багатьох.

         Хвильовий любив насіння лузати й горіхи. Любив анекдоти: мисливські (жаль, жаль, а то я б її — про зайця), про п'яниць ("де протилежний бік вулиці?"), політичні (...такой характер) і про соціялізм ("помереть не помрьош, но худобой будеш").

         Власні жартівливі нісенітниці:

         — Старичок, старичок...

         - Зіма... крестьянін торжествуя...

         Три томи своїх творів сам упорядкував так:

         І — дрібні новелі, етюди.

         II — більші розміром речі: форма позначена ще напруженими шуканнями, вже помітно ухиляється в бік спокійнішого звучання, простоти. Менше рвучкости, претенсійности. Це — переходовий ніби період.

         III — вже цілком проста, близька до клясичної, форма. Психологічне заглиблення, вдумливість, художня простота. Не той зовсім, що в "Синіх етюдах" — перекипів, перегорів — тепер стислий, мужній, мудро-спокійний, глибоко-допитливий, гострий (хвилює Хвильовий — все одно!).

         А тип жінки у нього, дівчини! Вічна тоска за чимсь далеким, нездійсненим, невимовним, неможливим. А тому й невдоволення з дійсности; відраза до дійсности. Мука поривань уперед і свідомість прип'яття до землі. Таким і сам був — романтик і сатирик. (Його слова на Лимарській увечорі про Іспанію й різнокольорові ліхтарики!). Або його улюблена фраза:

         — Так мельніца, крилом махая,

         С землі не может улететь!

         Епітаф до книжки:

         “Хай живе життя!” (Вступна новела).

         — "Мати каже, що я, її мятежний син, зовсім замучив себе. ("Я").

         Голод 1932-33 р. на Україні був спеціяльно організований Кремльом, щоб якнайбільше виснажити Україну й позбутися українського елементу. А большевики ширили чутки, ніби це українські націоналісти організували голод, щоб обурювати українське населення проти Совєтів і здійснити велике повстання.

         Раїса Азарх. Її роль зовні меценатки, насправді — сексота Кагановича. Дипломатія Хвильового відносно неї — її він здорово використовував і нам натякав так поводитись. Вона — дурна, обмежена. Їй імпонувало, що найкращі українські літератори немов би під її рукою ходять. Салон літературний у Азарх.

         Примаков у неї. Ми. Примаков зробив їй під час громадянської війни сина (а втім точно невідомо — хто, вона запевняла, що Пр-ов). Смерть сина. Я бачив. Йому було 9 років. Це трапилось на Сумській б. 11 год. ранку.

         Азарх сприяла виїзду Хвильового за кордон. По смерті сина сама їздила за кордон. Нагороджена орденом Червоного прапору (участь в громадянській війні, бойові заслуги), а потім у зв'язку з приналежністю Примакова до троцькістів та її особистими, мабуть, стосунками з троцькістами з'явилась про неї лайлива стаття в Московській "Известия". Згадала про неї лайливо і "Правда". З партії виключили, ордена забрали. Невідомо — чим вона скінчила.
         Про неї якось сказав я Хвильовому:
         — Non te peto, piscem peto – quid me fugism gule?
         — Що це значить, Аркаша?
         — От тобі й на! А ще й "Камо грядеши" написали — і не знаєте. Пояснив. Хвильовий лукавенько засміявся, смикнув за ніс себе, сіпнув плечем.

         Любив повторювати:
         — Так мельніца, крилом махая, с землі не может улететь.

         Воно й зрозуміло: поривання його, як романтика, вгору, вдалечінь і — прикутість до землі, приреченість земна.

         Хвильовий п'яний бився головою об стіну — з відчаю. А от ще головою об стіну, де висіла мапа геогр. півкуль — топиться в океані хотів. (Об стіну головою б'ється Карамазов у "Вальдшнепах"!).

         Починаючи організацію "Вапліте", Хвильовий ходив і підбирав, агітував потрібних йому людей спочатку невиразними, віддаленими, "наводящими" розмовами. Так зі мною в ДВУ цікава й пристрасна розмова про Ренесанс взагалі й український зокрема (втяглися і Ф. Соболь, і Алєксєєв і Лідов).

         Того ж вечора був у мене Тичина (на Жаткинському). Я з ним завів таку ж розмову, почав його агітувати. Пішло... Хоч спочатку я й сам спотикався, неясно собі все уявляв.

         Скромність! Не хотів видавати своїх творів томами (він був першим "томоносцем"). Доводилось довго умовляти ("я ж не клясик"). А коли умовили, то все одно він для виправдання написав "Вступну новелу", де посилається і на мене, як на приятеля:
         "— А... говорить Раїса Азарх, — дуже рада Вас бачити. А тебе, Nicolas особливо.
         Вона мені пропонує перевидати мої твори під назвою "Твори". Я, звичайно, відмовляюсь. Словом, я проти. Вона — за. Я проти! Вона — за! Виявляється також, що за й мої приятелі, як от Аркадій Любченко. Тоді я погоджуюся і ми складаємо умову... І от умову складено. Я знову перечитую свої оповідання (до речі, страшенно нудно перечитувати) і сідаю писати "вступну новелу". Але що писати? Знаю тільки, що написати обов'язково треба, бо ж і я все-таки несу відповідальність за себе.
         ...І от я відповідаю. По-перше — "твори". Це зовсім не "полное собрание сочинений", це не претенсія — це непереможне бажання моїх меценатів".

         Сам він укладав томи. Характерно:
         І том: шукання, задьористість, епатація, розхристаність, навмисна стилістична неохайність (В. Поліщук називав його "українським пільнячком" і мав трохи рації).
         II том: більша поміркованість, стриманість, спокійніший виклад, психологічне (а місцями філософське) заглиблення, урівноваження тону, рівніший загалом стиль — без вибриків, без фокусів і т.д.
         III том: ще яскравіша відмінність, життєва задума, не стільки вже обурення й задеркуватість, як сум, роздумування, загалом достиглість, повнота. Велика прекрасна художня простота, хоч характерні хвильовістські нотки й відтінки залишаються. Тяжіння до спокійного, переконливого своєю правдою життєвою, змалювання дійсности. Тяжіння до клясичности. Глибоке зазирання в життя, знання життя, тонкий психологізм. Між рядків — тепла сумовита усмішка (все осінь, осінь... в різних одмінах — улюблений образ, улюблений час).

         Образ жінки у Хвильового: молода здебільшого, поривається до чогось далекого, невідомого, невдоволена будучи сучасним, бо воно її розчаровує, гнітить; натура романтична; м'якість, ласкавість, ніжність, задушевність, теплота — ще в бруньках душа; наївність, недалекість, невисокий інтелектуальний рівень, провінціяльність, хатність, примітивність навіть, зате — цільність, прекрасні задатки на здоровому свіжому ґрунті, вгадуються значні позитивні можливості, вроджене благородство; коли б обставини сприятливі, коли б виховувати як слід, то вийшло б щось дуже цікаве, цінне, значне.

         Акроманти: М. Яловий носився з цією ідеєю — часи занепаду "Літературного Ярмарку" й підготовка "Пролітфронту"…

         У М. Куліша собака — Джой
         У М. Хвильового — Пом
         у мене — Дан.

         Романтика вітаїзму; акроманти.