У вступному слові до 1-го тому видання творів Миколи Хвильового заперечено деякі невільні, а подекуди й тенденційно-злосливі вигадки щодо тих чи інших моментів біографії письменника. Але окремого критичного перегляду цілости біографії не було. Крім того, за браком відомостей і на основі хибних джерел, трапилось кілька невірних біографічних даних. Все це тепер, на підставі нових фактів, а особливо на підставі свідчень пані Дарії Гащенко (рідної сестри першої дружини М. Хвильового Катерини Гащенко), я хочу виправити й подати дещо в новому насвітленні цілу схему біографії письменника. Само собою, що це є тільки матеріял до науково перевіреної біографії, яку можна написати тільки тоді, коли будуть доступні архіви і реальні документи доби Хвильового.

Отже, після нашого остаточного на сьогодні перегляду наявних фактів, документів і вірогідних свідчень сучасників схема біографії письменника виглядає так:

Народився Микола Хвильовий (справжнє прізвище Микола Фітільов) 1 грудня за старим, а 14 грудня за новим стилем 1893 року в селі Тростянці Охтирського повіту Харківської губернії, в учительській родині. Батько Григорій Олексійович Фітільов нібито походив із збіднілого панського (дворянського) роду. За твердженням одного з найдокладніших біографів Хвильового, О. Гана (П.Й. Петренка), Григорій Фітільов пішов учителювати після того, як його десь наприкінці вісімдесятих років виключили з Харківського університету за революційну народницьку діяльність. У Тростянцях він зустрів симпатичну панну Єлисавету, доньку Івана Івановича Тарасенка, бухгальтера великих маєтків цукроварень і ґуралень поміщика Кеніґа. Правдоподібно, на початку 90-их років вони одружилися. 1893 року народився в них син-первісток Микола. Після нього прийшло ще четверо дітей: дочка Євгенія, син Олексій (не Олександер, як хибно досі подавали) і ще дві дочки: Людмила й Валентина. Родина стала велика, а вчительський заробіток малий. Родину Фітільових обсіли злидні. Але голова родини Григорій Олексійович цим переймався мало. Він більше полюбляв рибальство, полювання, а найприкріше — міцні напої. Це з кожним роком творило в родині Фітільових все більшу і більшу розколину. Нарешті дійшло до повного розриву. Єлисавета Іванівна, щоб ізолювати дітей від згубної звички батька, року 1904 чи 1905, забрала дітей і виїхала тимчасово на хутір Зубівку до своєї рідної сестри, що була одружена з досить заможним поміщиком Миколою Смаковським. У гостинному маєтку Смаковських вона з дітьми перебула доти, доки не дістала посаду вчительки, — спочатку в селі Чернеччині Богодухівського повіту, а згодом на хуторі Дем'янівка того ж повіту. Тут вона учителювала довгі літа поки її діти не повиростали, а найстарший син не став відомим навіть поза межами Радянського Союзу письменником.

Отже, сталося так, що Микола, коли йому було 10-11 років залишився без опіки батька. Натомість, крім дбайливої матері, ним заопікувалися два родичі по маминій лінії: згадуваний вже М. Смаковський та збіднілий поміщик, але дуже культурний, ліберальний і впливовий земський діяч Савич. Коли Єлисавета Іванівна покидала дім Смаковських, то вони умовили її залишити старшого сина в них для опіки над його дальшою освітою. І справді М. Смаковський потурбувався, щоб хлопець закінчив школу. Із Зубівки його щодня возили (треба припускати з донькою Ларисою) до доброї школи в селі Калантаєво. Після закінчення калантаївської школи Миколу приділили до вищепочаткової школи в місті Красний Кут. Чому вибрано саме це місто, це вже справа опікунів і матері. В усякому разі візьмемо до уваги, що в ремісничій школі Красного Кута учителював тоді батько Миколин. Тому всі підстави припускати, що юнак Микола не тільки тоді бачився з батьком, а й їздив з ним на полювання. Тут він запричастився від батька тією пристрастю, яка супроводила його до самої смерти. Саме пережита перша дитяча радість на полюванні з батьком так глибоко і чуттєво відбилася пізніше в його нарисі "На озера".

Після закінчення вищепочаткової школи, заходами М. Смаковського, а може й Савича, Миколу влаштовують у богодухівську чоловічу гімназію. Тут він вчиться до шостої кляси. З причин майже не з'ясованих Микола змушений був після 5-ї кляси покинути гімназію. О. Ган припускає, що причиною до виключення його з гімназії були активні Миколині зв'язки з місцевою нелегальною організацією соціялістів-революціонерів (с.-р.), його бунтівливе, а інколи зухвале ставлення до гімназіяльного начальства й учителів. Жодних переконливих документів О. Ган до такого твердження не мав. Це було тільки припущення. Але, як припущення, воно логічне і відповідає обставинам того часу. Саме в той час (1911-1912 роки) революційна боротьба проти російського самодержавства активізувалась. Вона охоплювала не тільки студентські, а й середньошкільні кола. Питання тільки стоїть, чому його пов'язано з есерами (с.-р.), а не соціял-демократами (с.-д.), що були в той час більш діяльними. І якщо вже з с.-р., то чому не з українськими, що в той час у Богодухові мали вже своїх активних прихильників. Справа зухвальства і фронди проти гімназіяльного начальства теж не були собі абстрактним бунтом невдоволеного юнака. Знаємо зі свідчень Миколиної кузинки Лариси Смаковської, що ще в Зубівці, перед гімназією, коли вони обоє вивчали французьку мову, Микола охоче відривався від нудних зазубрювань граматичних правил та винятків і читав їй багато поезій Шевченка або інших нових українських поетів. І читав напам'ять доброю українською мовою, що її вкрай дивувало. Бібліотека дядька Савича, крім світових клясиків, мала багато, як на той час, українських книжок. Це й був, треба сказати, перший українознавчий самосемінар Миколи. Це були його перші міцні кроки національної свідомости. Тож знаючи це, є підстави думати, що Микола Фітільов прийшов до гімназії з цілком виразними національними українськими симпатіями. В гімназії панувала офіційна російщина і сувора дисципліна. Цілком природно, що свобдолюбний, гордий характер юнака з виразними проявами національної української свідомости не міг не збунтуватися. І це справді могло бути головною причиною звільнення його з гімназії.

Пошукуючи праці, він спочатку влаштувався за слюсаря при краснокутській ремісничій школі. Але там довго не затримався. Переїхав у Рублівку, де в канцелярії волосної управи знайшов якусь працю. Тут швидко входить в коло рублівської інтелігенції й розгортає в ті темні й погромні для українців роки не абияку культурно-освітню діяльність. Його добрий приятель тих років, відомий з 1914 по 1942 рік учитель і педагогічний діяч на Богодухівщині й у Богодухові, згадує про це так:

Крім цієї культурно-розвагової праці Хвильовий пильно студіює підручну літературу до програми 6-7-8 клясів гімназії, багато читає і одночасно (про що майже ніхто не знав) пише свої художні твори. І, що найважливіше, пише українською мовою. Підробивши за кілька літ у рублівській волосній управі трохи грошей, Микола, як свідчить Шигимага, весною 1916 року переїжджає до Богодухова. Чого він приїхав і що робив ціле літо 1916 року в Богодухові ми не знаємо і Шигимага, на жаль, не залишив нам про це свідчення. Тому про це ми можемо висловити тільки свій здогад. Як знаємо зі свідчень кузинки Хвильового Лариси Смаковської, з натяків О. Гана та спогадів П.І. Шигимаги, Микола після виключення з гімназії не кидав науки. Поза всебічним читанням він вивчав французьку мову й студіював підручну гімназіяльну літературу. Значить є підстави припускати, що він думав кінчати гімназію екстерном. До речі, в ті часи цей спосіб осягнути середню гімназіяльну освіту, для дітей бідніших верств населення, був дуже розповсюджений. Так закінчили гімназії майбутні близькі друзі й однодумці Хвильового: М. Куліш, Ів. Дніпровський, Ол. Досвітній. Для Хвильового тоді це теж був єдиний шлях дістати середню освіту. Чому ж це стало для нього актуальним весною 1916 року? Бо Хвильовий зобов'язаний був того року піти до війська. Чому ж його досі не було покликано до діючої армії? Бо до 1916 року в російській імперії діяв закон, що старшого сина багатодітних вдів чи хворих батьків звільняв від служби в армії. Але великі втрати в війні та інші причини дали підставу царському урядові цей закон 1916 року скасувати. В наслідок цього Хвильовий і такі ж як він опинилися перед загрозою мобілізації. Щоб полегшити своє становище в армії. Хвильовий вирішив перед мобілізацією зголоситись добровільно ("вольноопределяющимся"). Це давало, особливо коли зголошений мав середню освіту, певні привілеї. Отже, припускаємо, що Хвильовий влітку 1916 року екстерном склав за гімназію, а восени, вже з відповідним освітнім цензом, зголосився до армії. У грудні 1916 року, як свідчить Шигимага, Хвильовий вже проходив військову муштру в 7-й роті Тридцятого запасного полку в Чугуєві.

Коли ж справді міг потрапити М. Хвильовий на фронт? На муштру потрібно було не менше як чотири місяці. Отже, частина, в якій перебував у грудні 1916 року Хвильовий, могла вирушити на фронт найраніше в березні 1917 року, а на фронт прибути, принаймні в квітні-травні. Тобто тоді, коли фактично фронт, як активна бойова лінія, перестав існувати. Якщо Хвильовий і відчув деякий запах фронтових баталій, то, хіба, влітку 1917 року, коли короткозорий політик Тимчасового уряду Росії О. Корейський спробував активізувати фронт до наступу. Але, як відомо, з цього нічого не вийшло і фронт поступово почав розпадатись. Єдине, що правда: Хвильовий був свідком тієї особливої події революційної доби, коли мільйонові маси імперської армії опинилися в стані невиразности, а потім — хаосу й бездоріжжя. Він був також свідком і, можливо, й учасником творення українських частин на фронті. О. Ган твердить, що Хвильовий активно включився у той рух, виступав на армійських мітингах 14-ої дивізії, був обраний до солдатського комітету дивізії, де він, за своєю вдачею, керував культурно-освітньою комісією. Все це можливо. Але воно не підтверджене жодними документами, навіть свідченням самого учасника. Натомість свідчення про фронтове життя його таки є. Арк. Любченко занотував розповідь Хвильового про те, як він на фронті писав у фронтовій українській газеті (можливо це був "Український голос", що виходив у Ризі 1917 року за редакцією С. Пилипенка) поезії і фейлетони, підписуючи псевдонімом "Дядько Микола". Отже, візьмімо до уваги: жодною своєю політичною та військовою діяльністю, навіть такою скромною, як членство у фронтовому солдатському комітеті, Хвильовий ніколи не хвалився. Значить — не було її. Вигадувати щось він не хотів. Натомість дрібну, але реальну творчість початківця в армійській газеті він згадував при кожній нагоді. З цього я хочу зробити один загальніший висновок, про який пізніше, може, скажу більше. Хвильовий з природи своєї не був ані військовим, ані політичним діячем. З уродження і покликання він був письменник в найширшому і найглибшому сенсі цього слова — вникливий спостерігач, аналітик, зображувач людських душ і характерів, провісник і візіонер майбутнього. Тільки в цьому аспекті можна і треба його розглядати, критикувати, оцінювати.

Але вернімось до його біографії. Побувши влітку 1917 року кілька місяців на фронті, побачивши як та колись дисциплінована і могутня сила розкладалася і розповзалася, Хвильовий уже восени (правдоподібно в жовтні) 1917 року був на хуторі Дем'янівка. Тут він відразу як у Дем'янівці, так і в навколишніх селах, розгортає пропаґандивно-інформативну, культурно-виховну діяльність. Залюблений здавна в українську пісню, музику, поезію, історію, він усе це, як нове відкриття, несе українській селянській молоді, а зокрема, — зрусифікованій сільській інтеліґенції. Організовує "Просвіти", творить драматичні, співочі, культосвітні товариства і гуртки, виступає на сцені, читає лекції, популяризує україномовні книжки. Багато молоді пізнало себе і навернуло на український шлях назавжди. Одну з цікавих ілюстрацій до цього подав у своїй книжці О. Ган. Він розповів історію, як молоденька вродлива гімназистка Катерина Гащенко, закінчивчши гімназію 1917 року, поїхала восени учителювати на хутір Дем'янівку. Перші її листи звідти були російською мовою, виповнені банальними зацікавленнями провінційної панночки. Але всього за кілька місяців почали надходити її листи, писані вже доброю українською мовою й сповнені глибокого українського патріотизму. З романтичним дівочим запалом писала вона, що познайомилася тут із сином своєї старшої колеги Єлисавети Фітільової, який щойно повернувся з армії й розгорнув дуже цікаву культурну працю. Зокрема, їй та багатьом таким, як вона він відкрив очі на українську мову, пісню, музику, літературу.

Коли я писав свій нарис до першого тому творів М. Хвильового, то запозичаючи з книжки О. Гана ці відомості, ширшого біографічного значення їм не надавав. Це була для мене лише ілюстрація до культурної діяльности Хвильового. Тепер, коли я маю свідчення рідної сестри Катерини Гащенко, ця історія набирає нового важливого біографічного змісту. Тому вважаю за потрібне приділити їй окремий розділ.