Листи М.Драй-Хмари до родичів із заслання ¹

Мої любі, мої дорогі!

На початку червня буду, мабуть, у Владивостоці. Куди звідти направлять, не знаю — може, на Колиму. З Владивостока напишу, їду з ешельоном, де біля 1500 чоловік.

Любі, любі, безмежно любі, пишу вам четвертого листа з м.Свободного (700 км до Хабаровська). Перед цим післав три листівки. Постараюсь у двох-трьох словах сказати про мою справу.

Мене обвинувачували за ст. 54 параграфи 11, 8, на підставі свідчень ..., Марка Вороного ² і Сергія Козуба ³, які призналися, що вони належали до к.-р. терористичної організації. Ці люди, з котрими я не мав нічого спільного (Вороний, Козуб), або був у ворожих стосунках (... мали нахабство брехати мені в очі, нібито я до останніх днів був їхнім однодумцем і належав разом з ними до к(онтр)-р(еволюційного) підпілля. Цю брехню можна пояснити бажанням поліпшити своє становище, одержати ближчий табір і вигідніше місце в цьому таборі. Брехливих наклепів було не досить, щоб віддати мене під суд і тому мою справу було виділено ⁴. Особлива нарада ⁵ ухвалою від 28.III постановила за контрреволюційну діяльність замкнути мене до північно-східніх таборів на 5 років. Я думаю, що це Колима. Ухвалу О.Н. було оголошено мені 13-го квітня, а 16-го мене вивезли з Києва. Я намагався всіма засобами повідомити вас, щоб дістати дещо на дорогу, але намагання мої були марними, і я виїхав, не попрощавшись з вами, мої дорогі.

На Колимі рік зараховується за два, і тому я сподіваюся звільнитися раніше. Крім того, я покладаю надію на амнестію 1937 р. 14 квітня я написав з київської тюрми заяву на ім'я прокурора СРСР т. Вишінського, в якій просив спрямувати мою справу на перегляд, але не знаю, чи моя заява пішла за своїм призначенням. А втім, я не очікую жодних змін у свою користь, бо зневірився в усьому... Я не вчинив жодного злочину проти радянської влади, але в минулому в мене були помилки, і за ці помилки я повинен постраждати.

В одному з листів я писав, якщо тобі, Нінусю, буде занадто тяжко, тобто, якщо тобі не даватимуть праці, будуть перешкоджати влаштуватися на працю, то ти маєш право задля нашої любої Оксаночки взяти зі мною розвід. Мені тяжко про це писати, але я зобов'язаний це сказати, бо турбота за дитину повинна стояти на першому місці. Я буду невимовно щасливий, якщо зможу щось заробити на Колимі й допомогти вам.

Про Колиму кажуть, що це один з кращих таборів, що там добре годують і одягають та що там є можливість заробити. Якщо я буду на легкій праці, то я зможу навіть писати.

Дякую, дорогі, за те, що підтримували мене в тюрмі. Особливо я вдячний Вітусі ⁶, що особисто їздила на Лук'янівку й привозила мені передачу. Міцно цілую її, мамусю, тата, Лєночку, Лідочку, Ляличку з Марочкою й усіх близьких мені й прошу їх не залишити без допомоги вас, мої бідні сирітки. Цілую міцно Алочку й прошу її бути в гарних стосунках з Оксаночкою.

Числа 10 червня я буду у Владивостоці. Там буде комісія. Вона огляне мене й визнає, чи я надаюся до Колими чи ні. Тільки наприкінці червня або (на початку липня я прибуду на) ⁷ місце мого заслання. У вагоні зараз спека, я сиджу в одній сорочці... грають в доміно... я бачу і в моїй уяві стає милий, дорогий Київ, ви, мої милі, і останнє побачення з вами в напівтемній комірці 5-го квітня, коли доцінька в пориві ніжности хотіла мене поцілувати. Обіймаю вас і міцно, міцно притискаю до свого серця.

У місцевій бібліотеці белетристики нема. Белетристичні твори трапляються як виняток. Але зате є часописи, де попадаються і художні твори, і критичні статті... Дні течуть швидко, майже непомітно, бо один скидається на другий. Тільки вихідні дні виділяються: в ті дні я читаю, голюся, пишу вам листи, ходжу в тайґу по ягоди і гриби... Період комарів уже закінчився. Починається період мошкари. Це такі кровожерливі істоти, що їм не дорівнюють ні підступні комарі, ані нахабні мухи, що їх тут удосталь у нашому наметі, ані навіть ґедзі... Він укусів робляться невеличкі пухирі, що страшенно сверблять протягом цілої шестиденки. Від мошкари рятуємося накомарниками, що роблять нас подібними до дам під вуалями.

Як же ви живете? Зрозумійте, що після 5-го квітня я вас не бачив і нічого, абсолютно нічого не знаю про вас...

Ось уже 8 березня! У вас уже тепло... Небо блакитне, капає з дахів, горобці цвірінькають, вигріваючись... Я навіть на такій віддалі почуваю київську весну... Але й тут наближається весна... Сонце (воно ж і тут і там те саме) підбивається все вище і вище й здорово стріляє крізь віконні шиби мені в голову. Вони вдень майже чисті, але вночі знов примерзають, покриваючися різноманітними візерунками. Вночі ще дуже холодно: ранкові морози досягають 45-50 ст. Недавно спостерігав я північне сяйво. Прекрасне видовисько.

Сьогодні мені сумно було. Я ввесь час згадував "Осеннюю любовь" Блока (з "Снежная ночь", початок: "Когда в листве сырой й ржавой"). Прочитайте, коли ще маєте Блока ⁸.

..."Среди упорной борьбы й труда"... співає патефон. Я закінчую листа.

Цей лист буде останній у цьому році, бо поштове сполучення з континентом уривається аж до наступної навіґації. Правда, минулого року писав я і взимку, та не бачу тепер сенсу в цьому: листи доходять рівно через півроку. Буду обмінюватися телеграмами — приблизно раз на місяць: частіше невільно.

Тепер я працюю в забої, та не на основній, а на підручній роботі, а саме, топимо сніг, щоб поливати доріжки, якими вивозять добутий торф. Разом зі мною працює один земляк. Ми з ним набираємо снігу в сани-короб, підвозимо до казана, накидаємо в нього, а тоді пиляємо дрова й розпалюємо під казаном. Тепер морози доходять до 45 ступ... Здоров'я ще не зруйноване, але всі кажуть, що я дуже постарівся за цей рік. Це тому, що я відпустив бороду, а вона сива, — ось тому мені й кажуть усі: "діду". Крижі мені трохи болять. Я підіймав тяжкі відра і трохи пошкодив їх... Далі у мене потріскалися п'яти... Нарешті остання хвороба — сверблячка по всьому тілі. Гадаю, що це на нервовому ґрунті.

Мої дорогі, мої ненаглядні, мої кохані, мої любі, не знаю, як ще вас назвати. Я так за вами тужу, так хотів би вас бачити, що важко й висловити і на папері віддати.

Сьогодні нарешті знайшов вільну хвилину, щоб написати вам листа, а перед тим, повірте, ані хвилиночки не було часу. Прийдеш з праці і такий стомлений, що й думати не хочеться, не те, що писати. Швидше у ліжко і спати, щоб відпочили руки і ноги...

Я дуже, дуже схуд. Запаси товщу, що відкладалися в мене на животі й грудях, зовсім зникли. Груди — це шкіра та кості: всі ребра видно. На руках і ногах понадималися жили, як у старих людей. Організм взагалі і в цілому ослаб, хоч і не переніс жодної важкої хвороби. Іноді по обіді ледве плентаєшся на роботу і думаєш, як це ти будеш рухати кайлом, лопатою, але потім перемагаєш ту кволість, починаєш рухатися і входити у норму. Найбільше руки болять мені, бо руками доводиться здебільшого працювати, а вони в мене слабосилі, як у дитини. В ногах і плечах є ще сила. А в руках нема. Іноді крижі болять. Тільки но підійму щось важке, камінь чи колоду, і вже готово: днів на три, на чотири забезпечено гострий біль — ні встати, ні сісти.

Мені часто сняться смачні речі і найбільше я про їжу думаю... Раніше я думав про філософські матерії, а тепер думаю про шлунок, — так усе міняється.

Речей у мене майже ніяких нема. Що з Києва привіз був, те майже все пропало. Але мені жодних речей і не треба. Тільки жалко мені листів і знімок, що їх хтось потяг і скурив.

Мої любі, мої дорогі, пишу вам другого листа. Першого відіслав з Нериги 16 квітня. Можливо, що ви його вже одержали. Само собою напрошується питання, чому такий великий інтервал між цими двома листами. 17 квітня я несподівано відійшов з Нериги в етап і потрапив в 0ротукан, де пробув півтора місяця (17.ІV. — 30.V). Протягом того часу я нічого не міг написати вам, навіть телеграми післати не міг, хоч знав, яка це мука для вас не мати впродовж 2 1/2 місяців жодної вістки про мене...

Що вам написати про цей відтинок мого життя?... Я ввесь час страждав безсонням — не спав три тижні, бо не мав ні місця, ані ліжка, а було холодно в неопаленім наметі, на дворі стояв 30-ступневий мороз, і вітер часто стрясав полотняний дірявий дах і підмивав нижні краї намету, обдаючи крижаним подихом груди тих, що спали, розмістившися на підлозі. Сидів я на страві swietego Antoniego, дістаючи її раз на добу (400 грамів хліба, 500 гр. риби і черпак т. зв. баланди), — тому насилував свою уяву, малюючи собі стіл, повний найсмачніших, найрясніших, жирних і солодких страв з гострими, пряними приправами, з запашними соусами, з свіжими овочами і натуральними виноградними винами... Признаюся, я багато зіпсував паперу на перерахування цих страв, а всім тим я один час жив. Тепер воно минулося. Я повернувся до реальної дійсности, дістаю пайок по 5-ій категорії і клопочуся про перехід хоч би на третю категорію. Так, я забув сказати, що перекинули мене на річку Утіную. Працюю тут з 31 травня, здіймаємо торф і скидаємо в річку.

Хворію, як і раніше. Досі ще не здобувся на гроші для телеграми...

З речей, що з дому, у мене не залишилось нічого: все розгубив я на Неризі і в Оротукані: властиво не розгубив, а обікрали мене. Лишилося в мене тільки два листи ваших, один твій, Нінусю, другий твій, донечко. Я їх беріг, хоч в Оротукані мене дуже просили курці, що не мають цигаркового паперу, дати їм ці листи викурити. Я все ж їм тих листів не дав, бо збирався з ними... а доля рішила інакше, і вони тепер для мене ще дорожчі.

Не думай про те, що я постарішав — пора, моя люба... Хвороба моя (набряклі ноги) минула, і я працюю знову. Спочивав 10 днів. Працюю на бурарі, дерев'янім кориті, що міститься високо, де промивають метал, працюю вночі — з 9 год. вечора до 7 години ранку... їжу дістаю тепер за четвертою категорією. Вона міняється щодекади: скільки виробиш, стільки й страви дістанеш... У мене тепер ані копійки, нема на що викупити ларковий хліб, та де я на це дістану карбованця, не знаю.

Дорога й люба моя донечко, відповідаю на твого листа, писаного 3 квітня ц.р. Він такий щирий і по-дитячому цікавий, що я його читаю с тайною тоскою и начитаться не могу.

В ньому багато поетичних спостережень і тонкого відчування природи. Тому тебе, доню, так цікавить географія. Мушу признатися, що я теж завжди цікавився цією наукою і — хай не здається тобі це дивним — цікавлюся й тепер, навіть більше, ніж раніш...

Тепер тут на Колимі, зокрема на річці Утиній, де перебуваю я, тепле, навіть жарке, літо. Сьогодні і вночі було душно. Я стояв на бутарі, тобто коло води, але все одно було парко, за сопками проходила гроза, гриміло, накрапав дощик і роєм літали мошки... Я сиджу в палатці в одній білизні, п'ю холодну воду з цукерком із першої посилки і пишу листа. Всі сплять, а я не можу через спеку. Напишу листа, спека зменшиться, і я теж відпочину, бо ввечері треба йти на нічну працю.

...Приємно, що вчишся на відмінно, що читаєш багато. Невже тобі дуже подобається Шекспір? Невже ти розумієш трагічне? Він же змальовує глибокі пристрасті, що завсігди пахнуть кров'ю і смертю. Я його вперше читав улітку 1907 року, коли проживав під Чугуєвим на Дінці. Пам'ятаю, що читав тоді "Гамлета" і "Макбета", але до серця вони не доходили. Майн-Рід, Вальтер Скот і Дюма — це щось інше. Це я читав ще в Черкасах, тобто в 3-ій та 4-ій клясах гімназії. "Графа Монтекрісто", напр., читав запоєм протягом трьох день, не випускаючи книжки з рук, навіть на лекціях.

А нової книжки "Белеет парус одинокий " я не читав, бо взагалі останніми часами книжок не читаю — і часу не маю, і книжок бракує. Вірші твої мене дуже цікавлять, і я дуже хотів би їх почитати. Як у тебе з технікою? Ямба від хорея відрізняєш? Шкода, що я не з тобою — я з любов'ю вчив би тебе тонкої штуки віршування.

Бувай здорова, моя люба доню! Обіймаю і цілую тебе міцно, міцно. Обіцяю ще написати, коли буде вільний час. До побачення! Твій татуньо.

Моя люба, моя ненаглядна, моя хороша, моя незрівняна Оксаночко, як я тужу за тобою, як я хочу тебе бачити, розмовляти з тобою, слухати твою музику, твої поезії, твій сміх. Напиши мені про себе, дорога, як ти живеш, як себе почуваєш, що читаєш, граєш, яких маєш знайомих, з ким дружиш, яке в тебе коло зацікавлень. Напиши мені, що з моїми книжками, а особливо з рукописами. Бережи їх, дорога, як свій зір, бо багато з них не були в друці й якщо пропадуть, то пропадуть безслідно і назавжди. Особливо бережи зшиток "Божественної комедії" Данте, переклад "Демона" Лєрмонтова (передрукований машинкою), переклади з французьких поетів (теж передруковані машинкою), загальний зшиток з моїми поезіями, "Соняшні марші" (передруковані машинкою) і взагалі все, написане моєю рукою.

Коли будете посилати мені чергову посилку, пришліть мені густий гребінець, пачку голок, дві катушки чорних ниток, декілька конвертів з марками і листівок.

Напиши мені про мамусю, бо я довго не маю вістки від неї з Белебея. Як вона, бідненька, сумує одна серед башкирських степів. Докладно пиши про всіх наших і про Київ, бож я за ним тужу. Бувай здорова. Бажаю тобі всіх благ. Учись, будь вимоглива до себе, бо ти сирота. Твоя доля в твоїх руках.

Татуньо.

¹ Після нотаток "Із Записників" М.Драй-Хмари його листи з колимських таборів смерти становлять собою надзвичайно потрясаючі людські документи. Вони, з одного боку, свідчать про особисту трагедію безпідставно репресованого нашого вченого й поета, а з другого, — про понуру народовбивчу добу сталінських тюрем і концентраків узагалі.

Уривки з частини цих листів у свій час опублікував був Юрій Клен у своїх "Спогадах про неоклясиків". У нашій публікації ці уривки використано, але з істотними поправками чи текстовими доповненнями та додатками багатьох нових, ніде ще не друкованих листів. Отже можемо твердити, що тут вперше публікується все листування М.Драй-Хмари, писане з заслання 1936-1938 рр.

Редактор цього видання не мав до свого розпорядження листів-оригіналів. Тому за добірку, за деяке скорочення і за точність текстів не відповідає. Цю працю (добірку листів, скорочення деяких текстів, копіювання листів) проробила дружина покійного М.Драй-Хмари Ніна Петрівна на свою відповідальність. За її поясненням скорочено було лише дрібні побутові деталі й особисті інтимні висловлювання. повернутися

² Марко Вороний (Марко Антіох, псевдонім; 1904-1939) — молодий поет, син Миколи Вороного. повернутися

³ Сергій Козуб (1897 — ?) — літературознавець. повернутися

⁴ Не має сумніву, що М.Драй-Хмара розумів всю ту трагічну ситуацію, в яку потрапили його колишні друзі... Але, будучи людиною, очевидно, сильнішої волі й характеру, він не дав себе зламати і зумів відштовхнутися від провокації в тероризмі. Зрештою, вся ця тирада в листі писана скоріше для цензора-енкаведиста, щоб ще раз перед ним дистансувати себе від небезпеки і мати можливість розповісти дружині суть своєї справи. повернутися

⁵ Особлива нарада — Особое Совещание при Народном Комисариате Внутренних Дел СССР, така офіційна назва тієї новоствореної Сталіним страхітливої машини, що позаочі судила мільйони людей. повернутися

⁶ Вітуся — Вікторія, — рідна сестра дружини Драй-Хмари. повернутися

⁷ Речення, що в дужках, — здогадне. В ориґіналі, тут і ще в двох місцях нижче, де стоять крапки, — білі плями. Це — або цензурні викреслення, або випалено сльозами автора листа. повернутися

⁸ Після короткотривалого полегшення, в каторжному житті М. Драй-Хмари настали все тяжчі і тяжчі умови. Щоб якось розповісти дружині про ті свої хресні муки він вдався до завуальованого засобу. Він просить прочитати поезію А. Блока через яку можна збагнути і його страждання. Нижче подаємо поезію російського поета А. Блока в оригіналі і в перекладі українською мовою поета Олекси Веретенченка. повернутися