Коли я згадую батька, в моїй уяві постає гарно збудована постать людини вище середнього зросту, з ясним волоссям і життєрадісним обличчям, з усмішкою білих зубів і замріяними сірими очима...

Мій найраніший спогад про мого "татуню" (так я його звала) зв'язаний з нашою кімнатою на Садовій вулиці в Києві. Пригадую його ніжний погляд, коли він слідкував за рухом мого стільчика, з яким я вчилася ходити. Я сунула стільчик швидко по паркету до протилежного закругленого рогу кімнати, і дивилася на "татуню" щоб він мені його повернув, і знову бігла зі стільчиком до іншого рогу.

Мої батьки купили це розкішне помешкання під час непу і вклали в нього все цінне, що мали. Батько віддав навіть свою золоту медаль, яку отримав на закінчення Київського університету. До Жовтневої революції на третьому поверсі Садової один містився японський консулят.

Навпроти нашого будинку був тінистий Пролетарський парк з широким виглядом на Дніпро. Незважаючи на перевантаження науковою працею, татуньо часто гуляв зі мною в цьому парку. Одного разу він сфотографував мене. Цю фотографію маленької Оксани з бантом і букетиком квітів татуньо завжди тримав у себе на писемному столі. Його любов до мене вилилась у вірші "Маленькій Оксані";

На весні у парку цвіли запашні фіалки, і дитиною я не могла втриматись, щоб їх не рвати. Тому "татуні" не раз приходилось платити сторожеві за зірвані квіти.

Пізніше ми ходили слухати симфонічні концерти в Пролетарському парку. Під впливом цих концертів була написана поезія "Симфонія" (1934):

Навіть у концентраційному таборі смерти на Колимі татуньо повертався думкою до улюбленого Пролетарського саду у Києві:

У нашій вітальні на Садовій вулиці, з високими вікнами і балконом було багато південного сонця і тому взимку пишно росли пальми, фікуси і особливо китайська рожа, яка покривалася червоними (мов зробленими з тонкого паперу) квітами. Це було ціле густе деревце, під яким я любила гратися. Після арешту батька в 1935 році мама продала її до Палацу піонерів у Києві за 300 крб.

Татуньо кохався у квітах і вирощував влітку на нашому балконі гвоздики, вербени, левкої і резеду для пахощів увечорі, У теплу погоду він любив спати на балконі.

У кутку вітальні стояв трикутником камін з білого мармуру, який був збудований за бажанням "татуні". На ньому стояли вази з засушеними польовими квітами, Вечорами, біля вогню в каміні, татуньо любив оповідати мені про своє дитинство в Малих Канівцях, про батькову садибу з левадою, широкі поля... Ще змалечку він був неймовірно щирий і довірливий. У пам'ять його врізалися два епізоди. Перший — коли батько купив йому сіру смушеву шапку. П'ятилітній Михайлик був дуже гордий з неї. Він надів її і пішов гратися з сільськими хлопчиками. Та заздрісні діти почали сміятися з нього, а потім намовили його набрати в шапку води. Він послухав їх, але після цього шапка збіглася і була вже ні до чого.

Другий епізод не менш болючий. Одного Великодня хрещена мати подарувала Михайликові іграшковий паровик, що рухався, свистів і пускав пару. Для хлопчика це був неоціненний скарб, і він поніс його показати дітям. Старші від нього хлопці намовили його пускати паровик по воді, і той загинув у глибокій копанці...

З раннього дитинства у мене був інтимний зв'язок з батьком. Він любив дітей і зумів прекрасно передати дитячий світогляд, що є характеристичною рисою багатьох його поезій. Так в уяві сільського хлопчика сонце — це коло:

В іншому вірші сирота (батькові не було ще й п'яти років, як померла його мати) відчуває теплу ласку сонця:

***

Наше помешкання було влаштоване дбайливо і зі смаком. Особливо запам'яталися мені українські килими на паркетах і музейного ґатунку картини. Три картини татуньо купив у першої дружини Василя Кричевського, яка виїжджала з нашого будинку. Улюбленою його картиною була "Річка Псьол" (1921) Василя Кричевського, де переважали сині фарби: верби, пісок і річка. Ця картина висіла у нього в кабінеті над канапою, на якій татуньо спав. Не раз він казав, що не міг би уявити свого мешкання без цієї картини. Під час Другої світової війни мама залишила її Львівському музеєві.

Попід стінами його кабінету стояли шахви з книжками, було понад 10,000 книжок. Татуньо часто давав переплітати ці книжки у барвисті матерії, бо кохався у книжці, в її гарній оправі. Він дуже багато читав, і хоч ніколи не потребував окулярів, ще колеґіантом захворів на очі і мусів лікуватися протягом кількох місяців.

Вночі часто можна було почути його кроки в кабінеті, ходячи, він творив власні поезії і робив переклади. Прокидався він рано і любив читати в ліжку. Тоді я приходила до нього і він читав мені те, чим сам в цей час захоплювався. Це міг бути спонтанний переклад з польської чи чеської мови. Заходила я до нього і вдень, і тоді ми мандрували по глобусі. Пам'ятаю один мій вірш про нашу мандрівку на Цейлон, який починався так:

Татуньо помагав мені збирати марки і у нас було два альбоми марок з різних країн.

Взимку вікно в його кабінеті покривалося крижами візерунками, які описані в поезії "Зимова казка (Ранішній Київ з мого вікна)":

Акуратність була характеристичною рисою "татуні"; у всьому відчувався артистичний смак: починаючи від французького швейцарського годинника "Longines" і кінчаючи тонкою краваткою, вишиваною стильним українським взірцем. У нашому помешканні була завжди бездоганна чистота.

Татуньо був від природи спортсменом. Ще в дитинстві малий Мишко робив собі дерев'яні ковзани й ходив ковзатись на річку. Пізніше, в київський період свого юнацького життя, захоплював глядачів своїм вальсуванням з фігурами на льоду. Він був також добрим плавцем: легко перепливав Дніпро в Києві, запливав на Адолари в Гурзуфі, міг довго триматися на спині і навіть читати книжку. Влітку брав участь у грі в волейбол і крокет.

Природа захоплювала його, дарувала йому душевну рівновагу, викликала поетичне натхнення. "Татуню" особливо зворушувала рання осінь, якій він присвятив багато прекрасних поезій. Він любив Україну усю, і свою рідну Полтавщину, і мальовниче Поділля. Найсильніші його поезії були натхнені цією жертвенною любов'ю. Як, наприклад, "Шехерезада II" або "Я полюбив тебе" Життєрадісний з природи, він спочатку вірив у революцію, як українське національне відродження, але швидко побачив, що замість відродження почалось руйнування України. Тому його вірш "В село" звучить мінорно:

Моїм першим знайомством з Чорним морем був дитячий курорт Люсдорф біля Одеси. Ми їздили на курорти до Криму (Ялта, Гурзуф, Місхор). Одного ранку в Гурзуфі татуньо і його приятель Абрашка поїхали човном далеко в море і взяли мене з собою. Несподівано нас оточила велика зграя дельфінів, які перекидалися навколо нас і могли легко перекинути човен. Абрашка дуже перелякався, а татуню зі мною почав голосно співати і дельфіни нас покинули.

На Кавказі ми теж відвідали курорти (Сочі, Сухумі, Гагри). Влітку 1930 року у Сочі була написана ціла низка сонетів "Спустившися на саме дно копальні", "На могилі Руданського" "Грановському", "Чудо", "Київ", "Чернігів".

Ми жили на дачі (вікна якої виходили в помаранчевий садок) високо на горі. Тому кілька разів на день ми спускалися до самого моря і до нашої їдальні. Ми часто ходили до чудового ботанічного парку, де нас вражали грандіозні дерева. Тут ми вечорами спостерігали, як розцвітала "Victoria Regia", цвіт якої татуньо описав в сонеті тієї ж назви:

Татуньо був ідеальним батьком для своєї доці (так він називав мене). Людмила Старицька-Черняхівська казала, що такої ніжності й уваги до дитини, як у Драй-Хмари, вона в житті своєму не зустрічала.

Будучи лінгвістом за фахом, татуньо взяв для мене німкеню Кароліну, яка мала досконалий німецький акцент. Ми з нею ходили в теплу погоду до парку, а взимку читали німецькі казки і легенди в нашому помешканні. Тому німецька мова була першою мовою, на якій я навчилася читати і писати. Незабаром до мене приєдналася моя кузинка Аля Грінченко і ще кілька дітей.

У "татуні" був м'який баритон і він часто співав українські народні пісні. Улюбленими нашими піснями були: "Ой, хмелю мій, хмелю", "Ой п'є байда" і "Бондарівна".

Доброта, сердечність, людяність були прикметами його вдачі. В його приміщенні завжди жили родичі, чи то з його боку, чи з маминого, або знайомі, яким треба було допомогти. На вулиці він не міг пройти повз жебраків і щедро давав мені гроші, щоб я побігла й кинула бідному. Про одну таку сліпу жебрачку він написав у своїй поезії "Сліпа":

Під час голоду, коли українські селяни вмирали на вулицях Києва, татуньо підібрав і врятував розпухлу від голоду 15-річну селянську дівчину Пашу, давши круглій сироті притулок у себе. Так само він не побоявся передати свою посаду в "Українському академічному словнику" Максимові Рильському, коли той вийшов з в'язниці й потребував допомоги.

На початку літа мене звичайно відвозили на село до бабці Ані і "діді" Петі, батьків моєї мами.

***

Особливо запам'яталися мені дні, коли у нас бувало багато гостей. Тоді до нас приходила родина Зерових і панство Филиповичі, Дорошкевич з дружиною, Рильський, родина Грінченків. Великий дубовий стіл накривався вишиваною українською скатеркою. Татуньо нічого не шкодував для гостей: ні дорогого вина, ані вишуканих страв.

Найбільш відзначали у нас іменини моєї мами Ніни (27 січня). До нашого помешкання приносили цілі кошики квітів, як, наприклад, густий кущ білого бузку, який моя мама так любила. Одного разу я нарахувала 30 тортів різних сортів. Про такі обіди татуньо марив, коли умирав з голоду в концентраційному таборі Колими. Про цей лист батька Освальд Бургардт (Юрій Клен) згадує в книжці "Спогади про неоклясиків": "Голод навіяв йому галюцинації, що їх він (Драй-Хмара) віддав у листі з переліком наїдків і напитків, листі, якого я, як єдиного, подав без скорочень, бо це один із найгеніальніших у світовій літературі опис страв, у якому він перевершив великого в цих описам майстра — Гоголя".

В останні роки перед своїм арештом татуньо відчув увесь трагізм української інтелігенції. Це спричинилось до нервового напруження й кошмарів, що були темою однієї з його поезій останнього періоду. Його мучило безсоння і вночі часто було чути його кроки.

У 1932-1933рр. він скаржився своїм друзям, що далі так працювати не має сил, що він страшенно переобтяжений лекціями, а проте не може заробити дитині "навіть на пляшку молока"; що він не має в запасі ані пуда картоплі і на весні 1933 року може опинитися з родиною в безвихідному становищі.

У лютому 1933 року батька заарештували разом з моїм дядьком Грінченком, ректором музичного інституту в Києві і професором історії музики. Після трьох місяців обох одночасно звільнили. Їх обвинувачували в приналежності до підпільної організації, але, незважаючи на підступні засоби НКВД, жоден з них не визнав за собою ніякої провини.

Після першого арешту "татуню" не поновили на праці ні в Інституті мовознавства при ВУАН, ні в Польському педагогічному інституті, ані в Інституті лінґвістської освіти. Його також виключили зі спілки наукових робітників, і всі його твори були вилучені з бібліотек. Йому заборонили друкуватися. Протягом двох років (1933-1935) він не міг знайти будь-якої роботи більш як на місяць. Знайомі з ним не віталися при зустрічах. Тоді його друг композитор Вереківський, щоб якось дати заробити батькові, попросив його написати лібрето до "Принца Латуні", Напередодні свого другого арешту (в 1935 році) татуньо закінчив лібрето, але не міг підписати своє ім'я, бо йому було заборонено друкуватися. Тому і він попросив М. Рильського дати свій підпис, але гонорар за лібрето до "Принца Латуні" він не отримав. Про це татуньо згадує в своєму листі (з 24 травня 1937 року) з Колими.

У роки повного остракізму, не маючи ніякої праці, татуньо присвятив усього себе творчій роботі. Тоді було остаточно закінчено другу збірку віршів "Соняшні марші", перекладено з фінського епосу дві руни "Калевали": "Народження і одруження Ільмарінена" та "Ільмарінен і смерть" (руна нового запису). Іноді татуньо просив мене знайти йому риму, а часом записував цілу строфу, яку я переклала.

Він закінчив переклад першої частини "Божественної комедії" Данте і переклав з другої частини більше половини. Тоді я часто бувала біля нього і не раз помагала йому в цьому, такому дорогому його серцю, перекладі. На жаль, грубий зошит — переклад "Божественної комедії" Данте — був сконфіскований під час другого, фатального арешту батька 4 вересня 1935 року.

***

Михайло Драй-Хмара загинув на Колимі 19 січня 1939 року мученицькою смертю, але загинув як герой: дав себе розстріляти взамін одного молодого українця.

Восени минулого року ми отримали листа з Колими від учительки середньої школи в Магадані, яка разом зі школярами, членами клубу "Розшук", знайшла могилу Драй-Хмари. У своєму листі Тамара Сергіївна детально описує їхню подорож-розшук, яка тривала 10 днів: