|
Лебеді
Присвячую своїм товаришам
На тихім озері, де мріють верболози,
давно приборкані, і влітку й восени
то плюскоталися, то плавали вони,
і шиї гнулися у них, як буйні лози.
Коли ж дзвінкі, як скло, находили морози
і плесо шерхнуло, пірнувши в білі сни, —
плавці ламали враз ті крижані лани,
і не страшні були для них зими погрози.
О, гроно п'ятірне нездоланих співців!
Крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,
що розбиває лід одчаю і зневіри.
Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуття
веде вас у світи ясне сузір'я Ліри,
де пінить океан кипучого життя.
1928 p.
Із циклу молода весна
Одцвітають півонії! Кров'ю
Забагрилась навколо земля, —
То владичиця смерть над любов'ю,
Над красою тріюмф свій справля.
Переможная, спис твій і в мене
У скривавлених грудях стримить,
Але серце цвістиме огненне
Як остання весна зашумить!
Нова думка, журнал літератури й науки.
* * *
Поки не вмру, не перестану
Тебе шукати на землі
І серце зоряного лану,
Де Твої плинуть кораблі.
Засклеплена в глухій яскині
Моя бунтується душа —
О, де те небо, де те синє,
Що смертний біль її втіша?
Дихни на неї, як в дитинстві,
Що в землю з ненькою лягло,
І не цурайсь мене — я син твій —
І пригорни моє чоло.
1920 p.
Мати
І
На чолі вінчик паперовий
і хрест вощаний у руках.
Не усміхнуться чорні брови,
хоч квітне усміх на устах.
В журбі васильки й рута м'ята.
Задумавсь ладан в синіх снах,
і сумно-сумно пташенята
квилять у неї в головах.
ІІ
Убогий цвинтар і ворота, —
та як побачить, як обнять?
Встрягають ніжки у болото:
Весніє — журавлі летять.
Не розлучила матір з сином
і невблаганно люта смерть —
і він розцвів над нею крином,
любов'ю сповнений ущерть.
"Проростень" 1921 p.
* * *
Зоріти ніч і бути з вами,
холодно-росяні поля,
і слухать, як гуде з нестями
і стугонить вночі земля...
Як в темряві усе завмерло!
Хрусткий на серці стигне лід,
і з неба падать, мов перли,
огненні сльози Персеїд.
1921 p.
* * *
І знов, як перший чоловік,
усім тваринам дав я ймення;
Я зорі сестрами нарік,
А місяць — побратим у мене.
І всяку душу я живу
нарік, надхенний, по вподобі, —
а сам на самоті живу:
моя душа — безводна Гобі.
В свічаді зоряного сна
я бачу добрі й злі години...
У кого серце віщуна,
тому не обіймать людини.
1922 p.
* * *
Під блакиттю весняною
сушить березень поля,
і співає підо мною
очервонена земля.
Був там гроз кривавий подих,
дощ топив людей, звірят, —
та із нурт, із темноводих,
вирнув новий Арарат.
І дзвенять стожарно дуги:
Мир хатам убогим! мир!
Вже ніхто не візьме вдруге
вас в невольничий ясир!
Вітер, вітер, з хмарних кубків...
Став ковчег посеред гір,
і, як Ной, я жду голубки:
хочу вийти на простір!
"Проростень" 1922 p.
* * *
Розлютувався лютий надаремно:
Скоро з стріх закапає вода,
Вийде в поле віл під'ярмлений,
І я помандрую, як Сковорода.
Передо мною відкриті всі дороги
(не обмину й мишачої нори) —
понесу в саквах своїх убогих
сіромахам на вихліб дари.
Бідний сам, я не йду на хитрі влови:
З серця в серце наллю я пісень, —
Хай в них блакитніє новий,
Осяйний, безсмертний день!
"Проростень" 1922 p.
* * *
Вона жива й нежива
Лежить у полі нерухомо.
Не зранять соняшні слова
Передосінньої утоми.
Над баштами сонні оси,
Замовкли коники в стерні,
І ледве чуть, як в гущині
Тече червоноките просо.
І дві копи — плече в плече —
Над нею тужать злотомитрі,
А літо бабине в повітрі
Комусь на смерть кошулю тче.
За магалою мріє млин,
Немов приколотий метелик.
Не чути вітру з верховин:
Ласкава тиша сон свій стеле.
"Проростень" 1922 p.
* * *
Ще губи кам'яні дахів високих
Пожадливо бузу татарську ссуть,
Ще безматень у вульні велетенськім
Не зворухнувся:
Грузно спить, —
А вже
Набряклими повіками за містом
Моргає хтось
І пальцями нервово
По ринві стукотить.
Бульвари.
Сніг таранкуватий —
як стародавній мармор,
а коло прикорнів чорніє:
провалились рани...
І сльози
(не мої — дубів померклих)
Моє обличчя й руки кроплять.
Чого ви плачете незрячі?
Нехай брудною дергою
Вкривається дорога,
Нехай замість блакиті
Висне повсть, —
Та вірте:
Скоро, скоро
До нас веселик прилетить,
І ще послухаєм музик,
Коли і в хаті найбіднішій,
І в найубогішім кварталі,
І в кожнім місці
І в кожнім серці
Заквітнуть соняшні троянди...
Ґриджолами
Мовчазно
Кожух проїхав.
"Проростень" 1923 p.
Прощання з Поділлям
Прощайте, товтри круглогруді,
І ти, гніздо Кармелюка,
Де й досі бойові погуди —
Мов червенциі чумака,
І ви, якри крутоберегі,
Де стільки раз лилася кров...
Прощайте скомпії, береки:
Побачимось не скоро знов.
Минуть роки, і кров зашерхне,
І висхне Збруч, мутна ріка —
І тільки пісня не померкне,
Як гнів і ніж Кармелюка.
"Проростень" 1923 p.
* * *
Серпневий прохолонув вар.
Напрявши гарусної пряжі,
Мереже кучеряві мажі
Вечірнім золотом гаптар.
Ще зелено в блідій поливі,
Як на осінніх косах верб,
А вже кладе хтось тіні гливі
На тонко викреслений серп.
Померкло горяне горно.
Вдягає ніч жалобне рам'я.
О, хто це ранить утлу пам'ять?
День одгорів. Давно.
"Проростень" 1923 p.
Шехерезада, ІІ
Стогнала ніч. Вже гострі глиці
Проколювали більма дня,
І синьо-золоті грімниці
Дражнили відгульня-коня.
Розбурхалася хмар армада,
А ти опалена в огні,
Ти вся любов і вічна зрада,
Летіла охляп на коні.
Під копитом тріщали ребра,
Впинались очі в образи,
А ти розпліскувала цебра
Передсвітанної грози.
Із бур, о молода гонице,
Ти пролила своє дання —
І світом гомін і стрілиці
Дзвінкокопитого коня.
1923 p.
Шехерезада, ІV
Я побачив тебе з трамваю.
Ти все та ж гобула й ясна, —
Тільки я, тільки я не розмаю
Снігового сна.
Ти прийшла у вербляницю: — "Здрастуй!
— про мене — хай верби цвітуть:
не топтатиму синього рясту,
у глуху виїжджаючи путь".
Ожило в душі незабутнє...
(Золотіє бань вінок)
і співає в далеке майбутнє
трамвайний дзвінок.
1924 p.
* * *
Горять священні орифлями
Революційної весни.
Ми ждем і вірим коло брами.
Горять священні орифлями,
І сонце в грудях і над нами,
І сонцем заквітчались сни.
Горять священні орифлями
революційної весни.
1924 p.
* * *
Я полюбив тебе на п'яту
Голодну весну... Всю до дна.
Благословив і путь прокляту,
Залиту пурпуром вина.
Орлицею на бій летіла
Ти добросерда, а не зла.
Я бачив кров на юних крилах
І рану посеред чола...
І знов горбатіла Голгота
Там, де всміхалися лани,
Вилазив ворог на ворота,
Кричав: розпни її, розпни!
І гіркоту цієї муки
Пили ми з повного відра
І, мовчки поєднавши руки,
Були як брат і як сестра.
1925 p.
* * *
Я світ увесь сприймаю оком,
Бо лінію і цвіт люблю,
Бо рала промінні глибоко
Урізались в мою ріллю.
Люблю слова ще повнодзвонні,
Як мед, пахучі та п'янкі,
Слова, що в глибині бездонній
Пролежали глухі віки.
Епітет серед них — як напасть:
Уродиться, де й не чекав,
І тільки ямби та анапест
Потроху бережуть устав.
Я славлю злотокосу осінь,
Де смуток мій — немов рубін,
У перстень вправлений; ще й досі
Не випав з мого серця він.
Дивлюся й слухаю: прозоро
Співає струмінь битія,
І віриться, що скоро-скоро
Так само заспіваю я.
1925 p.
* * *
Долі своєї я не кляну
Бути луною, будить луну.
Віршником був я рунних полів —
Гнівом на дуків дух мій горів.
Пісня — посестра, степ — побратим, —
вольная воля трьом нам усім.
Двічі я зрадив ніжну сестру.
Потім побачив: без неї умру...
Втретє ми стрілись на чужині,
Як запалали перші огні,
І положив святий зарік —
Не розлучатись навік.
Брате мій, сетро, любі мої,
Вітер жене нас у дивні краї.
З вітром ми щирі: вітер — наш друг, —
хто цей розірве четверокруг?
Я і посестра, вітер і степ —
Ніжність і воля, сила і креп.
Бути луною, будить луну, —
Долі своєї я не кляну.
1925 p.
Перед грозою
Чорносизе шатро
Напинають вітри
І, як дика орда,
Вже летять на Дніпро,
Де реве чорторий,
Де бунтує вода...
Грає грім молодий:
Скоро буде гроза!
Закипіли огні
Тут і там в далині...
Грає грім молодий!
Суне темрява й жах,
А в душі перуни,
Наче поклик юрби...
Наганяють, біжать
І ревуть буруни: —
Боротьби! боротьби!
З Махара
Немов оті курки старі,
Що тупо долі ждуть лихої,
Стоять халупки на горі
В фаталістичному спокої.
Солома й глина — от і все,
Чим заліпили трухлу сошку,
А вітер стінами трясе,
Й діряві хиляться потрошку.
Лиш соняшників юна січ,
Піднявши золоті забрала,
Зорить на сонце віч-у-віч,
І в погляді — пиха зухвала.
А біля плоту схудлий пес
Протяжно виє просто в поле...
Подумай: край такий увесь,
Кругом таке убозтво голе.
* * *
I знов обвугленими сiрниками
на сiрих мурах сiрi днi значу,
i без кiнця топчу тюремний камiнь,
i туги напиваюсь досхочу.
Напившись запрягаю конi в шори
i доганяю молодi лiта,
лечу в далекi голубi простори,
де розцвiтала юнiсть золота.
— Вернiтеся, благаю, хоч у гостi!
— Не веремось, — гукнули з даленi.
Я на калиновiм заплакав мостi
i знов побачив мури цi сумнi,
i клаптик неба, розп'ятий на ґратах,
i нездрiманне око у "вовчку":
Нi, нi, на вороних уже не грати:
я — в кам'янiм, у кам'янiм мiшку.
1937
Друге народження
Я думав, їй самого тіла досить:
блискучих образів із сонця й скла,
і дзвону слів, чудних, незнаних досі,
і ритмів темних, як любовна мла.
Важка дрохва, вона аж захлинулась,
на свіжий знявшись вітер. На лету
її стрілецька пронизала куля, —
упала на калиновім мосту.
Тоді пустив саму я душу голу,
безстрасну душу в сніжний гураган.
Вона шугала, туркала, як голуб,
аж поки не змела її пурга.
Огрівши змерзлу в тіло я заправив,
як заправляє ювелір алмаз,
і блиск її, як райдуга, яскравий,
горів, мінився в золоті, не гас.
Я перелив у сонний струм артерій
не теплу кров — палючий жар Гавай,
і, як творець щасливий Галатеї,
я скрикнув радісно: "Вона жива!"
І я заглянув в очі бірюзові:
там інше небо, інший світ — пишайсь.
Криниць віястих мерехтливі зорі —
це ж ти, твій цвіт, твоя нова душа.
Місто майбутнього
Півкола, прямокутники, квадрати;
будинки із бетону, криці й скла;
скрізь радіомузика, автомати,
і над усім — звитяжний знак числа.
Кругом сади. На їхні пишні шати
спадає водограїв срібна мла,
а з неба, де горять ясні блавати,
спливає золотиста мушмала.
Тут мешкає одна сім'я-громада,
де слів — в'язниця, люпанар і кат —
не знають, і де кожен день — відрада.
Кинджала не кривавить помста й зрада:
братерство тут найвищий маєстат,
а можний розум — всеєдина влада.
* * *
…І знов обвугленими сірниками
на сірих мурах сірі дні значу,
і без кінця топчу тюремний камінь,
і туги напиваюсь досхочу.
Напившись запрягаю коні в шори
і доганяю молоді літа,
лечу в далекі голубі простори,
де розцвітала юність золота.
— Вернітеся, благаю, хоч у гості!
— Не веремось, — гукнули з далені.
Я на калиновім заплакав мості
і знов побачив мури ці сумні,
І клаптик неба, розп’ятий на ґратах,
і нездріманне око у “”вовчку”…
Ні, ні, на вороних уже не грати:
я — в кам’янім, у кам’янім мішку.
Нерега, 27.05.1937
|