...Першим привітав мене з появою в світ "Нової громади" Павло Петрович Филипович.

Я був знайомий з Филиповичем перед тим дуже мало. Знав, що він викладає в якійсь високій школі в Києві, знав, що він працьовита, вдумлива, симпатична людина, є поетом і науковцем-літературознавцем. Знав, що він належить до групи неокласиків, очолюваної Миколою Зеровим. І все. Знайомство наше обмежувалося, при випадкових зустрічах на вулиці, звичайним "добридень", з легким порухом руки в напрямку до кашкета чи капелюха, а часом і без цього поруху.

Нагоду ближче зійтися з Павлом Петровичем дали... вареники! Звичайні українські вареники з сиром і в сметані...

Було це тієї люто-холодної й люто-голодної для Києва зими, коли люди мерли масами і від голоду, і від холоду, коли трупи померлих валялися днями, присилувані снігом, на вулицях, а тих, хто мав щастя померти не самотньо, родини відвозили без трун, на ґринджолятах на Байкове кладовище, де треба було добре намучитися, щоб видовбати яму в глибоко промерзлій землі.

Дошкульного голоду я особисто не відчував, бо працював у "Дніпросоюзі" — могутньому центрі тодішнього економічного життя України, очолюваному видатним самородком, талановитим організатором і великих масштабів людиною — Дмитром Вікторовичем Коліухом. Це його волею в голодні для Києва роки на повному матеріальному утриманні "Дніпросоюзу" знаходилася значна частина української культурної верхівки. На повному утриманні, ніби співробітники "Дніпросоюзу" (хоч працювати в ньому зовсім не були зобов'язані), були композитори Стеценко та Степовий, а почасти (бо жив на Поділлі) Леонтович, далі Нестор Городовенко, Лесь Курбас, Павло Тичина, колишній міністр пошти й телеграфу українського уряду Сидоренко та багато-багато інших.

Отже, я з дружиною не відчував голоду надто гостро. Але холод і в моїм мешканні був страшний. Купка дров була капіталом. І не раз доводилося вдвох із професором Черняхівським, славетним українським хірургом, що жив у тому самому будинку, що й я — на Великій Підвальній, ч.28, — виїздити за 7-8 верст від Києва до Святошина, спилювати в гайку молоді берізки і притягати додому те добро "біржею Троцького" — незграбною саморобною двоколкою. А потім треба було сире дерево, поколоте надрібно, сушити на плитах.

Якось зійшлося у мене четверо гостей: Павло Григорович Тичина, Павло Петрович Филипович, улюблений Коліухом співробітник "Дніпросоюзу" Іван Іванович Чуванов і редактор Дніпросоюзового органу — журналу "Кооперативна зоря" Антон Іванович Харченко. Той самий Харченко, що пізніше, емігрувавши до Парижа, почав писати через совєтські амбасади доноси на кооперативних діячів...

Вечірка була спонтанна, здається, без ніякої нагоди. Притягальним складником її були згадані вже вареники. Чуванов пообіцяв принести (і приніс!) доброго білого борошна й цукру з "Дніпросоюзу" і свіжого селянського сиру та сметани з "Молочарспілки". Жвавим розмовам надавало спеціального тону сподівання смачних вареників, на згадку про які в той голодний час слинка в роті набігала.

В Києві панував тоді, недавно захопивши знову владу, московський наїзник; час був неспокійний, вечоріло надворі рано, а з дев'ятої години вечора вже не вільно було ходити по вулицях.

Мокрі березові дрова в плиті ніяк не хотіли горіти, і хоч скоро за допомогою жвавого Івана Івановича і не менше за нього рухливого Павла Петровича жінка наліпила тих вареників цілу гору, але закип'ятити води, щоб їх поварити, дуже довго не щастило. Нарешті довгождане добро запарувало в великій макітрі, і, коли ми ту макітру спорожнили, наблизилася поліційна година. Гості відразу перекинулися з палких розмов на літературні й політичні теми на тему досить прозаїчну — як же їм додому дістатися? Бо вони жили в досить віддалених від мене місцях Києва, а ні трамваїв, ні візників у місті і духу не було.

На мою пропозицію залишитися всім ночувати в мене більшість поволі почала згоджуватись; але Филиповичеві чогось дуже хотілося додому. Коли цю тему вже обговорили з усіх боків, то перед самим голосуванням — хто за те, щоб ночувати тут, а хто — щоб іти додому, Павло Петрович пожартував:

— Я теж за те, щоб ночувати тут, але за умови, що на ранок будуть знову такі вареники!

Всі голосно засміялися, примусивши Филиповича почервоніти, а моя дружина запевнила, що вареники й на сніданок будуть; і, коли їй знову поможуть ліпити, то буде навіть дві такі макітри.

Решту вечора ми провели у веселому настрої, спати довелося всім чоловікам покотом на майже голій підлозі: в кімнаті було тільки одно ліжко.

Після цієї вечірки не мав я нагоди зійтися з Филиповичем. При випадкових зустрічах на вулиці Павло Петрович часом мене просто не добачав, вдивляючися в щось десь збоку чи спереду. Другого дня по виході у світ першого числа "Нової громади" я вийшов ранком із приміщення редакції журналу, що містилася в малій кімнатці величезного готелю "Франсуа" на Фундукліївській, ч.19, і попрямував до друкарні — школи поліграфічного виробництва на Хрещатику. Перейшовши Фундукліївську і порівнявшись з будинком оперного театру, я був заскочений погуком на мене з боку Володимирської і впізнав голос Павла Петровича Филиповича. Він вимахував у руці новонародженим числом "Нової громади". Журнал, слід сказати, мав чудову обкладинку під Нарбута, виготовлену художником Михайловим. Павло Петрович кинувся навпростець через вулицю до мене. Я зупинився, підійняв привітально капелюх і рушив назустріч Филиповичеві.

Він підбіг і, тримаючи в лівій руці яскраво-синю з чорним "Нову громаду" (з білим підзаголовком "Правобережний кооператор"), схопив своєю правою простягнуту йому назустріч мою руку і почав міцно, захоплено її стискати і навіть потрясати.

— І як це вам пощастило, Олексію Петровичу? Та ви ж підстрелили, можна сказати, вели-и-кого ведмедя! Утримаєтесь? Але я вам скажу, — це просто подія в нашому житті...

І так далі, і так далі.

Взявши мене попід руку, Павло Петрович пройшов зо мною по Прорізній до самого Хрещатика, де мусів попрощатися, ще раз гаряче побажавши журналові успіхів і довгого існування.

Його побажання здійснилися: "Нова громада" справді мала успіх і, як на ті часи, проіснувала довго.

А сам Павло Петрович залишився симпатиком і став її співробітником, а також частим відвідувачем редакційного "клубу"…