Імення Миколи Зерова й Павла Филиповича в моїй пам'яті завжди в'яжуться з моєю молодістю, з рідним Київським університетом (тоді позбавленим цього титулу), з 1920-ми роками — світлою й радісною добою українського культурного розквіту, що так скоро й так люто був обірваний і розтоптаний чужою й ворожою силою.

Минуле минуло лише для тих, кого вже нема. Для нас — живих — воно живе. І тому згадувати про Київ того часу мені й солодко, й боляче...

Але не згадувати не можна. Небагато — зовсім небагато — залишилося нас — тих, що тоді розпочинали свою наукову діяльність, що глибоко захоплені були виром бурхливого й яскравого національного життя. Більшість моїх товаришів і друзів загинула у кривавому погромі української культури 1930-х років. Вони не залишили й не могли залишити своїх спогадів про 1920-і роки. А те, що пишуть тепер про цю добу там, на совєтській Україні, здебільшого цілковита неправда або ж дійсність, спотворена до невпізнання. Тож ми, ще живі, мусимо згадати й про наших товаришів і друзів, і про ту добу, коли вони, разом з нами, жили, творили й боролися за українську правду та її перемогу.

Писати про ті часи справді нелегко. Ще й на чужині, де нема найпотрібніших матеріалів. Документи й листування або загинули, або ж залишилися в моєму київському архіві. Пам'ять розгубила багато важливих фактів — подій, імен, дат, деталей, розмов тощо. Якби не мій щоденник 1920-х років (на жаль, збережений лише частково), важко було б мені писати й ці скупі спогади...

Моє знайомство й товариські відносини з Миколою Костьовичем Зеровим і Павлом Петровичем Филиповичем почалися й проходили на фоні старого Київського університету св.Володимира, що його ми всі (хоч і в різний час) були вихованцями. Це була вже доба Вищого інституту народної освіти ім. Михайла Драгоманова, як тоді звався Київський університет, професорами якого ми стали, майже водночас, на початку 1920-х років. Звичайно, ми зустрічалися й тоді, й пізніше, і в Академії наук, і деінде, на різних зборах та засіданнях, а також у приватному товаристві. Але всі наші зносини починалися й оберталися навколо того великого червоного (в 1920-х роках не раз перефарбованого) будинку, з яким пов'язані були майже всеньке наше життя й діяльність.

Коротка історія Київського Вищого інституту народної освіти (ВІНО) — це історія довгої й запеклої боротьби двох академічних концепцій, які стисло можна визначити, як університетську й педагогічну, а що важливіше — двох національних ідей — української й російської, в різних політичних забарвленнях. Заснований декретом совєтської влади 1920 року, ВІНО мав бути не лише наступником, але й "могильником" Університету св.Володимира й прилучених до нього, таким же декретним порядком, Українського державного університету, Вищих жіночих курсів і низки інших, зокрема педагогічних високих шкіл, які існували в Києві до й після 1917 року...

Одною з причин негативного ставлення тодішнього НКО УССР і персонально Гринька до університетської системи було, мабуть, те, що на Україні після поразки визвольних змагань, наслідком якої була фактична ліквідація українських університетів і еміграція багатьох академічних сил, залишилися тільки російські університети, професори яких, не зважаючи навіть на свої зв'язки з денікінщиною, мали більші можливості вдержатися на поверхні академічного життя. Це створювало безперечну загрозу для української високої освіти й дальшого розвитку української науки. Мабуть, це й вирішило перемогу "української схеми", на яку, хоч і з цілком інших міркувань, змушена була погодитися Москва. Отож, Україна на довгий час залишилася без університетів, які були ліквідовані в 1920-1921 академічному році.

...Почалася боротьба за відновлення університетської системи на Україні взагалі і Київського університету зокрема — або принаймні збереження основ і змісту університетської освіти. Ця боротьба була досить напруженою, гострою й іноді набирала дуже драматичного характеру...

Ідея університету захопила й нас, молодих київських професорів того часу. Пригадую 1922 рік — перший рік "нормального" існування Київського ВІНО. Нормального в лапках, бо воно було цілком ненормальним. Колишній університет конав у холоді й голоді... В авдиторіях стояв морозний туман, а нагорі, де бібліотека, була правдива "Арктика", і працювати там було справжнім подвигом... Ще більше, як ця холоднеча, допікала нам думка про хліб насущний. Ця думка володіла всіма, від правління (бюра) ВІНО й професури — до останнього службовця. Над усім панувала фатальна цифра — 3% (перша половина 1922 року). Уряд, який або не міг, або ж не хотів забезпечити високі школи бодай мінімальним утриманням, давав лише 3% встановленої ним самим професорської платні...

...Діяла українська професура, яка висунула ідею утворення нового Українського університету в Києві на базі ВІНО, себто старого Київського університету й прилучених до нього установ. Десь, здається, на початку осені 1922 року в будинкові ВУАН скликано було довірчі збори української професури, на яких головував акад. А.Ю. Кримський... Не пригадую вже всіх, хто був на тих зборах, бо було багато люду, і кімната була повнісінька. Добре пам'ятаю лише С.О. Єфремова, монументальні постаті обох Черняхівських — Олександра і Євгена. Головним питанням було важке становище високих шкіл у Києві і проблема відновлення Українського університету, зокрема в світлі відповідних заходів російської професури на чолі з Мітіліно. Виступало багато промовців і говорили довго. Всі підтримували ідею Українського університету, але ніхто не міг порадити, що й як треба робити, щоб її здійснити. В мене залишилося враження, що організатори зборів і зокрема Кримський підходили до цієї справи стриманіше й обережніше, ніж загал зборів. Пригадую, що гарячий і рішучий виступ Павлуцького, якого підтримав Євген Черняхівський і, здається, Яната, на користь негайного відновлення Українського університету був досить скептично зустрінутий Кримським, який вказував на формальні труднощі й особливо застерігав перед небезпекою з боку російської професури в разі відновлення старого Київського університету. Я — на свої молоді літа — був цілком на стороні Павлуцького, і скептицизм Кримського не припав мені до вподоби. Але, оглядаючись тепер з далини майже півстоліття на ті події й тодішню ситуацію, бачу, що Кримський мав певну рацію. Адже ж негайне відновлення університетів на Україні в тих умовах дало б безперечну перевагу старій російській професурі, а тим самим було б водою на млин не українського, а російського університету...

...Основною проблемою того часу було введення до складу професури ВІНО молодих українських науковців. Це не була легка справа. З одного боку, університетські традиції, яких додержувалося правління ВІНО, вимагали від кандидатів певних формальних кваліфікацій, що їх тоді ще здебільшого не мали молоді українські науковці. Це давало російській професурі змогу блокувати низку українських кандидатур. З другого боку, деякі українські вчені були безпосередньо пов'язані з визвольними змаганнями, в яких вони брали іноді керівну участь. Ясна річ, що тут могли виникати певні ускладнення, а іноді навіть перепони й одверті заборони з боку совєтської влади. Приміром, восени 1922 року було одержано розпорядження (не пригадую вже, чи з НКО УССР, чи від місцевої влади) про усунення від професури всіх колишніх міністрів УНР і Української Держави. Наслідком того втратили професуру в київських високих школах М.П. Василенко, С.О. Єфремов, В.М. Чехівський, С.С. Остапенко і, мабуть, ще хтось.

Та був один шлях, яким тоді низка молодих українських науковців могла дістатися до професорської колегії ВІНО. Це був т.зв. основний курс, який на правах факультету існував у 1921-1923 рр. і метою якого було готувати студентів для основних факультетів ВІНО — профосвіти й соцвиховання...

Не дивно, що українська професура КІНО дістала велику підтримку з боку українського студентства, яке широкою лавою посунуло до вищої школи, шукаючи там не вузько-педагогічної професіоналізації, а широкого й глибокого університетського знання. І хоч КІНО й надалі залишився педагогічним учбовим закладом, хоч можливості університетської науки були там чимало обмежені, але навіть і в цих вузьких рамках жив і творив правдивий дух українського університету. Науковий характер університетських курсів, які провадилися кращими українськими науковими силами старшої й молодшої генерацій, відновлення лекційної системи (за ректури С.М. Семка-Козачука, 1925-1929), семінари підвищеного типу, аспірантура (хоч вона формально й не входила тоді в систему високих шкіл, але комплектувалася здебільшого з їх абсольвентів, що давало можливість рекомендації й селекції майбутніх науковців), відновлення наукового видавництва ("Записки Київського ІНО", І-ІV, 1926-1930), а передусім поповнення професури молодими й талановитими українськими вченими (М.К. Зеров, П.П. Филипович, О.Ю. Гермайзе, М.П. Кравчук і багато інших) — фактично перетворювало Київський ІНО на український університет, хоч і позбавлений цього титулу. Таким був Київський ІНО у другій половині 1920-х років, приблизно до 1930 року, коли почався совєтський погром української науки й культури, пов'язаний з процесом СВУ.

Саме тоді й розгорнулася академічна діяльність М.К. Зерова й П.П. Филиповича. Вони увійшли до складу професорів ВІНО трохи раніше, спочатку Филипович (1922 року), а потім (1924 року) Зеров — й одразу зайняли визначне місце на літературному відділі факультету профосвіти, а ще більше — в академічному студентському житті, власне, в тому творчому єднанні національно-культурних інтересів і прагнень, яке так характерно було для української професури, особливо молодої, й студентства 1920-х років. Ми, тодішні професори Київського ВІНО, були й самі молоді: вік багатьох з нас мало чим різнився від наших студентів, серед яких нерідко були люди значно старші за нас, іноді навіть наші студентські товариші, які з тих чи тих причин мусіли були перервати свою освіту. Нас єднала ще більше пошана й любов до науки, палке прагнення наукової істини. А найбільше, глибоко-інтимно, єднали нас спільні національно-культурні, а іноді й політичні інтереси, думки, мрії й прагнення — свідомість і почуття свого національного обов'язку перед Україною й українським народом. Ми ще не мали тоді того "комплексу страху", що був масово прищеплений совєтською вадою у 1930-х роках. Це була найкраща доба в нашому житті — і я ніколи не забуду з почуттям сердечної радости і вдячности ті молоді, щасливі й бурхливі роки, коли ми, українська професура й українське студентство Київського університету — ВІНО, єдиною академічною родиною жили, працювали й творили нову українську науку й культуру…

ІІ

...Не пам'ятаю, коли й де я познайомився з П.П. Филиповичем. Мабуть, це було 1921 або, скорше. 1922 року, на одній з вечірок у Б.В. Якубського або в М.І. Лободи. Звичайно мовчазний, задуманий, замкнутий у собі, але зовсім не похмурий, стримано-коректний, але уважний співбесідник, Филипович зовсім "преображався", коли читав свої вірші, а робив це він досить охоче. Пригадую, як читав він нам свого "Мономаха". Цей сам по собі і ритмом, і змістом "металевий" вірш у читанні автора звучав владно і грізно, і… віщував і осторогу, і перемогу. Ми всі були глибоко захоплені ним. У Филиповича було особливе відчуття історизму, і то українського. Взагалі у ближчому, інтимному товаристві Павло Петрович був дуже милий, веселий і дотепний, і з ним почувалося легше, ніж з Зеровим. З Филиповичем завжди приємно було бути чи то на веселій і шумній вечірці, за келихом доброго вина, чи то на прогулянці десь на Дніпрі або на Десенці. Там він був "свій хлопець" (вираз, якого він часто вживав). Але в розмовах віч-на-віч він був незрівнянно менш цікавий, як Зеров… Може, тому, що теми наших розмов були здебільшого ділові, університетські тощо. Може, й тому, що я був далекий тоді від літературних інтересів і кіл. А на перешкоді ближчим особистим відносинам між нами було й те, що мої взаємини з Якубським, близьким приятелем Филиповича, ставали чимраз гіршими, і я просто став уникати цього товариства...

Згодом мені довелося бути на дозвіллі з Павлом Петровичем. Це було наприкінці літа (властиво, починалася вже осінь) 1932 року, у Криму, в Буюрнусі, в будинку відпочинку наукових робітників, де ми разом з деякими колегами й приятелями провели якийсь місяць. Знову було товариство — київське академічне, перенесене в чудову природу пізнього кримського літа. Знову були милі бесіди, спогади, ігри, жарти, анекдоти. Знову нібито була молодість. У будинку відпочинку ВУКСУ (Всеукраїнського комітету сприяння вченим) було голоднувато, годували зовсім погано, і нам усім доводилося просити харчової допомоги з дому, з Києва. Наш спільний київський приятель О.К. Дорошкевич писав мені бадьорі листи, жартуючи над нашими кримськими злиднями й над "Палею" Филиповичем. Тоді заповідалося на вибори нових академіків ВУАН, навіть називалося нібито "безперечні" кандидатури, і "кандидати" нетерпляче чекали на уготовані для них крісла "безсмертних". Ще жевріла надія на кращі часи.

...Це була остання близька зустріч моя з П.П. Филиповичем.