…На відкритті Будинку ім. Блакитного Лесь Курбас либонь не випадково назвав покійного поета "стимулятором художнього життя", сказавши, що "Еллан — не просто ім’я, Еллан — то є одиниця мистецької енергетики, і нас усіх ще довго мірятимуть його напругою…".

Курбас мав рацію. Бо й до сьогодні Василь Блакитний — мало не рекордсмен мистецьких ініціацій, взірець керівника, що завжди й в усьому брав на себе цілковиту й абсолютну відповідальність, — те, чого так часто бракує нині декому в нас. Він поспішав творити новий день, і прагнув робити все сам, власноруч, зараз, — бо горів усім, до чого брався.

"Справді-бо найбільший був з Блакитного саме організатор, — писав 1926 р. Юрій Смолич у статті "Блакитний і театр". — З нього був той чинник організаційний, що стимулював зріст перших паростів культурного будівництва, кермував ними, складав їх докупи і мурував з них підмурок для дальшого розвитку…" Юрій Корнійович відзначав, що Блакитний "мав якусь внутрішню магнітну рису — ту чарівливість, що її мусить мати кожний громадський робітник, всякий, кого покликано працювати в масах… Він зумів знайти людей, і шукав їх там, де ніхто й не поткнувся шукати… З багатьох зробив Блакитний людей, багатьох, що й не знали, де їм приткнутися, напутив".

Василь Блакитний створив не лише літературний "Гарт", філії якого були по багатьох містах, і навіть у Канаді (як про це розповідає у двох своїх останніх монографіях Петро Кравчук), а й з’єднав в одній організації діячів (аматорів — у широкому розумінні прихильників) робітничого… театру. Завдання спілки — створити певний репертуар, загартувати нового актора — громадського діяча…" ("ЛНМ", 1923). Програма, що й казати, складна й почесна.

Блакитний не дуже шанував старий професійний театр, — знову процитую тогочасну пресу, — "саме за те, що він був такий, який був. Аналізуючи його істоту, він не довіряв йому, не йняв віри, що він спроможеться перетворитися на класовий пролетарський театр і стане знаряддям будівництва нового суспільства", — творцем нової української… духовності.

Не належав він і до особливих шанувальників "Березоля" чи театру ім. Франка (нагадаймо, що ці театри щойно починалися!), як не був у захваті від "театру масових дійств" імені Гната Михайличенка, найлівішого тоді на театральному фронті.

Але, справжній інтелігент за покликанням, людина широких інтересів, він уже тоді проявив щось значніше за розуміння нагальної "злоби дня" і мав мудрість оцінювати кожну мистецьку систему за її внутрішніми законами, не накидаючи їй неодмінних критеріїв міжусобної боротьби, — жорстоких змагань, які так дорого обійшлися згодом українському театрові. Він дивився далі того часу, коли це діялося, і мав мужність брати під свою опіку і старий професійний театр у його кращих проявах, і березільців, і франківців, і михайличенківців, і заньківчан, — ніколи не поступаючись при такій широті уподобань ідеї… художнього смаку. Мало хто знає, що саме Блакитиний спричинився до врочистого святкування ювілею М. Заньковецької, що Блакитний перший повів розмову про переїзд "Березоля" до Харкова, подивившись "Джіммі Хіггінса", що саме Блакитний запропонував назвати створену колишнім молодотеатрівцем Марком Терещенком студію ім’ям свого друга письменника Гната Михайличенка, розстріляного 1919 року денікінцями…

Скільки б ми не говорили тут про Василя Михайловича Елланського, найцінніше, напевне, той глибоко інтимний суб’єктивний образ поета, який живе в кожному з нас.

Мабуть, ви зауважили, — у поезіях Еллана-Блакитного багато простору, неба, куди він постійно прагне, він любить експресію, рух, вітер в обличчя, нап’яті вітрила й тих, хто "на волю струнко рветься у блакить". У зв’язку з цим хочу розповісти один, може, не всім відомий епізод з поетового життя, про який повідав мені батько, курант школи Червоних старшин. Він ніс тоді вахту на аеродромі, коли там виступав перед авіаторами Блакитний. Після мітингу якийсь "ас" запропонував йому покататись на аероплані — уявляєте, які були тоді колимаги?.. Блакитний миттю погодився, — "і таки подивився на Україну з неба!" (його вислів). "Виліз Василь з кабіни блідий, зняв авіаторські окуляри, хитається, — а очі щасливі, як у малої дитини. Пілот потім казав, що він там, у небі, — співав! Але просив не видавати, хотів, щоб не дуже балакали про ту його, як він сказав, "аероаферу", — а то, мовляв, засміють.

Їм було тоді невтямки, що у нього хворе серце і що він оберігав рідних, щоб не хвилювались…

Було щось символічне в тому, що цю сміливу духом і тендітну душею людину поховали не на звичайному цвинтарі, а, — цитую Ю. Смолича, — "особливо почесно, у полі, біля аеродрому, поруч з могилами авіаторів, що загинули на бойовому посту".

Після батькової розповіді у мене народився вірш, присвячений Василеві Блактиному: