|
Після Крейцерової сонати
"Покласти б голову в коліна…
Відчути б руку на чолі"… —
Сентиментальність!
Хай загине
І пам'ять ніжних на землі.
Нам треба нервів, наче з дроту,
Бажань, як залізобетон,
Нам треба буряного льоту, —
Грими, фанфар мідяний тон.
Десь там самотня віоліна
Тужливо журиться у млі…
Не зупиняться! Хай загине!
Йдемо. Під марші. По землі!
1918 p.
Повстання Андрія Заливчого
І
Де оспіваний задуманим поетом
Сивий морок звис над сонним містом,
— Кинуто революційним Комітетом
Наче іскру в порох терориста.
Наказ дано (коротко й суворо):
Вдарити й розбити ворогів.
Спало тихе місто і не знало — скоро
Звідкись грізний гримне стріл.
Над безлюдністю провулочків порожніх
Білий ранок опалево плакав.
Раптом п-ббах! —
І другий, третій стріл тривожний,
Кулемет нервово за-та-та-кав…
Легко так дісталась перша перемога:
Ворога змішав безумно смілий напад.
Панцерник здобуто… Ах, не йде підмога…
І серця тривога стисла в чорних лапах.
Затремтів напружено мотор,
Мов приріс наган до пальців.
Ох, уже стискає міцно коло ворог,
Кулі чітко лучать в панцер.
…А надвечір — все укрив туман.
Сніг лягав (так м'яко-м'яко танув…)
На заціплений в руках наган,
На червоно-чорну рану.
ІІ
Хтось вночі заломить у смертельній тузі руки…
Наче хвиля, защемить печаль:
Жалібні Шопена звуки
Розіллє ридаючи рояль.
Душ блакить, пекучо повна вщерть,
Розгорілась, ятриться любов'ю:
За життя розплата тільки кров'ю,
Тільки смертю переможеш смерть.
ІІІ
Гарячково стукав, поспішався телеграф,
Знову кинув іскру Комітет:
— Кров горить на наших прапорах,
Наша кров
Вперед!
1918-1919 p.
Удари молота і серця
Удари молота і серця —
І перебої… і провал…
Але ізнову розіллється
Вогнем гартований хорал.
Муром затято обрій —
Вдарте з розгону: р-раз…
Ми — тільки перші хоробрі,
Мільйон підпирає нас.
Ми — тільки крешемо іскри,
Спалахують мільярди "Ми",
Розпанахують ковані вістря
Стару запону пітьми.
"Удари молота i серця"
Київ. 1920 p.
Нескінченний малюнок
На шибках — зимових мережок
Зірчасто-білий візерунок.
Червоним одсвітом пожеж
Горить нескінченний малюнок.
1920 p.
Червоні зорі
Ударом зрушив комунар
Бетонно-світові підпори.
І над розвіяністю хмар —
Червоні зорі…
Зорі.
Промерзло згадує Париж
Про дні кривавого терору.
Гільйотини гострий ніж —
В тумані близько…
Скоро… Скоро…
О нестерпимо гострий зір!
О меч мадонни комунара…
Конає в корчах всесвіт-вир
В чеканні блискавки-удара.
Гуркоче грім: весняний день,
День перший юно-сонця травня.
З долин, з узлісь — бурун пісень,
Розливно кров збудилась давня.
Криваві квіти — прапори,
Червоно-бунтівливе море.
А угорі —
Червоні зорі.
Зорі.
Київ, 1919 р.
Ранок
Сонце сходить…
— Добрий ранок, сонце! —
Ще один бадьорий день приходить —
День життя, роботи, боротьби,
Зціплених зубів, напнутих м'язів,
Ароматів диму, поту і квіток.
Чи протягне він свої години,
Наче заклопотаний, одноманітний
Довгий-довгий потяг той вантажний:
Без одмін, буденно, працьовито?..
Чи розгорне поривчастим рухом
Несподіваної радості прапор квітчастий
І знесе бурунною спіраллю
До надзоряних екстазних верховин?..
Чи закутає вогким серпанком смутку,
Залоскоче терпкою печаллю,
Защемить бажанням нездійснимим?..
Чи затисне ржавими кліщами
У кутку тупого, злого болю
І напоїть люттю — п'яним трунком?..
Чи ударить кулею на зльоті —
Мукою розверне гостро серце —
Опече, заллє, затопить кров'ю?..
…Все одно — він наш, цей день бадьорий,
Наші дні, століття і простори,
Наше сонце і мільйон сонців.
Візьмем все в свої важкі ми руки,
Як штурман — штурвальне колесо
На слухняному гіганті пароплаві.
Сонце сходить…
— Добрий ранок, сонце! —
Хай приходе ще один з безвіччя:
Зустрічаю його радісно і просто,
Засукавши за лікті рукава,
Ясним поглядом очей у очі прямо
І гучним, бадьорим криком-співом:
— Го-го-го… Приходьте,
Повоюймо!
Харкiв, 1923 р.
Ти пробач…
Ти пробач мені, любов, маленька дівчинко, —
Я з тобою і не рівний, і розкиданий.
Се тому, що я боям довіку відданий,
Се тому, що я шаленим бурям рідний,
Що в тебе таке нервове, ніжне личенько…
Харкiв, 1923 р.
Гра
(Байка)
У пана з наймитом усе ішло гаразд:
Пан спав, гуляв і їв,
А наймит по хазяйству лоба грів.
Коли одного разу
Став пану наймит суперечить:
"З якої, — каже, — речі
Я, паночку, тягну усю роботу,
А ви до діла не двигнете й пучки?
Якби хоч раз ви скуштували поту
І натрудили ручки…"
Пан — умоляти. З ласкою, з докором.
Не вірить наймит. Каже: "Ні, ви ворог.
Мене ви держите, немов раба,
Й одна між нами мова — боротьба…"
Нарешті пан, щоб вкоськати невіру,
Почав таке: "Ти, друже, злий не в міру…
Чи ж винен я, коли тобі одна судилась доля,
Мені ж друга? То ж тільки щастя, божа воля.
Бо все життя для нас — неначе гра у карти:
Той виграв. Той програв. А сердитись не варто.
Де ж бачив ти, щоб у грі партнер з партнером
Поводився як ворог?
Покинь свої думки,
І знову грати будем залюбки…"
А наймит: "Грав би, може, й я із насолодою,
Та тільки зовсім іншою колодою:
Без короля й без туза…"
І пана — в пузо…
Американський пан, Рокфеллер,
Книжку випустив у світ:
Що робітник і пан — лише "партнери в грі"…
Ей, пане, бережіть живіт!
Харкiв, 1924 р.
|