Ваші листи завжди приносять мені трохи муки. Справжньої терпкої муки, за те, що ще лишилося незміряно багато болючого, неправильного, недоладного у світі, за те, що робота тільки розпочата і її ціле море, ціле море дичавини, яку треба розчистити, і в якій людям страшно погано... Так, мені боляче читати ваші листи, особливо, коли вас життя примушує на те, щоб прямо чи посередньо ставить передо мною задачі, яких я ніяк не можу ув'язати із цілим своїм світоглядом.

А проте — дають мені багато ваші листи. Вони ще і ще, як тисячі фактів навколо, ставлять мене віч-на-віч із реальним, живим життям, таким, яке воно є, поприкрашеним фантазією чи романтикою, і примушує ще і ще раз перевірити себе й "притирати" себе до життя...

Чого б я не хотів — це щоб ви ідеалізували мене хоч трохи. Таких, як я,— повірте,— тисячі. Коли це треба — ми можемо бути холодними, як камінь, і горіти, як вогонь. Але ми — живі люди. Живемо, шукаємо, учимось, помиляємось, виправляємо помилки, уміємо шльопать і по грязі, і по крові, вміємо любити все живе — а найбільше тих, за чию долю (тільки не одного якогось вибраного чи свого, рідного, — а всіх) — ми, зціпивши зуби, бились, б'ємось і помремо б'ючись...

Ну, та це лірика. Тепер по суті. Не приїхав я і цього року до вас — бо не зміг. Силою постанови Центральної контрольної комісії про "ремонт" — одправлено мене лікуватися і відпочивати на південь. З моїм серцем і нервами — ціле свинство. Але це — пустяк... Ну, от, мав я відпустки 11/2 місяці. Думав наприкінці повертатися через Київ і заїхати. А вийшло — не пробув і місяця. Трапилася спішна робота — викликано телеграмою... Бо ми ж "казенні речі"... Тепер, ваші слова про гроші, що я їх посилаю. Я їх не краду. Я і не перевиснажую себе роботою, щоби їх заробити. Це — з мого "пайка". Єсть "пайок" хлібний, єсть книжковий (я ще більше витрачаю на закупку книжок, щоб не втратити кваліфікації) і є "пайок" психологічний. Коли я не міг його одержувати без суперечки з самим собою — я вам нічого не посилав. Зараз я можу. Коли б знову не міг (тільки навряд чи це буде, принаймні, скоро) — так само просто не посилав би, як зараз посилаю. А посилаю, бо — по моїх точних розрахунках — корисно й доцільно з усіх боків їх посилати. От і все. Не питиму пива (хоч нам і можна), не зроблю ще якихось речей, без яких можна обійтися, хоча вони офіціально і не приписані до "ізлішеств". Замість того щоб вкласти гроші в який-небудь спокійний матрац, чи стілець, або "надзвичайно зручний" стіл, — дозволяю собі їх вкласти в такий "банк", як людське життя, або платить проценти по своїх боргах... Чи ж неправда — якими ми всі стали комерсантами?

Отож будьте спокійні і не турбуйтеся за гроші, що присилаю. Шкода тільки, що мало... Але я задоволений, що хоч трохи допомагаю вам заживити рани, нанесені розривом із тою проклятою "власністю".

Повірте — об'єктивно мені шкода і яблуні, і огорожі, як шкода за все глупство і руйнівництво, котре іноді у нас без усякої потреби буває. Але суб'єктивно— якраз навпаки: чорт з ними, наростуть — тільки вже не "поповичів", не "панів", — а просто собі яблуні, просто собі груші, людські, всіх… Тому я не так трагічно оцінюю становище й Володі, й Варі. Трудно їм — це правильно. І ще як трудно! А кому зараз не трудно? Принаймні з тих, кого не сором називати людьми… Але вони обоє — на правильній стежці. На трудовій.

Не раз передо мною ставало питання: а чи не краще буде, коли я підійду до справи не так по—принципіальному, а так, як іноді по слабості чи з інших причин у нас роблять. Коли доб'юся їм кращої посади, школи, витягну до себе і т.д. Зважував справу з усіх боків: і з боку комуністичної етики, і з боку революційної доцільності, і з боку інтересів самих Володі і Варі. Ну і виходило — і з усіх боків, — що якась "протекція" з мого боку буде лише шкідливою. Про першу — комуністичну етику — ясно. Про друге — теж: чому іменно моїм брату і сестрі треба прочищати з витратою енергії й внутрішнім гнилим компромісом дорогу на вищі щаблі, хоч вони не мають відповідної кваліфікації, підготовки. І головне — шкідливе це було би для них самих. Бо підводило би під їхнє життя гнилу основу. Замість якоїсь "Яцковщини" — опирались би вони на підтримку "тітоньки" з білетом члену ВУЦВК. Як швидко просвистали повз пальці "Яцковщину", поколовши руки й "посадивши" на міль, — так легко могла б виковзнутися і друга "Яцковщина". Вже одне те, що у мене органічний порок серця, — творить базу слабою. А "протекція" розпустила би, ослабила мускули, обм'якшила волю. Додайте до цього, що і так минуле виховання і психологія всмоктані нами з кров'ю ряда поколінь паразитської суспільної верстви — одірвали нас від основних (і "некультурних", і "грубих" — але все—таки основних, робочих) шарів суспільства. Не провина батьків — не могли вони вискочити з оточення, на це спромагаються тільки одиниці, — але наша серйозна біда. І вихід з тої біди — це — до роботи, до повного злиття з інтересами робочого суспільства, справжніми інтересами.

Мені пощастило. Вступив я на цей шлях перед революцією — і проходив його в її небезпеці, з готовністю накласти головою, доводячи свій розрив з минулим. Проходжу і зараз — і не без труднощів… Бо треба не тільки розірвати, але й довести, та довести й не вченому, не окремій людині, а масам…

Володя і Варя — відстали, як відстали ще сотні тисяч. Їм до тої мети можна прийти іншим трохи шляхом. Не треба мерзнути на полі, на буферах вагонів, не треба тріпатися у нервовій гарячці, коли тебе оточує ворог і треба вийти з сильця, не треба працювати над собою, убиваючи відразу до убивства, — але треба працювати, хвилюватися, тріпатися інакше. Треба тільки вибирати так шлях, щоб не було пустої трати енергії. Але енергія не може не тратитися, спокійного життя ні у кого нема, крім хіба блощиць. Та й тих ми душимо, коли вирвемо вільну хвилину.

Отже — вас жахає те, що Володя буде сільським агрономом. А мене б більше лякала перспектива, що він, провчившись десь у вищій школі, вичищений (так треба буває: одбор кращого!) зірвався би і покінчив з собою, як це зараз роблять. Мене б більше лякала думка, що він попаде в число тих 500 лікарів, що одне в Києві не мають хліба, а в село на 20—30 крб. (більш зараз дати бюджет не витримає: жорстока штука господарчий бюджет) не поїдуть, бо це ж для них кінець "життя цивілізованого". Більше б лякала думка, що він буде в числі тих інженерів, яких навчилося більше, ніж може наша промисловість поглотити: почуття безпорадності, пропащої сили — от їхня доля, і в цю хвилину або перша—ліпша чорна робота, або крадіж, посередництво. Можна працювати над собою і в селі. Трудно — а можна і треба.

Можна бути корисним передовим членом суспільства скрізь. А свідомість своєї корисності — допомагає любити роботу, поширювати свій світогляд і ясно бачити шляхи…

Боюсь, що впадаю в "резоньорство", але мені хотілося викласти основні, принципові свої положення.

Два слова про блощиць. Багато їх. Кусають. Смердять. Смокчуть, рвуть. Але це — тільки блощиці. Зараз з ними боротися — так увага одтягнута іншим, основним. Так хіба шльопнеш по кублу особливо нахабних. Колись — прийде черга й на них… А от, коли у нас іноді являється думка про те, що "он у інших"… — подумайте тільки: а чи то не блощиці?

Ну, годі. Одписав за весь час. Не вмію писати листів — хоч ти що. Особливо "фамільних". Тому це, мабуть, і не схоже на лист. Але записочок з інформаціями про своє буденне — теж не вмію. Тому й не пишу: багато, як слід — ніколи, а "так" не можу. Дуже зле, що ви хворі. Болить це мені… Видужуйте.

Ваш Василь.

Пишіть. Володя і Варя хай пишуть, не сердяться: не поганий я до них… Пишу з дороги… Їду на кілька день до Москви".