Смерть Василя Елланського як лiтературного робiтника i поета гострiше буде вiдчутна в тiсному письменницькому колi, анiж у широкiй громадi читачiв. Люди, свiдомi iсторiї нашого лiтературного життя за останнi роки, самi причетнi до тих чи iнших угруповань, пригадають собi, що з смертю Еллана зi сцени сходить третiй i останнiй з поетiв, якi колись об'єдналися в першiй лавi революцiйної i пролетарської поезiї (Михайличенко, Чумак, Елланський), вiдчують, що на лiтературному полi не стає сильної, впливової постатi, яка вiд початку "Гарту" стояла на чолi органiзацiї, направляючи її щоденну роботу; що ж до читачiв, далеких вiд специфiчно лiтературних iнтересiв, то єдине, що вони можуть пригадати, це тоненьку книжечку поезiй "Удари молота i серця" та ще три-чотири статтi на лiтературнi теми в перiодичних виданнях. Вся енергiя Еллана пiшла на внутрiшню органiзацiйну роботу i значно менше виявилась в лiтературному його доробку.

А тим часом Елланському не можна вiдмовити нi хисту, нi прямоти думки, нi лiричної своєрiдностi, нi чутливостi стилiстичної. В iсторiї сучасної української поезiї вiн буде фiгурувати не тiльки як "iдеологiчна постать", але i як помiтна творча iндивiдуальнiсть.

Характерною i пануючою рисою його лiтературної фiгури була твереза, трохи суха простолiнiйнiсть i якась пiдкреслена програмовiсть.

Пригадую собi його давню статтю з "Мистецтва" — "До проблеми пролетарського мистецтва" — теоретичний шкiц, писаний за тих часiв, коли ще вабила очi iлюзiя колективної творчостi, коли "сотнi пiонерiв, новiтнiх аргонавтiв, а iнодi i флiбустьєрiв вiд мистецтва кидалися шукати нового "золотого руна" — таємниць пролетарської творчостi пролетарського мистецтва". Елланський поставився скептично до всiх тих експериментiв "по утворенню студiй колективної творчостi, де сподiвалися вiднайти новi Америки". Вiн не побоявся тодi, в пору загального захоплення, виступити з думкою, що колектив творить не безпосередньо, а тiльки через iндивiдiв, якi найяскравiше схоплюють його думки та iмпульси, що великi творцi завжди бувають голосом великих колективiв i чим могутнiший самий колектив, що висунув речника, тим i речник безсмертнiший i сильнiший, тим ширший дiапазон його творiв, тим глибше тi твори сягають. I тому кожний творець, вiдриваючись вiд життя i руху мас, рискує "заблудитися в нетрях свого "я", розложити його i загинути; i тому кожний чутливий поет намагається стати органом колективу — "до нього i свiдомо i пiдсвiдомо тужить в розпуцi душа одиницi". Елланський-поет яскраво i тонко вiдбив це тяжiння в своєму прегарному "Листi":

Життя надить поета, покинувши своє особисте, — влитися —

Цi настрої великою мiрою позначилися i на вiдношеннi Елланського до проблем мистецтва. Вiн нiколи не належав до його лiквiдаторiв i катафалка йому не споруджав; на його думку, вiчно зайнятого журналiста i полiтичного робiтника, всi мiркування про те, чим має, стати мистецтво в безкласовiм суспiльствi майбутнього, є мiркування порожнi i зайвi. "Що й казати, — писав вiн у статтi "Без манiфесту" (альманах "Гарт"), — може, в комунiзмi форма пiдтримки людьми своїх органiзмiв буде якоюсь iншою, анiж сучаснi обiди, снiданки i вечерi, але тiльки фантазер, iдеалiст, котрий виходить з вигаданого iдеалу та "програми-максимум", а не з аналiзу iсторичного розвитку суспiльства, — може зараз органiзувати подiбного роду спiлку "деструкторiв споживання" за старим методом i конструкторiв їжi за новим методом". Але поки мистецтво iснує i не подає ознак близького загину, не треба нi на хвилину забувати, що воно є лише засiб "розвитку суспiльної свiдомостi, полiпшення суспiльного ладу", засiб "влитися розпеченим шуканням в цiле море руху колективу". Звiдси — "кориснiсть, утилiтаризм", як гасло нового мистецького прямування, звiдси — суворi рампи для тематики i настроєвого пофарбування творiв.

"Доцiльним, корисним є поширення, скажемо, творiв з витриманою комунiстичною iдеологiєю. Некорисним, шкiдливим є продукування речей заплутаних щодо iдеологiї або просто реакцiйних. I тому поширення художнiх творiв, що викликають в масах настрiй бадьоростi, життєздатностi... органiзують думку й почуття трудящого люду до активностi, до боротьби й роботи — поширенню i з'явленню таких творiв треба всiма засобами сприяти. I навпаки, творiв, якi у пролетарiата убивають потяг до активної участi в суспiльному життi, розм'якшують його революцiйну волю, ослабляють, розпорошують його сили, — таких творiв треба не допускати до поширення всiма засобами, починаючи вiд гострої критики внутрi громадсько-мистецького колективу i кiнчаючи забороною з боку радянських органiв".

Ця сувора простолiнiйнiсть, що викликала в свiй час протести ("в лiтературi нема i не може бути заборонених тем чи настроїв"), — обмежила i зв'язала i самого Елланського як поета. Всю суворiсть своїх вимог вiн перш за все пристосував до себе. Перед собою, як перед носителем певної iдеологiї, поставив завдання бути корисним, будити бадьорiсть i революцiйну енергiю. I своєї позицiї i своїх вимог тримався з незвичайним ригоризмом. З окремих фраз, з рiзних натякiв i випадкових, незгладжених слiв ми бачимо, що в ньому було щось вiд тонкого нiжного лiрика, якому зрозумiлi були "мотиви вiтру":

Але громадянин i полiтичний борець дозволяв йому брати перо тiльки для програмово-бадьорих декламацiй:

З цього погляду вся iсторiя його поетичної творчостi є iсторiя суворого самоконтролю, постiйного i невiдхильного заморожування в собi нiжного iнтимного лiрика. Вже по смертi його в "Вiстях" видруковано невелику поезiю "Пiсля Крейцерової сонати", що густо пiдкреслює наявнiсть цiєї боротьби з самим собою:

***

Як далеко пiшов у своїх ригористичних самовимогах Елланський — не знаємо. Можливо, його стало тiльки на те, щоб не друкувати своїх iнтимно-лiричних поезiй, але йому несила було втриматися вiд їх писання. В кожнiм разi, на друзях Еллана лежить обов'язок зiбрати той вiршовий матерiал, що пiсля нього лишився, i подати читачевi все, що характеризує його як людину i поета.

Людина програми, партiйний дiяч, лiтературний органiзатор i редактор, В. Блакитний не тiльки держав у руках поета-лiрика Василя Еллана, — вiн не дав розвинутися i Маркiзовi Попелястому, автору веселих i влучних пародiй на українських поетiв, далеко талановитiшому, на мiй погляд, анiж Валер Проноза, автор злободенних епiграм. Для епiграм Елланському не ставало чiткого вiршу, лапiдарної фрази; для пародiї вiн мав головне, що треба, — чутливiсть до чужого стилю, здiбнiсть до iмiтацiї.

Маркiз Попелястий — мало не перше лiтературне втiлення В. Елланського. Тичина свiдчить, що якась частина пародiй Еллана, в тому числi i пародiї на його раннi недрукованi твори, написанi були ще до революцiї, до березня 1917 р. Деякi з них побачили свiт в "Унiверсальному журналi", iншi лишилися в рукопису, якщо тiльки роки 1918-1922, такi несприятливi для переховування лiтературних матерiалiв, коли всi намагалися визволити себе вiд зайвих архiвiв, не розвiяли їх без слiду.

Серед тих дев'яти пародiй, що збереглися у вирiзах та виписах серед моїх зошитiв, я знаходжу пародiї на Валерiана Тарноградського, Олеся, Чупринку, М. Жука, П. Стаха (Черкасенка), Н. Кибальчич, Я. Савченка, Михайля Семенка. От, наприклад, як весело i незлобно вiдданий раннiй Савченко (з I тому поезiй):

От Валерiан Тарноградський, епiгон-переспiвувач епiгонiв баладної манери Грiнченка та Старицького:

Але, мабуть, чи не вiнець пародiйної умiлостi Еллана — це його шаржоване наслiдування Надiї Кибальчич. Елланський ухопив один стилiстичний засiб поетеси, — її заперечення:

та ще перевагу нiчних пейзажiв, — i довiв цi риси до крайньої межi, передражнивши по дорозi ще й традицiйну українську солодкiсть церемонної еротики.

***

***

Деякi з пародiй Елланського, може, трохи грубуватi виконанням (не спостереженням!), сливе всi вони не обробленi, тiльки-тiльки накиданi, — але в нашiй лiтературi при певнiй бiдностi її на талановитi гуморески (Самiйленко, почасти Маковей, i все...) вони заслуговують на вiдзначення. Та i для пам'ятi Елланського в тiм, певне, не буде образи, коли український читач пiзнаватиме його лiтературний образ не тiльки з суворо-шорсткого виразу "поета-громадянина", але i з тонкої усмiшки пародиста.