...Вважав непотрібним пояснювати, чому його крик спотикається на асонансах і чому хода його рим важко відлунює серед дисгармонійних і псевдогармонійних поезієтворень, але з юнацькою бунтівливістю все ж таки вигукнув: "Серед вас — молодих і потасканих, — В колі ваших заломлених фраз — Я самий молодий і самий прекрасний, І самий сміливий з усіх вас" ("Непотрібне пояснення").

Почуваємо тут епатаційні інтонації Володимира Маяковського, ті демонстративні виклики на двобій, які постійно тривожили поетичне сумління Василя Блакитного і додавали йому віри і сили. З подвижницькою послідовністю йшов поет щоденно "в гущу, на завод, в райони, в натовпи людей — то рідних, то ворожих", — йшов не тільки слухати революцію, але й творити революцію, "засукавши по лікті рукава". А працювати треба було на революцію не лише закличним поетичним гаслом — необхідно було врубатися з наполегливістю Франкового каменяра в скалу архіскладних проблем нового життя, зустрічати в ідейному і вольовому всеозброєнні новий день — "День життя, роботи, боротьби. Зціплених зубів, напнутих м'язів, Ароматів диму, поту і квіток" ("Ранок").

Сліпучий промінь пролетарської революції врізався в пітьму поетичних безнадій, смутків і ридань українського декадансу і розірвав, за словами Василя Чумака, "зачароване коло патріархальних відносин, поважних рухів, релігійно-мрійних настроїв у ведмежих кутках..." Живлюща енергія революційних ідей запліднювала поезію динамікою боротьби, руху, спрагою перетворення людини, колективу, світу, вірою в перемогу пролетаріату, в комуністичне майбутнє людства...

Сита млявість буржуазного індивідуалізму, законсервованого декадентським умліванням над псевдонаціональними святинями, які вилітали під напругою революційної енергії за борт історії, ще глибше забивалася в нетрі власного "я", ховаючись від поривчастого могуття колективістських зусиль мільйонів. І в цьому мітинговому возвеличенні колективної волі Василь Блакитний не був визивно самотній і безоглядний. Навпаки, на Україну долинала молода, динамічна російська революційна поезія, яка закликала до роботи живої й нової. "Товарищи! На баррикады! — баррикады сердец й душ", — бадьоро гримів Маяковський. Перечитувалися вірші Д. Бєдного і М. Асеєва, О. Блока і С. Єсеніна, пролетарських поетів "Кузницы", революційна розкриленість якої відчутно затискувалася догмами пролеткультівських теорій. Та Василь Еллан не доводив ідеї колективізму до математичних абстракцій — світла лирічність спраглої на ніжність душі поета вивільнялася з-під напластувань чорнової щоденної праці революціонера-подвижника і тихо випрошувала в любові вибачення:

Написав Еллан ці до щему ніжно-вразливі рядки у травні 1923 року в Харкові після довгого поетичного відсторонення від інтимної лірики. Та це була лірика іншого — ідейно зрілого — рівня поетичного осягнення складних внутрішніх переживань вразливого на душевні дисонанси поета. Щоправда, 1921 роком датовані кілька віршів із невиразною, нарочито ускладненою образною "геральдикою", якою поет означував внутрішню боротьбу нової людини з примітивними інстинктами. Та, зрештою, до друку ці вірші В. Блакитний не готував, не було в нього удаваної бадьорості — не приховував за революційними деклараціями своїх переживань і тривог.

Поет був готовий до самопожертви заради пробудження "досвітніх огнів", які висвітлять переможну ходу робітництва, не вагався віддати життя молоде, аби здобути ключі від життя. Не можна не вирізнити в ранніх поезіях життєствердні ритми майбутнього мажору "Ударів молота і серця", не відчути високого революційного натхнення, почерпнутого із "Каменярів" Івана Франка, із "Досвітніх огнів" Лесі Українки, із чернігівських "субот" М. Коцюбинського, із буревісницьких ширянь молодого Горького. Що ж, були в поетично-мінорних сповіданнях і виплакані в тузі очі, і облиті жовчю слова, і розбите серце, і "самотності свавільно-гордий спів". Та поет не опускався до відчаю, переборював власні душевні сум'яття, заперечував сумнів, хвилинний наплив розчарувань. Ні, не на припоні червоні коні революції, не посмутніли досвітні вогні — поет закликає вирушати "походом на господарчу кризу, варварство й дичавину..."

Якщо й проривався сумний рядок у мужнього Василя Еллана-Блакитного, який вимотував хворе серце напруженою роботою, то не слід шукати цьому пояснення в його політичних орієнтаціях раннього періоду...

Політичний орієнтир у нього був єдиний — Ленін. Вражений смертю Ілліча, Василь Блакитний роздумує над революційною магією слів: Ленін, Ленін і Москва, стверджуючи, що "в кожного активного солдата революції зараз думка ще і про те, як показати, як виявити, що комунізм, революція — це і є Ленін, лише не в одній особі, а в колективі, процесі, планетарному розмірі". Схвильовані роздуми — спогади про прощання з рідним, любим, несказанно дорогим Іллічем написані Василем Блакитним у січневі дні трагічного 1924 року, а 4 грудня 1925 року його не стало. Цей останній рік був нестерпно важким для невиліковно хворого "товариша Василя", який уподібнював себе "паровозові із важким хвостом вагонів". У 1921 році в "Листі без адреси" він мужньо діагнозував свій фізичний стан, аналізував знівечене хворою аортою тіло, яке "потягом йде вгору, вперед, вперед, вперед". Машиніст Розум підказує, що "шум крові, напружена робота серця, млость і втомна непритомність" неминуче й призначено дотягують до останньої станції на короткому життєвому шляху, але пара, важко вириваючись із клапанів старенького паровоза, "побіденно й напружено" кидає:

— Х-х-хай ж-ж-живе

Ж-ж-життя!

Василь Еллан-Блакитний переміг смерть, здобувши безсмертя подвижницьким служінням ідеям Леніна, справі пролетарської революції.

Майбутнє України — України соціалістичної, будівничо активної в сім'ї рівноправних братніх республік — було для В. Блакитного фактом історично незаперечним, але немислимим без щоденної важкої праці в ім'я її Будучини. Знаменно, що Василь Блакитний у складі делегації від України на І Всесоюзному з'їзді Рад підписує договір про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Його призначають головою колегії першого Державного видавництва Радянської України, він організовує першу щоденну політичну газету "Вісті ВУЦВК", яка надала свої шпальти першим літературним і мистецьким пробам Володимира Сосюри, Остапа Вишні, Олександра Довженка. А головне — газета майже в кожному номері несла до широкого українського читача його передовиці, публіцистичні статті, фейлетони, епіграми, шаржі, пародії, літературні нотатки. Далеко не всі, хто трудився поруч із цим титанічно працьовитим, людяним і чулим чоловіком у комісарській шкірянці, знали, що член ЦК КП(б)У, член Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету, редактор центральної урядової газети, голова першого об'єднання українських пролетарських письменників "Гарт", організатор "Червоного перця", двотижневика "Всесвіт" Василь Блакитний і Валер Проноза, Артюр Орталь, Панько Рудий, Маркіз Попелястий, Василь Гартований, Вістяр, В. Гарт — одна і та ж особа. Він трудився важко, самовіддано, жив, шукав, учився, помилявся, виправляв помилки, умів любити все живе, закликав:

Василь Еллан — один із фундаторів української радянської культури, української радянської літератури — був "відданим бійцем пролетарського будівництва, видатним робітником Радянської України". Таким він і залишиться для прийдешніх поколінь, поет, який бачив "над розвіяністю хмар — Червоні зорі... Зорі".