Так тепло б написати, але бракує хороших слів. Тебе гнітить мисль, що в урочисті хвилини жалоби — краще мовчати. Ти хочеш зібратися з думками, а вони ухиляються, в тривозі поспішаючи кудись все далі й далі.

Переді мною зошит товариша Василя. Кілька день тому я одержав від нього ці вірші і тоді ж, пам'ятаю, перегортаючи сторінки, я якось раптом зупинився на цій...

І цей обушок "хто вмер" важко падає на голову. Я і зараз перегортаю ці сторінки. І зараз мені в'їдливо лізуть на очі ті його поезії, де так чітко підкреслено це невблаганне слово — смерть.

І здається вже, що над усією творчістю його ширяє ця темна сила, яка кожного року відриває від нас воїнів і командирів безпримірного руху, свідків і учасників незрівнянної революції.

Але це тільки омана, бо смерть не була темою товариша Василя. Не жалоба і безсилля, а бадьорість і боротьба — от тема його творчості.

Кілька далеких і надто близьких років тому, коли поля ще палали кров'ю, нам, кому пощастило прочитати його "Ударом зрушив комунар" — цей твір, навіяний подіями комуни 1871 року, — нам було це першою піснею революції. Але й молодші за нас товариші виховувались на цій маленькій збірці "Удари молота і серця".

Отже, з іменем товариша Василя завжди і навіки буде зв'язане це прекрасне слово — комуна. Для майбутніх поколінь він буде першим українським поетом-комунаром.

Перед нами проходять постаті поетів-комунарів Чумака, Заливчого, Михайличенка, але ніхто з них не дав нам так гостро відчути це надзвичайне слово:

Коли ми читаємо такі класичні поезії, як "Повстання" або "Бастілія", ми майже фізично відчуваємо свою спорідненість з Паризькою комуною. Гармати не примусили музу товариша Василя мовчати, бо його муза була, очевидно, не з відомих дев'яти: це вийшла десята, вона воскресла під бадьорим вітерцем Жовтневої революції, це була та, що її колись потопив у крові Версаль.

"Є серед вас начальник?" — крикнув генерал до натовпу полонених комунарів. "Це я! — відповів Дюваль, — я — Дюваль".— "Розстрілять!" — наказав Ванда. Дюваля повели до стіни. "Залп!" — і Дюваль загинув від куль версальців з останнім словом: "Хай живе комуна!". З такою піснею, з такою поезією умирали комунари в 1871 році.

З ними умерла і ця пісня. Але вона воскресла на тих степах, де колись гарцювали неспокійні запорожці.

Ми не знаємо жодного поета в великому Союзі Республік, який би так упевнено й з такою волею з'єднав наші незабутні дні з історичними подіями далекої Франції.

Товариша Василя як поета породила революція. Як поета-комунара — закоханість його в події 1871 року. От чому він так гостро відчув спорідненість нашої революції з Паризькою комуною. Ще в ранніх його поезіях ми чуємо такі мотиви:

Від кулі ворожої він не загинув. Йому пощастило ще показати свою відданість ідеям комуни на фронті праці. І тут ми вже бачимо його невтомним борцем у мудрій роботі буденного будівництва. Його поезії цього періоду пройняті тим же духом бадьорості, але товариш Василь цього періоду виступає перед нами творцем-ліриком буденної праці:

В поезіях цього періоду ми вже майже не зустрічаємо духмяного слова "комуна". Але чи значить це, що він забув про нього? Ні, в його останніх поезіях — всюди ми відчуваємо запах цього слова.

Тепер товариш Василь — не в романтичній обстановці громадянської війни, а в обстановці мирного будівництва. Саме в тій обстановці, яка мусить перевірити нашу революційність. І образ товариша Василя виходить з цієї перевірки ще більш ясним, ще більш привабливим. Він цікавиться всіма закутками нашого будівництва. От його погляд зупиняється на батраку:

Його цікавить кожна дрібниця нашого побуту, бо він знає, що з цих дрібниць складається майбутнє першої в світі Республіки комун.

В цей період товариш Василь пише такі поезії, як "Мітинг", "Лист", "Ранок" і т.д. Це мотиви буденної праці. Він описує дні

І всюди він закликає до бадьорості, до впертості, до праці в ім'я прекрасного майбутнього, яке недалеко. Бо вже — "сходить сонце".

І сьогодні в урочистий день жалоби, ми, перегортаючи сторінки зошита, схилимо свої чола перед незабутнім образом співця комуни, першого українського поета-комунара.

Сьогодні біль з'їдає слова. Сьогодні наша печаль не може бути "дощем весни", якою вона здавалася товаришеві Василеві на п'ятий рік смерті Михайличенка й Чумака. Але ми сьогодні ще ясніше бачимо, що "ростуть основи кам'яні на місці вашої руїни". Пройдуть роки, століття, і ці "основи кам'яні" молодої комуни виростуть в гігантів на весь світ.

Тоді нащадки перегортатимуть сторінки історії наших днів і зустрічатимуть там це коротеньке слово: "Еллан". Але вони вже знають, хто він.

Я знову перегортаю сторінки зошита, і до мене надходить глибока задума.