Серед гіллястих дерев на одній з дальніх вулиць аж у самому закуткові Чернігова стояв будинок, де провів свої дитячі та юнацькі роки Василь. Мати його, Ганна Вікторівна, розповідала: "Чотири роки було Василеві, коли помер його батько в селі Козел Чернігівського повіту. Важких злиднів довелось зазнати мені з чотирма малими дітьми. Після революції 1905 року переїхали ми до Чернігова, бо Василеві час було вчитися. Зиму жили у місті, а кожного літа їздили до Козла або ж до села Тулиголови Глухівського повіту, до родини Модзалевських.

Чудові краєвиди: луки, а за ними озеро. Зелень і квіти. Літо у самому розпалі. Василь цілий день немовби не при собі — щось малює олійними фарбами, замислюється, пише...

Ранок. Василь збирається по гриби. "Ти ж там не барись, Васильку, трохи назбирай та й додому", — кажу йому, випроваджуючи. Мотнув головою та й побіг.

Обідня пора — Василя нема. Вже й на вечір хилить, а Василя нема. Десята година вечора, а Василя нема. Кинулися шукати у лісі, запалили вогнище, гукаємо, але німий, мовчазний стоїть похмурий ліс.

Аж раптом хтось обіймає ззаду і ніжний тихий голос: "Ти, мамо, не турбуйся — я вже тут, я тут. Усе гаразд, — ось, бачиш, і повний кошик грибів..."

Заблудився Василь у лісі, пішов, замисливсь, а далі — сів на пеньок та й почав писати. Коли раптом бачить, — сонце вже заходить; кинувся туди-сюди, а дороги назад не знає... Довго блукав, поки вийшов на знайому стежку...

Закінчилось літо, треба було до міста повертатися, і як подарунок Василь залишив бабусі цілу поему українською мовою "Літо у бабусі", в якій суворо (звичайно, по-дитячому) картав той "сонгород" сільський, де в обідню пору все завмирало, нишкло десь по кутках. А такої "сплячки", бездіяльності — страх як не любив Василь!

Одного разу довелося із семирічним Василем їхати наприкінці зими з Козла до Чернігова. Сніг уже почав тануть. Треба було переїхати через глибокий рівчак. Візники на це не згоджувались, побоювались, що на дні багато талої води. Довго сперечалися, кому піти спробувати, чи безпечно переїздити. Невідомо, як би скінчилася ця дискусія, та раптом Василь зіскочив з саней і швидко перебіг через рівчак, а за ним уже посунули сани з обачними візниками..."

По переїзді до Чернігова Ганна Вікторівна зав'язує дружні стосунки з М.М. Коцюбинським та його дружиною Вірою Устимівною.

Василь з малих років відзначався надзвичайною допитливістю, — він дуже багато читав, аж доки мати не загасить світла.

Дуже рано ознайомився Василь з революційними ідеями. Цьому сприяли зв'язки самої Ганни Вікторівни з нелегальним гуртком, що існував в Козлі. Одного разу вона була на квартирі вчителя під час друкування прокламацій. І ось хтось, захекуючись, прибіг попередити, що становий прямує з урядником до вчителевої квартири. Миттю Ганна Вікторівна складає всі прокламації та літературу до кошика, накриває його простирадлом і спокійно виносить, нібито білизну. Становий зустрів її біля самого порога, чемно привітав. Йому й на думку не спало, що колишня попадя може мати щось спільне з революціонерами. А вдома Василько з жагою накинувся на цю літературу і читав, читав...

Чернігівське життя було важке. Родина зазнавала матеріальних нестатків. Після важкої хвороби помер п'ятнадцятирічний Михайло, і Василь, якому не було ще й дванадцяти років, став за старшого в сім'ї, за порадника і помічника своїй дуже непрактичній, завжди замріяній матері. Вчився Василь спочатку в церковній школі у Козлі, а далі в Чернігівській бурсі та семінарії, де йому не треба було платити за навчання. Але бурса була не для Василя, та й Василь — не для бурси. Він виявляв недбалість до священного писанія, обурював пастирів своїм вільнодумством. Не раз його хотіли звільнити з "вовчим білетом".

Коли помер архієрей і бурсаки змушені були три дні молитися в Троїцькому монастирі, Василь намовив товаришів: "Годі вже біля нього сидіти, гайда на човни!" — і втік разом з ними на Десну. А згодом у "Журнале педагогических собраний семинарии" у протоколі від 10 червня 1912 року занотовано: "Балл "три" по поведению Василию Элланскому за катание на лодке во время панихиды".

У Чернігівській бурсі було багато бунтарських елементів. Коли Василь був у 3-у класі, відбувалася так звана "картопляна революція" — протест проти режиму бурси, що закінчився серйозною сутичкою з поліцією. Василь, звичайно, брав найактивнішу участь у "революції", і тільки завдяки гарячому захистові одного з більш-менш передових педагогів його не було виключено. Проте Василеві і самому увірвався терпець. Тільки дійшов він до богословських наук, розплювався з набридлою йому бурсою та вступив до Київського комерційного інституту...

Чернігівська квартира Елланських швидко зробилася центром для революційної молоді міста.

"Двері, — розповідає Ганна Вікторівна, — ніколи у нас не зачинялися. Бува, зберуться Василеві товариші, гаряче дискутують аж до пізньої ночі, а я ходжу та й ходжу завулочком біля хати, — пильную..." "Спасибі, мамочко, — скаже потім Василь, — ти мені не тільки мати, а й товариш...

"Щодалі — більше віддавав Василь свої сили підпільній роботі. Коли ж спалахнула революція, — остаточно поринув у неї. Настали роки гетьманщини. Знову підпільна робота, і знову мати-товариш пліч-о-пліч зі своїм сином.

"Мамочко, цю людину прийми та переховай, як мене, — ні, краще, ніж мене..." — приносить їй хтось листа.

Німецько-гайдамацький терор лютує в Києві. Василь — у камері-одиночці Лук'янівської в'язниці. Місяців п'ять просидів він тут, і за цей час кілька разів їздила Ганна Вікторівна до Києва. Одного разу їй сказали, що Елланського вже тут немає. У материній голові промайнули страшні думки: забитий, розстріляний, замордований... Бігти, перевірити... Аж раптом поруч хтось прошепотів: "Мамо, хіба не впізнаєш?" Це був Василь, який щойно вирвався з в'язниці.

А незабаром він опинився в Одесі на нелегальній роботі.

1919 рік. Радянська влада. У Києві кипить політичне й культурне життя. Видається чимало газет, журналів, і в багатьох з них встигає працювати Блакитний.

Комуна на Тарасівській вулиці, № 3. Тут живуть Блакитний і його товариші. Та недовго існувала комуна: з півдня насували денікінці. Треба було переходити у підпілля. Ховали документи, матеріали. Василь разом з товаришами заховав свої папери під могильною плитою на кладовищі.

Реакція лютує. Нищиться все "більшовицьке". Василь змушений ходити по вулицях загримованим. Але він бадьорий і, як завжди, енергійний, провадить важку й небезпечну роботу в підпіллі.

Сім'ї дав знати про себе запискою: "Любі мої! Я живий, дужий і в безпеці. Ніщо мені не загрожує. Хай вас ніщо не турбує. Скоро, можливо, побачимось. Василь".

1920 рік. Знову Радянська влада. Відбудовна робота у самому розпалі. Не вистачає рук, енергії, сил. Василь працює неймовірно багато... Він перевтомився, але бадьорий. Його листи — кращий доказ тому.

"Любі мої! Зараз затягнений роботою так, що не маю часу навіть подумати про себе. Сплю по 3 години. Але немає незадоволення, немає нудьги. Тільки рух, робота, боротьба..." "Я живу — все так же. Працюю, кручусь, роз'їжджаю... І уперто вірю в свої сили і в сили революції. Ніякі мерзоти сучасного цієї віри не зломлять. Здоров'я моє — середнє... ще на років два вистачить, а це ж тепер — цілі століття..." "Живий і здоровий, веселий і бадьорий вітає вас усіх, мої дорогі, ваш син, брат і онук..."

Останні роки життя Василя. Хвороба все більше й більше підточує виснажений роботою організм. Але Василь бадьориться, не хоче піддатися, бо знає — його праця дуже потрібна для створення нового культурного життя…

Надсилаючи матері свіжий примірник журналу "Всесвіт", Василь завжди щось па ньому напише. Уже смертельно хворий, він, заспокоюючи матір, написав олівцем на журналі: "Нічого, мамочко, все гаразд, все гаразд..."

Але хвороба перемогла...