Лiтературна мiстифiкацiя — не нове явище. Уже вживання псевдонiма є до певної мiри лiтературна мiстифiкацiя. Якщо до уявного прiзвища твориться вигадана бiографiя, витворюється мiстична персона з власним життям i стилем, припасованими одне до одного. Часто, але не конечно, стиль цей, а тим самим i весь характер новоствореного мiстичного автора, набирає бiльш або менш виразного пародiйного забарвлення. Особливо рясно таких мiстифiкацiй було в добу преромантизму й романтизму. Досить згадати такi широко вiдомi й рiзнотипнi явища, як Оссiян, "Театр Кляри Газуль", супроводжений бiографiєю "авторки"-"еспанки" i "Гузля" П.Мерiме, почасти Пушкiновi "Повiстi Бєлкiна". За пiзнiший приклад — з особливо виразною пародiйнiстю — може правити росiйський Кузьма Прутков, створений братами А. i В.Жемчужнiковими й Ал.К. Толстим. Перiод бурхливої, так званої, "лiтературної дискусiї" в серединi 20-х рр. на Українi, яка була водночас i полiтичною дискусiєю, не проминув безслiдно для пародiйного жанру. Крiм численних принагiдних пародiй на окремих авторiв, вiн створив образ мiстичного поета Едварда Стрiхи.

Образ i дiяльнiсть Едварда Стрiхи мають свої вiдмiннi питомi риси, що вiдрiзняють цього автора i вiд Газуль, i вiд Пруткова. Вони цiкавi, по-перше, тим, що Едвард Стрiха зумiв свої пародiї подати так, що представники висмiюваних ним лiтературних течiй прийняли їх за чисту монету i — на великий скандал, собi на глум — вмiстили їх цiлком "всерйоз" у своїх журналах. Подруге, вони цiкавi тим, що не обмежуються на лiтературнiй пародiї, а заховують за нею жало полiтичної сатири, прихованого, але гострого виступу проти полiтичної системи на Українi, за що, в числi iнших "злочинiв", справжнiй автор Едварда Стрiхи i заплатив трохи згодом своїм життям.

Сенсацiйна дiяльнiсть Едварда Стрiхи припадає на 1927-1930 рр. Спрямована вона була за прямою адресою проти українського футуризму, що його очолював Михайль Семенко, мавши в своїх руках мiсячник "Нова Генерацiя" (Харкiв, 1927-1931), i проти українського конструктивiзму, що купчився навколо Валерiяна Полiщука i його альманахiв "Авангард" (Харкiв 1928-1929).

На початку жовтня 1927 р. Семенко одержує один за одним два листи вiд нiколи перед тим не чутого ним Едварда Стрiхи. До листiв додано чотири вiршi пiд назвою "Радiотези" i статтю "Максимум вимагаємо — безлiч дамо". На листах стояв штемпель Московської пошти, а внизу була додана оригiнальна адреса "для листiв, телеграм i гонорарiв": Москва, Садово-Спасская 19, кв. 105, В.Й. Низнер, для Адi".

Не пiдозрiваючи нiчого злого, Семенко друкує висланi вiршi й статтю в своєму журналi, додавши вiд себе рекомендацiю, як i звичайно в "Новiй Генерацiї", дещо самореклямного характеру. Редакцiя стверджує, що вмiщенi твори Едварда Стрiхи — зразковi: футуристичнi, оригiнальнi й досконалi!

Семенко вiтає в цих творах "деструкцiю" i пише поетовi — "для Адi": "Вашi вiршi справили на мене враження як на поета i поставили в тупик мене, як редактора" додаючи: "Пришлiть ще кiлька конструктивних вiршiв, коли вони вам вдаються". Лист вiн кiнчає питанням: "Взагалi, що ви за людина? Це питає редактор, бо незручно ж адресувати "для Адi".

У вiдповiдь на вимоги Семенка зроджується автобiографiя Едварда Стрiхи й "конструктивнi" вiршi. Перший нарис автобiографiї маємо в листi Едварда Стрiхи з 4 грудня 1927 року, але коротка схема не задавольняє автора, i вiн використовує її як сюжет "автобiографiчної" поеми "Зозендропiя". Об'єкт висмiювання в поемi — вже не тiльки футуризм Семенка, а й цiла совєтська пристосуванська "романтична" лiтература того часу, що в нiй Европа "розкладається", пролетарiят бореться за своє "визволення", а всi цi штампи оздобленi солiдною дозою еротики. В поемi є i екзотика царської сибiрської каторги, i "розкiшнi" росiйськi князi i графи, i "слiпучий" паризький бо-монд, i обдурення царської охранки, i оспiвування "ррреволюцiї", i демонiчнi чекiсти, i червоний i бiлий терор — аж до щасливої розв'язки — одруження безстрашного чекiста Стрiхи-Стрiшинського з чарiвною графiвною Зозе Пхутюр'є, яка перед тим була вчинила за намовою князя Подлецова замах на страшного чекiста i з якої тепер випомпували блакитну аристократичну кров i влили червону пролетарську.

Тодi ж Едвард Стрiха береться за писання "конструктивних" вiршiв — присвячених "радянському будiвництву". А тим часом Семенко друкує дальшi Стрiшинi твори, в яких знущання з Семенка i його журналу робиться чимраз менше прихованим. Уже в своїй першiй статтi Едвард Стрiха викладав свою програму досить недвозначно: "Ми можемо дати: яснiсть у головi, легкiсть у головi". А свої вимоги формулював так: "Ми вимагаємо: щоб усi ми були безсмертнi (не ви, а ми). — Щоб на площi Рози Люксембург було поставлено пам'ятника М.Семенковi — ще за життя" i т.д. У поезiї "Танцюйте, читачi" Едвард Стрiха прямо писав:

Але Семенко не реготав, а брав усе за справжню монету.

У редакцiйних примiтках Семенко й далi вихваляв Стрiху. Якомусь початкiвцевi вiн пише: "Едварда Стрiху ви не перевищили... Пишiть так, як Едвард Стрiха, тодi будемо друкувати". "Зозендропiю" Семенко приймає до друку, а її авторовi пише: "В "Зозендропiї" є елементи шедевру. Це раз. Подруге, — безперечно, у вас там є ознаки хорошої європейської школи".Але коли "Зозендропiя" була вже в друкарському складi, вибухає бомба. Хтось оповiдає Семенковi, хто ховається за Едвардом Стрiхою i наскiльки пародiйна вся творчiсть Стрiхи. На честь Семенка треба сказати, що вiн не розгубився. Щоб урятувати становище, вiн сам починає писати пiд прiзвищем Стрiхи. Вiн починає зi свого непародiйного варiянту "3озендропiї", а далi з числа в число друкує пiдробленого Едварда Стрiху — власнi твори пiд прiзвищем Стрiхи. Нарештi, коли вiн вирiшив, що враження пародiйности затерто, вiн удається до нового трюку, щоб припинити гру: вiн повiдомляє, що Едвард Стрiха трагiчно загинув, упавши десь на Мурманi з скелi, друкує некролог i лист за пiдписом Олени Вебер, нiбито вдови поетової, — де вона просить надсилати їй матерiяли до бiографiї небiжчика Стрiхи.

Але Стрiха не хоче так легко померти. Вiн протестує, вiн заявляє, що вiн живий — i новий притулок вiн знаходить в "Авангардi" Валерiяна Полiщука, який друкує "Зозендропiю", не помiчаючи, що вона такою ж мiрою спрямована проти нього, як i проти Семенка, зокрема в сценi переливання пролетарської крови графiвнi Пхутюр'є прямо пародiює вiдповiдну сцену вiршованого роману Полiщука "Червоний поток".

"Зозендропiя" одначе викликає цiлу бурю не тiльки серед прихильникiв Полiщукового "спiралiзму", а i в офiцiйних комунiстичних колах. Овчаров, Коваленко i iншi критики офiцiйно-"пролетарського" стилю обзивають Стрiху "бульварним героєм", "патологiчним суб'єктом", "обержулiком", "крикливим мiщанином", "оскаженiлим дрiбним буржуа" тощо. Причина була та, що "Зозендропiя" була ляпасом не тiльки футуризмовi, а всiй "пролетарськiй" лiтературi. Безжально викрила вона вульгарну, примiтивну суть цiєї лiтератури, її безпораднiсть, неоковирнiсть, рабську залежнiсть вiд "полiтграмоти". У сутi речi маска Едварда Стрiхи була подвiйна: вiн маскувався пiд футуриста, щоб пародiювати футуризм; але саме пародiювання футуризму було маскою в висмiюваннi всiєї щиро-совєтської лiтератури, а через неї i совєтського ладу. Це був час, коли були спаленi "Вальдшнепи" Миколи Хвильового i розгромлено Ваплiте, а опозицiйнi течiї української лiтератури мусiли переходити в УСРР до Езопової мови. Одним з провiдних майстрiв Езопової мови й в стає Стрiха. Уже його "Партвивiска", яку Стрiха вимагав прибити на будинку ЦВК в Харковi, була не тiльки пародiєю на вiршi Маяковського про партквиток, а й сатирою на упривiлейованiсть комунiстичної партiї:

Одного рядка "I смiх" було досить, щоб вiдкрити полiтичну настанову Едварда Стрiхи, якби навiть не звертати уваги на пародiйнiсть цiлости. Не меншою "вилазкою" був вiрш "Ррреволюцiя", де, граючи словами революцiя — еволюцiя, автор натякав на те, що революцiя нiчого не дала i в країнi панує такий же режим, як i за царату.

1929 р. Едвард Стрiха знаходить собi новий притулок у "Лiтературному Ярмарку", де оформлює своїми "iнтермедiями" восьму книгу. Цей журнал був спробою групи М.Хвильового пристосуватися до нових обставин посиленої цензури й переслiдувань пiсля вимушеного "саморозпуску" Ваплiте. Журнал цей був проголошений позагруповим i друкував тiльки мистецькi твори, а не статтi чи рецензiї. Одначе мiж друкованими мистецькими творами редакцiя мiстила нiби жартiвливi коментарi до цих творiв, написанi в формi балаканини про все i нi про що. I тут, мiж багатьма жартами, культивувалися й дуже ущiпливi натяки лiтературного i полiтичного характеру.

Iнтермедiї Едварда Стрiхи мали особливо багато дотепних i гострих мiсць. Вони були об'єднанi сюжетною лiнiєю, що нiби пародiювала побоювання Заходу перед комунiзмом, а в сутi речi говорила про потребу зв'язку України з Заходом. Iшлося про те, що дружина Стрiхи, богоподiбна Зозе, живши в Парижi i бувши обраною першою красунею, кинула з колiсницi пiд час карнавалу в юрбу сотнi примiрникiв "Лiтературного Ярмарку" з метою популяризувати українську лiтературу на Заходi. За це її обвинувачено в ширенi комунiзму, але на грандiозному судовому процесi вона скорила всiх своєю красою i — весь Париж закричав "Хай живе українська лiтература", а кабiнет Пуанкаре мусiв податися до димiсiї. На цьому безглуздо-дотепному тлi розсiянi цiкавi вигаданi iнтерв'ю з Пiкассо, що нiбито визнає українське малярство школи М.Бойчука за найцiкавiше в свiтi, з Б.Шов, що визнає залежнiсть англiйської лiтератури вiд української, бо сюжет "Портрету Дорiяна Грея" нiби повторює сюжет "Солдатського портрету" Г.Квiтки-Основ'яненка, з А.Барбюсом, де автор глузує з незнання Заходом української лiтератури. Iскристi, дотепнi й злi сцени й реплiки процесу порушують низку злободенних питань лiтературного i полiтичного характеру i вражають своєю смiливiстю. Для iлюстрацiї наведу приклади з афоризмiв Стрiхи i з його вiрша "Плягiятеза", включених в iнтермедiї.

Серед афоризмiв аполiтичного характеру ми знаходимо i такi полiтично-забарвленi, як "Не вiр пролетарiятовi, коли вiн буде говорити, що ти не пролетарський письменник", програмове в тi часи початку переслiдувань письменникiв гасло "Не хвилюйся", а надто заклик до власного, самостiйного курсу в умовах совєтської системи в афоризмi: "Коли їдеш в автi, то пильнуй, щоб шофер завжди тримався правого боку, але сам можеш схилятися i на лiвий бiк". Вiрш "Плягiятеза" майстерно склеєний iз окремих рядкiв, узятих з рiзних найпопулярнiших поезiй українських письменникiв XIX i XX сторiччя. Але його пуант у розмовi з приводу передостаннiх рядкiв:

Першi три рядки взятi з поезiї Лесi Українки "Напис в руїнi" (1904) i формально стосуються до часiв стародавнього Єгипту. Останнiй рядок узятий з поеми Т.Шевченка "Юродивий" (1857) i формально стосується до часу Миколи I в Росiї, змальовуючи полiцiйний режим епохи. Уже зiставлення цих рядкiв у вiршi, опублiкованому 1929 р., досить красномовне i проектується на коментарем. Автор вiрша питає в свого уповноваженого: сучаснiсть. Та це ще пiдкреслене дальшим дiялогом — "Правда, генiяльно?" Той вiдповiдає: "Прекрасний вiрш. Тiльки з iдеологiчного боку... Оте "цар царiв" дисонансом звучить". I тодi автор завершує дискусiю фразою: "А це можна поправити на "раб рабiв". Коментарi до цiєї характеристики становища українця в тi часи — зайвi. Вiн названий рабом українських комунiстiв, що були й собi рабами комунiстiв Москви.

Виступ у "Лiтературному Ярмарку" був останнiм вiльним виступом Стрiхи, його спроба видати 1930 р. книжку "Пародези" не вдається. Дарма Едвард Стрiха пише передмову, де твердить, що його пародiї спрямованi тiльки й виключно проти футуризму. Дарма вiн назву поезiї "Днiпрельстан" замiнює на "Як "Нова Генерацiя" уявляє собi Днiпрельстан". Цензура (Головлiт), повертаючи видавництву рукопис "Пародез", пише: "Повертаючи при цьому книжку Едварда Стрiхи "Пародези", Сектор Лiтконтролю рекомендує видавництву не видавати її. Зав. Сектору Лiтконтролю Н.Калюжний".

1930 р. Едвард Стрiха змушений, лишивши пародiйний тон осторонь, виступити в офiцiйно-партiйному журналi "Критика" (1928-1931, Харкiв) з самокритикою. В силу конечної потреби автор вiдходить вiд тону безвiдповiдальної балаканини, заявляє, що вiн уперше пише всерйоз i "скинувши свою машкару", що ця стаття має зовсiм iнше настановлення i зовсiм одмiнний тон, нiж iншi писання Стрiхи", i закiнчує статтю словами: "Завжди, коли наша марксистська критика буде бити "стрiх", винищувати в нашiй лiтературi стрiхiянство, мої гарячi симпатiї будуть на боцi такої критики". До цього треба додати, що стаття вiдкривається широким вступом з iсторiї пародiйного жанру в свiтовiй лiтературi, зокрема — Гоццi, Мерiме, Прутков. А все таки, всупереч усьому, i тут проглядає старий Стрiха, i чим ближче читач до кiнця статтi, тим сильнiше враження, що вiн має справу з пародiєю теж, тiльки на новий об'єкт — на стиль офiцiйної комунiстичної критики. Насамперед це виявляється в не позбавленiй двозначности й алюзiйности назвi статтi — "Автоекзекуцiя", а далi в солiдаризуваннi з найтупiшими заявами "пролетарських критикiв" Овчарова, В.Сухино-Хоменка й Б.Коваленка. А особливої виразности це пародiювання набуває, коли автор пiсля "самонищiвної самокритики" заявляє: "Я ще не вмер. А коли й умру, то ще багато в нашiй лiтературi залишиться стрiхiянства".

Одначе в цьому письменник помилився. Це був останнiй виступ Едварда Стрiхи. Дальша бiографiя Едварда Стрiхи — це бiографiя тiєї особи, що ховається за маскою цього поета. Це був український письменник, публiцист i полiтичний дiяч чималого формату — Кость Буревiй. Бiографiя Костя Буревiя заслуговує на окремий розгляд. Тут можна дати лише уявлення про її загальний характер. Буревiй народився 2 червня 1888 р. на пiвнiчно-схiднiх межах української етнографiчної територiї — в с.Велика Меженка на Воронiжчинi, в родинi селянина. Вiд 1903 р. до 1922 р. його життя поглинене дiяльнiстю в партiї (росiйських) соцiялiстiв-революцiонерiв. Тут i праця серед селян, i праця серед робiтникiв, участь у терористичнiй дiяльностi (замах на воронiзького губернатора), кiлькаразовi арешти й заслання, проживання пiд чужим прiзвищем, безлiч напружених i ризикованих ситуацiй. На 4-му з'їздi партiї (грудень 1917) Буревiй стає одним з членiв ЦК партiї. Вiн є одним з органiзаторiв надволзького повстання, але далi вiдмовляється дiяти спiльно з Колчаком, що спричиняє розкол партiї. Буревiй очолює меншiсть, що йде радше на компромiс з совєтською владою, а пiсля розпаду цiєї групи (1922) вiдходить вiд полiтичної дiяльности. Тiльки вiд цього часу починається його участь в українському культурному життi. Вiн пише роман "Хами", низку ревiй, що найвiдомiшi з них були "Опортунiя" i "Чотири Чемберлени" (виставленi 1931 р. в провiдному театрi України "Березiль", Харкiв).

В роки своїх виступiв у ролi Едварда Стрiхи Буревiй пише свою трагедiю на тему з iсторiї України — "Павло Полуботок". У змалюваннi долi українського полковника початку 18 стол. Полуботка, що був противником автономiстичних заходiв Мазепи i сподiвався найкраще оборонити права України в союзi з Росiєю, але був ув'язнений Петром I у Петропавлiвськiй фортецi, де й помер, К.Буревiй можливо знаходив елементи паралелi з своєю дiяльнiстю в оточеннi росiйських полiтичних партiй. Провiдною iдеєю трагедiї "Павло Полуботок" було твердження, що воля України здобувається не компромiсами з Росiєю, а "мiститься на кiнцi шаблюки". Є тим бiльше пiдстав уважати цю iдею за висновок, зроблений Буревiєм з досвiду власного життя, бо трагедiю писано явно для самого себе, — не могло бути жадної надiї, щоб вона могла бути видана або виставлена в совєтських умовах.

Про еволюцiю Буревiя в цьому напрямi свiдчить i iсторiя його стосункiв з М.Хвильовим, автором гасла для українського культурного життя "Геть вiд Москви! Орiєнтацiя на Европу". 1926 р. в брошурi "Европа чи Росiя" Буревiй заперечував проти цього гасла. Заперечував вiн це гасло почасти з практичних мiркувань, — через те, що українська молодь, як правило, не знала європейських мов, а тому гасло про вiдмовлення вiд росiйської культури означало б для неї iзоляцiю вiд усякої культури; але також i з принципових мiркувань, бо тодi Буревiй думав, що європейська лiтература розкладається, а росiйська виходить на передове мiсце. Тому для свого поколiння Буревiй кидав гасло орiєнтацiї не на Европу, а на Росiю, хоч i застерiгав, що "перед слiдуючим поколiнням одчиняться iншi, свої обрiї, своїх пiсень, воно спiватиме й само за себе вирiшуватиме питання про шляхи розвитку української лiтератури". Та вже скоро по тому погляди Буревiя змiнюються. Вiн спiвпрацює з Хвильовим у "Лiтературному Ярмарку" i пiзнiше в "Пролiтфронтi", а його, чи то пак Стрiхи, iнтермедiї в "Лiтературному Ярмарку", як ми бачили, не випадково присвяченi саме темi Хвильового — зв'язкам української лiтератури з Заходом.

Закiнчення бiографiї Буревiя-Стрiхи було закономiрно зумовлене цiєю еволюцiєю його поглядiв. Уже вiд 1932 р. нi одне видавництво не ризикує його твори публiкувати, хiба пiд непрозорими псевдонiмами. Письменник тяжко бiдує, постiйно мiняє адреси. Восени 1934 р. його заарештовують, а 15 грудня 1934 р. розстрiлюють разом з групою iнших українських письменникiв i дiячiв, зв'язавши цю акцiю з вiдплатою за вбивство С.Кiрова. Пародiя показалася занадто небезпечним жанром в умовах 30-х рокiв в Совєтськiй Українi.

Менi лишається вiдповiсти на питання, чому — принаймнi формально — Стрiха головним об'єктом своїх пародiй вибрав український футуризм. Течiя ця не була органiчна в українськiй лiтературi. Футуризм, як правило, був зв'язаний з урбанiзмом. Але цiєї передумови фактично бракувало в дореволюцiйнiй Українi. Великих мiст було мало, а українська стихiя в них не вибивалася на поверхню. Тому український футуризм мав переважно характер наслiдування чужих, головне росiйських зразкiв, i не створив якоїсь школи. Послiдовним прихильником i проводирем його був Михайль Семенко (нар. 1892), "український Маяковський", на довший чи короткий час до нього приєднувалися iншi, як от Г.Шкурупiй, В.Полiщук, М.Бажан, Л.Недоля тощо, але вони здебiльшого скоро вiдходили вiд Семенка й течiї в цiлому. Сам Семенко не виявив органiчного розвитку. Вiн почав наслiдуваннями каварняно-кабаретного е?офутуризму Iгоря Сєверянiна в сумiшi з iнтонацiями українських модернiстiв, ба навiть символiстiв з Галичини. Такi є його передреволюцiйнi циклi "Дерзання", "Кверофутуризм", "Еротези", "Осiння рана", "П'єро кохає", "П'єро задається" та "Paysages intimes". Вiд 1919 р., коли е?офутуризм Сєверянiна став анахронiзмом у совєтських умовах, Семенко переключається на позицiї, ближчi до В.Маяковського, — такi є його твори типу "Товариш сонце", "Поема повстання", "Каблепоема за океан". На цей же час припадають такi його твори, присвяченi глузуванню з традицiйного уявлення про поезiю i розкладовi слова, як "Поезомалярство" або вiрш, що читається:

Зiбравши свої писання в збiрцi, демонстративно названiй "Кобзар", порядком полемiки крiзь роки з Шевченком, Семенко сам поставив до них мотто: "Створене уже не належить тобi". В роки "Нової Генерацiї" Семенко йшов ще далi в напрямi прозаїзацiї мови, в напрямi оспiвування технiки i обслуговування офiцiйних полiтичних кампанiй.

Для Буревiя, що саме виступав проти європеїзацiї української лiтератури на словах, Семенко й його журнал були вдячною темою. Бо, багато говоривши про Европу, Семенко справдi її з перших рук не знав. З другого боку, нiде в тогочаснiй українськiй лiтературi не виступав так виразно дух конформiзму супроти совєтської системи, бажання стати їй на послуги навiть у дрiбному, як у Семенка. Отже, тут Буревiй знаходив якраз те поєднання провiнцiйности з пристосуванством, що давало йому змогу в формi лiтературної пародiї висловити бодай у натяках i свої загальнi полiтичнi симпатiї i антипатiї. Та, як ми бачили, сатира Стрiхи дуже скоро переросла рамки футуризму.

Тепер, у перспективi понад двох десятирiч, одначе дiяльнiсть Семенка теж не уявляється так безнадiйно. Хоч кiлькiсно в його поезiї переважають безвартiснi й наслiдувальнi твори, але є i дещо свiже й оригiнальне. З другого боку, не пiдлягає сумнiву, що в русi, який орiєнтував українську лiтературу на Захiд, український футуризм не може претендувати на таке мiсце, яке має iдеолог цього руху М.Хвильовий, або найповажнiшi представники цiєї течiї серед письменникiв — неоклясична школа на чолi з Миколою Зеровим, або Валерiян Пiдмогильний i Аркадiй Любченко з їх орiєнтацiєю на французьку лiтературу (i знанням її), або В.Домонтович з його iнтересом до нiмецької лiтератури, або письменники — члени "Техно-мистецької групи А" (М.Йогансен, Ю.Смолич та iншi) з їх орiєнтацiєю на англiйську фабульну новелю. Але своє скромне мiсце в цiй течiї, на її фланзi, мали й Семенко й Полiщук, орiєнтуючи українського читача хоч почасти в деструктивно-формалiстичних i конструктивiстичних течiях Заходу, правда, здебiльшого через призму росiйського футуризму й конструктивiзму. Вiдповiдну оцiнку цьому фактовi дали зрештою органи советської безпеки, що заарештували в серединi 30-х рокiв i Семенка, i Полiщука, пiсля чого вони обидва безслiдно зникли.