Із поеми "Смерть Франка"

Гадюкою звивається дорога...
Куди, куди біжить дорога ця?
Каміння, глід, жар, згага і знемога...
Немає їй ні краю, ні кінця...

Усі квітки жорстокий хтось розчавив,
з крилець надій райдужний пил обтряс...
...Дрогобич, Львів, Самбір і Станіславів,
залізний кінь, жандарм, багнет, щупас.

Жахливе сам на сам в бруднім готелі
вмирання з голоду три довгі дні,
і — крик копаючого на пустелі —
апокаліпса-візія: на дні.

Голодний жар, беззуба змора смерті,
і... сон в жару?.. чи й справді вірний друг?
...А там — чи ж може хлопський син умерти,
де стигне сад і терпко пахне луг?

Де янтарем бринить пшеничне поло,
біжать на став купаться зграї верб,
де сонця вдень збирають нектар бджоли,
а піччю зорі жне небесний серп...

Стривай, постій, задумана хвилино!
Він утомивсь, охляв і знемага...
Та кат життя не відає спочину,
І вже повітря тне ляск батога!

І вже, мов суп, жандармський хижий кіготь,
що й цю дробину забуття розгріб,
бо що їм там життя людини? Віхоть!..
Зопрів один? Чорт з ним! Іще є сніп...

Гайда, гайда в дорогу, в спеку, пішки
в самі жнива, — гайда, гайда вперед!
Пливуть лани, гаї, ставки, обніжки...
Піт очі їсть... Поблискує багнет.

Не попускають хижі, гострі кігті.
Вжирається в підошви рінь, пісок.
А що комусь там злізуть з пальців нігті
хто б там пустим журивсь?
Це дріб'язок...

І що комусь на плеснах шкура репне?
Це теж пустяк... Гайда, гайда вперед!
Що на стежках червона кров заскрепне?
І вродить мак?.. Блищить, як змій, багнет...

1926