Арешт батька вiдразу ж позначився на долi моєї матерi Наталi Йосипiвни Карпенко. Її почали викликати на допити. Пам'ятаю її повсякденний страх, що ось знову й знову вони викликатимуть... Галина Коваленко-Плужник у своїх спогадах писала: "Наталя була така перелякана, що зовсiм нiчого не хотiла переповiдати нi про листи, нi про розмови на побаченнi. Згадала лише, що весь час службовцi НКВС лаялись, що їм довелось так далеко їхати по нього" (Україна, 1990, ч.3, ст.9). Не дивно, що матiр викликали як "дружину ворога народу", й вона була наполохана, бо знала, що її чекає. Звичайно, їй загрожували, залякували...

Але найбiльшi страждання їй заподiяло те, що слiдчий Проскуряков на допитах викрив їй зраду чоловiка. Мабуть, той енкаведист хотiв озлобити її проти Антоненка-Давидовича, щоб вона його обмовила. З цiєю метою вiн i розповiв їй те, що добре знали "органи", слiдкуючи за кожним кроком "легковажного" письменника. Тут iшлося i про Килину, i про якусь Прiську. Цi iмена я запам'ятала, тому що вони часто злiтали з вуст матерi, яка в розпачi оповiдала бабусi, що говорив слiдчий. Значно пiзнiше, коли я вже була дорослою, вона про це ж розказувала й менi, бо нашi розмови весь час крутилися довкола тата...

Чомусь їй здавалося, що слiдчий хоче до полiтичних звинувачень додати ще й "моральное разложение", що нiбито має погiршити батькову долю. Звичайно, то була її фантазiя, тому що iнкримiнованого Антоненковi тероризму було досить, щоб пiдвести його пiд розстрiл, дарма що все те було вигадкою. Адже розстрiляли Григорiя Косинку, теж нi в чому невинного, а вiн же був найближчим батьковим приятелем.

Але мати на допитах твердила, що Антоненко-Давидович бездоганно чесна, порядна людина, вiн не мiг належати нi до яких терористичних органiзацiй (та й чи iснували вони взагалi?), а зради дружинi — то все наклеп. Килина — вдова Васильченка, якого дуже шанував Антоненко-Давидович i тому пiклувався про його вдову. Прiся, давня їхня приятелька, до Алма-Ати їздила з материного вiдома й вiдвезла йому потрiбнi речi та харчi...

Та про те побачення в Алма-Атi мати дiзналась лише вiд Проскурякова i тiльки тепер збагнула, чому та Прiська набивалася до неї в подруги. Я цiєї жiнки не пам'ятаю, для Наталi Карпенко вона була "провокаторка, сексотка". Чому склалося таке переконання — не знаю, може, через власну образу на неї, а може, й пiсля бесiд iз слiдчим, який звертався до недозволених прийомiв i обмовляв людей? Все то потонуло в небуття... Хоч може бути, матерiяли їх допитiв ще десь i зберiгаються. Адже ж пощастило дослiдниковi творчости Антоненка-Давидовича Леонiду Бойковi знайти протоколи допитiв мого батька. Як свiдчить цей лiтературознавець, Антоненко-Давидович тримався гiдно до кiнця. Жодного слова наклепу слiдчi вiд нього не витиснули.

Коли на матiр напосiдали слiдчi, вона вимагала очної ставки з тими, хто нiбито свiдчив проти неї й чоловiка, але слiдчi на це не погоджувались. Пiд час кiлькох побачень з батьком матерi здалось, що хтось уважно пильнує i прислухається, чи не казатимуть вони одне одному щось з приводу "їх терористичної дiяльности". Тому мати моя в цi короткi митi зустрiчей з батьком була дуже стриманою, приховувала свої страждання й почуття; вiн же, незважаючи на умови, залишався самим собою й говорив з нею вiльно й вiдверто. На останньому побаченнi батько сказав матерi:

— Наталю, нашi шляхи розiйшлися, вже нiколи не житимемо разом. Я даю тобi повну свободу.

Цi слова я чула вiд нього i вiд неї не раз, але вона завжди додавала: "То була його тимчасова думка, артистичний жест". А я гадаю, що батько тому давав дружинi "свободу", що знав, як завинив перед нею, i що завдяки слiдчому, тепер те все їй вiдомо, отож вiн не має морального права вимагати вiд неї вiрности.

Але за його страждання, за те, що чекало батька ближчим часом, мати прощала йому зради, бо знала, що вiн витримав усi тортури i не вiдступився вiд своєї вiри. Вона знала його постуляти: вiрна дружина i в сучасних умовах мусить поводитися так, як колись дружини декабристiв — до кiнця бути з засудженим чоловiком. I вона обрала собi долю вiрної дружини, дарма що за наших часiв поїхати слiдом за чоловiком до Сибiру було неможливо... Її власний шлях пролiг у заслання до Середньої Азiї... Але тодi вона ще цього не знала.

Прощання з дружиною Антоненко-Давидович передав у вiршi "Лист у невiдоме", написаному в засланнi. Ось уривок з нього:

Сiмейнi узи моїх батькiв розiрвалися, їхнє спiльне буття було перекреслене, хоч мати цього не могла усвiдомити. Вона ще не могла отямитися вiд вироку батьковi, i в той же час її тiшила думка, що вiн все ж таки живий! Його не розстрiляли, як, скажiмо, Григорiя Косинку. Треба й за це дякувати долi...

Як же сталося, що Антоненко-Давидович уцiлiв? Батько пояснював менi це просто: вiн не пiдписав жодного брехливого обвинувачення. До того ж, його забрано на рiк пiзнiше, нiж багатьох iнших українських письменникiв. Свою роль вiдiграла i його подорож до Алма-Ати. А за кордоном у той час — у Європi та й у всьому свiтi, почалися рiшучi протести проти розстрiлiв у Радянському Союзi. Тому якийсь час (до 1937 р.) за контрреволюцiйну дiяльнiсть давали по десять рокiв, а не розстрiл. Правда, хто доскочив такої "ласки", навряд чи мiг сподiватись через десять рокiв повернутися додому: строк збiльшували, як то сталося потiм i в справi з Антоненком-Давидовичем, що вiдбув у Сибiру понад 20 рокiв ув'язнення та заслання. Адже пiсля таборiв колишнiх в'язнiв залишали "на довiчне поселення" подалi вiд батькiвщини. А якщо декого й випускали, то вiдразу ж хапали знов... Батько усе це передбачав, тому й не мав жодної надiї вцiлiти, а тим бiльше — повернутись на Україну. I в своїй, як вiн гадав, останнiй подорожi на схiд, до Сибiру, батько не мав жодної надiї будь-коли побачити ще нас з матiр'ю... Та найбiльше його гнiтило, що вiн втрачає свою Україну. Цi думки вiдбилися у вiршi "Хутiр Михайлiвський", теж написаному у засланнi. Згадаймо тут бодай кiлька строф iз нього:

* * *

* * *

Хай дарує менi читач, що цитую вiршi Антоненка-Давидовича, але з тих далеких рокiв вони дiйшли як єдине фiксоване вiдображення його думок. А чимало з його вiршiв взагалi ще не вiдомi, бо зберiгаються лише в мене на касетцi; тож хай цi римованi рядки, що їх письменник тримав у пам'ятi все своє життя, побачать свiт у цих спогадах: сподiваюсь вони промовлятимуть читачевi бiльше, нiж будь-якi коментарi до них.