|
Голуб Ярина Мiй батько за гратами Мати, скiльки я її пам'ятаю, все життя докоряла собi, що не зважилася поїхати з батьком до Алма-Ати. Вона таки була нерiшучою: як же знятись з мiсця? Там спека, пустеля, а треба ж їхати з малою дитиною... I потiм, як влаштуватися на роботу... Вона вагалась, замiсть того, щоб негайно зiбратись — i за коханим. Нехай би донька лишилася в Києвi з бабусею: все одно, якщо батькiв заарештують, дитина залишиться без матерi. Так, видно, мати все ще не усвiдомлювала, якого розмаху набрали репресiї, i хотiла вiрити, що "караюча десниця" не дiстане до її чоловiка... А вiн писав їй листи, вона вiдповiдала, i в НКВС похопилися: адже Антоненко-Давидович ще на волi! 1935 року в далекiй Алма-Атi по нього прийшли, щоб повернути до Києва вiдомого "нацiоналiста i терориста"... Батько менi про це розповiдав, згадуючи вже в 1982 р. (цитую з касетки запис нашої розмови): Другого сiчня 1935 року мене заарештовано в Алма-Атi. Здогадуюсь, що це, мабуть, з вимоги київського НКВД. Через тиждень мене перевезено до Києва. Повiтряного сполучення ще не було, тож їхали поїздом, п'ять днiв. Вiз мене лейтенант i два енкаведисти, якi були страшними дикунами, десь iз Комi-республiки, з пiвночi. Коли їх закликали до армiї, вони вперше тiльки проїхали поїздом. Ну, але їх, безперечно, застерегли, мовляв, майте на увазi — веземо страшну контру, за якою треба пильнувати. Ми приїхали на станцiю "Головна Алма-Ата" (це на Турксибi), лейтенант увiйшов у вагон i просто вигнав з останнього купе (що перед туалетом) усiх пасажирiв. На протест прийшов начальник поїзду, лейтенант показав свої посвiдчення i сказав: "Це купе беру я, а ви пасажирiв де хочте, там i розмiщуйте..." Ми розмiстились: я на горiшнiй полицi, внизу — вiзавi — цей лейтенант, поряд мене лежить той червоноармiєць, що спочиває, i пiдi мною внизу — той, що вартує. Лейтенантовi дружина привезла на станцiю Алма-Ата велику скриньку з усякими продуктами. Я кажу лейтенантовi: "Чому ж мене ранiш не попередили? Я ж не одержав зарплати у видавництвi!" Вiн каже: "Ну, я не знаю, тепер уже пiзно, тепер уже нiчого не зробимо. Прошу, їжте те, що й я". (При цих словах я зауважила: "Все ж таки вiн був добрий той лейтенант?" А тато засмiявся i пояснив: "Не те, що добрий везли ж велику контру, з якою треба хоч тимчасово панькатись, бо невiдомо, що до неї треба застосувати — страх чи, навпаки, ласку"). Червоноармiйцi-конвоїри були вельми спантеличенi: вони собi на обiд мусять бiгати i брати десь там вiйськовi харчi, а для цiєї контри приносять з ресторану... Так ми й проїхали чотири днi, доїхали до Москви. У Москвi — трамваєм з Казанського вокзалу до Київського. Київський поїзд одiйде тiльки вранцi, ми спинились (довелося чекати). I раптом — проходить один київський письменник (росiйський), побачив мене — i до мене (а лейтенант кудись пiшов). Та конвоїри — зi мною, сполошились: — Тихiше! Не можна! Не можна! Не можна! Ну, той зразу зрозумiв, що воно таке... На обличчi — панiчний жах, i — одскочив. Вранцi, ще пасажирiв не пускали, а мене впустили: конвоїри, я й лейтенант пiшли сiдати у поїзд. I в цей час передають по радiо "Травiяту". Це улюблена моя опера! Тiльки менi з музикою асоцiювалось зовсiм не те, що вiдбувалось на сценi... Я їду й думаю: — Це ж останнiй раз у життi я чую "Травiяту", бо вирок менi буде тiльки один — розстрiл... Саме ж тодi, пiсля вбивства Кiрова, ловили терористiв. (Його таки справдi звинуватили в тероризмi — Я.Г.). Ну, i ось отак, пiд мелодiю "Травiяти", ми прийшли, сiли у вагон i поїхали ... У Києвi Антоненка-Давидовича вiдвезли до якогось вiддiлу комендатури на вокзалi, викликали з НКВС машину, i конвой передав його "в руки українського КДБ", як пояснив менi батько. I, за його словами, почалась серiя "Тисяча i одна нiч", кривава Шехеризада... Спочатку його привезено до Київської тюрми на вулицi Жовтневої революцiї (у 30-тi роки там була в'язниця, нинi — Жовтневий палац — адже Лук'янiвська тюрма тодi вже була переповнена). Перед тим, як вiдвести до одиночної камери, вчинили обшук. Батько згадував: Передусiм, що дуже мене здивувало i вразило, це: вас роздягають, розпорюють ваше пальто, знiмають черевики, з черевикiв одривають пiдошви, закаблуки, бо, може, там є якiсь документи. Правда, потiм оце все повертають. Якийсь там майстер — швець i кравець повертає все до попереднього вигляду i заносить вам наступного дня в камеру. Але якийсь час ви будете без пальта i черевикiв... А потiм почалися допити. Про них з татом багато говорено, цитую з касетки батькову розповiдь: — Тодi допити були тiльки вночi — це один iз способiв мордування людини. Вночi викликають, до ранку допитують, а вдень не дають спати — нi вдень, нi вночi навiть куняти не можна. Якщо ти сiв на лiжко, куняєш, дозорець кричить: Встати! Пройтися по кiмнатi! Ви починаєте дрiмати. Iнакше тебе роздягнуть, i — в карцер, де нема нi постелi, нiчого... I щурi; лежи на цементнiй пiдлозi роздягнутий, i все. Нi, перспектива малоприємна, тому я намагався не заснути. ...Привозять мене до Лук'янiвської тюрми, вводять у якийсь кабiнет. Раптом через хвилину, позаду мене тихо заходить хижацькою ходою слiдчий на прiзвище Хаєт (як я потiм дiзнався). Єврей, пещений, годований, руки — мало не з манiкюром на нiгтях. I одразу починає: — Ну, скажiть, як ви дiйшли до такого життя? Так, до речi, якою мовою ви хочете говорити? Менi без рiзницi, будь-якою з англосакських... Я кажу: — Ну, оскiльки ви почали по-росiйському, то вам, очевидно, легше росiйською мовою. Ото ж провадьте допит росiйською мовою, а менi байдуже, я буду вам теж росiйською вiдповiдати. — Так як же ви дiйшли до такого життя? — Тобто до якого? — Як ви стали терористом? — Ну що за фантазiя? — А-а, фантазiя?.. Так ось, пiдпишiть, що вас обвинувачують за статтею 54, пункт 8/8 i 11, то є терористична органiзацiя i терористична дiяльнiсть. Значить, ви знаєте, в чому вас звинувачують. Напишiть, що я вас ознайомив з постановою уряду: справи терористiв дослiджуються протягом десяти днiв, не бiльше, i тiльки судом Вiйськової колегiї; вирок може бути тiльки один — розстрiл. Помилуванню й оскарженню не пiдлягає. I вирок виконується зразу пiсля суду. Пiдпишiть, що вас про це повiдомлено. Я пiдписав. Ну, i починається вся ця фантасмагорiя, при чому отак: день, другий, третiй... Точнiше, нiч, другу, третю... В тюрмi вiдбiй о десятiй годинi. Тiльки ляжеш, задрiмаєш десь о дванадцятiй годинi — о першiй будять, i до п'ятої години ночi допити. О п'ятiй годинi ночi знов повертаєшся до тюрми. Тiльки прилiг — "Пiдйом"! (Я уточнюю: — I все це один i той же слiдчий?— Тато: Один i той же). Нарештi, одного разу слiдчий каже менi: — Так, ви вмiєте себе держати. Ви ворог, закоренiлий ворог, але вас можна шанувати за вашу поведiнку. I, напевно, Коновалець в Мюнхенi вже на мармуровiй табличцi золотими лiтерами виписав ваше прiзвище... (Я питаю: — А хто такий Коновалець? Батько пояснює: — Коновалець — керiвник ОУН — Органiзацiї Українських Нацiоналiстiв, чи УВО. Так називалась Українська вiйськова органiзацiя, до якої, мовляв, належав i я). — Так ось, врахуйте, що на судi ви навiть не будете говорити, не будете присутнiм! Буду за вас говорити я! I я як комунiст не можу вам абсолютно категорично обiцяти, але, можливо, якщо ви упадете ниць, розкаєтесь i видасте своїх однодумцiв, тодi, можливо, менi пощастить спасти ваше мерзенне життя — врятувати вас вiд розстрiлу... Я йому сказав: — Я не знаю ваших методiв, якi змушують людей iнодi вигадувати на себе те, чого не було, але якби навiть вам якимсь чином пощастило домогтися вiд мене признання цiєї нiсенiтницi, всiєї цiєї фантасмагорiї, i ви б не тiльки лишили менi моє мерзенне життя, а навiть випустили на волю, я повiсився б на першому сучку, тому що жити з переломленим фiзично хребтом я мiг би, але з переломленим морально — не змiг би! Через багато рокiв, згадуючи цю сцену, батько дуже хвилювався i останнi слова майже викрикував. Про це вiн розповiдав не однiй менi, i в спогадах його iнших слухачiв незмiнно повторюється ця фраза. Слухали його багато хто, може, навiть i записували на магнiтофони... Та в 60 — 70-i роки зникли тi записи, i залишилася лише моя безцiнна касетка зi схвильованим батьковим голосом, що зривається до крику на останнiх словах. Перебування в київському допрi було для Антоненка-Давидовича найтяжчим випробуванням. Сидiти в одиночнiй камерi, слухати вночi, як оживає тюрма, як в'язнiв тягнуть на допити, а когось — i на страту... Вiн розповiдав менi: — Вночi тiльки й чути стогони, крики: хтось лементує, як божевiльний (i справдi, дехто й збожеволiв, про одного такого батько тодi знав). Потiм несамовитий крик обривається — значить, у рот заклали кляп, катують... А ось — знову: когось повели на розстрiл, бо чути: "Прощайте, брати! Товаришi!" А слiдчий на кожному допитi нагнiтає жах, намагається переконати, що всi друзi Антоненка "зiзнались" i їхнi справи припинено, а когось вже й розстрiляно... Вiн знав про страту свого близького товариша Григорiя Косинки, про смертнi вироки багатьом його друзям. Дехто з них не витримав тортур, зламався. На очнiй ставцi з Євгеном Плужником слiдчий знущався з нього, i той пiд тиском посвiдчив, що й сам, i Борис Антоненко-Давидович належали до терористичної органiзацiї. Хтось iз лiтераторiв навiть переконував Бориса Дмитровича пiдписати протоколи слiдства, де йшлося про дiяльнiсть вигаданої "терористичної органiзацiї", мовляв, все одно гiрше не буде, а слiдство скiнчиться... З найбiльшою зневагою батько згадував про письменника Епiка, який повiвся як негiдник. Батьковi спогади про очну ставку з ним записав Борис Тимошенко, чоловiк пасербицi Антоненка-Давидовича. Звернемося до їхньої розмови про цi допити. Слiдчий питає харкiвського лiтератора: — Що ви знаєте про терористичну дiяльнiсть Антоненка-Давидовича? (далi цитую за стенограмою, опублiкованою в ж."Днiпро", 1989, ч.6, ст.113), Епiк на запитання слiдчого пояснює: — У 33-му роцi, коли я був головним редактором письменницького видавництва України, до Харкова, тодiшньої столицi України, приїхав Антоненко-Давидович. Прийшов до мене в видавництво i зi мною написав... договiр на видання роману "Борг". (Це справдi так i було). Я пiдписав Договiр, i ми вийшли. Дорогою я розповiв йому про смерть-самогубство Хвильового, а вiн менi розповiв про смерть Васильченка. I ми вирiшили, що за смерть Хвильового й Васильченка треба мстити. Тодi я запропонував Антоненковi-Давидовичу вступити до терористичної органiзацiї й пiдготувати київських письменникiв до терористичних актiв, на що вiн дав згоду. Слiдчий звертається до батька: "Що ви на це скажете?" I чує: — Цей мерзотник бреше вiд першого до останнього слова. Епiк додає: "Антоненку-Давидовичу, навiщо ви приховуєте, навiщо ще таїтесь, вони все вже знають, їм уже все вiдомо". Батькова реакцiя була така: — Я встав, хотiв схопити карафку й вигукнув: "Або цей мерзотник замовкне, або я запущу йому в голову карафкою". Але тут всi — i Хаєт i iншi слiдчi — кинулися до мене, схопили за руки й — "Що, що ви тут хулiганите! Це вам не УКП, де ви бiгали й вишукували сексотiв ГПУ! Треба поводитися пристойно!" Ну, я трохи заспокоївся й кажу: — Добре. Припустимо, що було так. Припустимо... Тодi я повинен був колись дати звiт своєму шефовi терористичної органiзацiї Епiковi про свою дiяльнiсть у Києвi, про готування київських письменникiв до терористичних актiв. Коли це було? Було чи нi? Вiдповiдайте! Коли?" Епiк каже: — Так, це було в лютому мiсяцi 1934 року... Нi, 33-го, 33-го року. Тодi був Всеукраїнський з'їзд прозаїкiв, на який ви приїхали теж, i пiд час перерви ви звiтували менi про вашу роботу. Батько вимагає: — Запишiть до протоколу. Я був дiйсно запрошений на з'їзд прозаїкiв, але дiстав це запрошення через два тижнi пiсля цього з'їзду, тому що я жив тодi i працював у Алма-Атi, що можна перевiрити в подвiрнiй книжцi i в наказах видавництва. Я нiкуди не виїздив з Алма-Ати. Так що це ще раз пiдтверджує, що цей мерзотник бреше. Все! Все! Слiдчий: "Добре. Виведiть Епiка". А були серед ув'язнених лiтераторiв у той час i такi, що, не маючи надiї на власне врятування, все ж таки не хотiли брати грiха на душу й не давали свiдчень про ворожу дiяльнiсть iнших. З приводу цього батько менi оповiдав: — Слiдчий дає менi читати протокол допитiв iнших письменникiв: "Прочитайте". Читаю i шукаю, де моє прiзвище. Протокол — допит такого-то. Нема тут мого прiзвища. — Прочитайте ще це. Я прочитав три чи чотири протоколи — нiде мого прiзвища нема. Я питаю: "Навiщо ви менi даєте це читати? Там нiде не фiгурує моє прiзвище". — Прочитайте ще цю працю. — I дає менi свiдчення Остапа Вишнi. Написано так: Я належав до терористичної органiзацiї, назви якої не знаю ("Без мене мене женили, я до млина ходив!"). Згiдно iз завданням цiєї терористичної органiзацiї я мав був убити Павла Петровича Постишева в часi прийдешньої авдiєнцiї на зустрiчi його з українськими письменниками. Але оскiльки авдiєнцiя не вiдбулася, я його не вбив. Остап Вишня. — Прекрасно?! Прочитайте ще цю працю. Тут, бачу, вже є моє iм'я. Пише Пилипенко — вiдомий видавець (ще його звали "Червоний Грiнченко"): На засiданнi нашої харкiвської терористичної групи обговорювалося питання в справi притягнення до терористичної дiяльности i київського письменника Антоненка-Давидовича Бориса Дмитровича. Але чи були з ним переговори i чи вiн погодився на це — менi невiдомо. — Що тут можна сказати? В тих умовах — це просто благородно. * * * Слiдчий переконував Антоненка-Давидовича, що вирок йому може бути — тiльки розстрiл. I чекаючи свого часу, готуючи себе до смерти, щоб не втратити самовладання, в останню мить, батько, як вiн менi розповiдав, намагався уявити свою смертну кару, переконуючи себе, що не встигне й вiдчути болю: його поставлять до стiни, де буде потайне мале вiчко чи вiдтулина; кат вистрiлить несподiвано, й куля в одну мить увiйде в потилицю, й водночас припиниться життя... Внаслiдок цих думок за якийсь час на його головi, саме там, куди "мала увiйти куля", з'явилась плiщина. Згодом вона зникла, i до кiнця своїх днiв батько мав густе волосся; мати любила згадувати його непокiрний чуб, як дорогу їй рису. Та посивiв тато змолоду, мабуть, у тi тридцятi роки. В Лук'янiвськiй тюрмi вiн складав вiршi, зокрема вiрш "Бранка", що його пiзнiше вiн змiг передати матерi. Мати часто читала цього вiрша, i я змалку його пам'ятаю. Але окремi рядки були написанi батьком пiзнiше, i назва з'явилася лише згодом. Зберiгаючи вiрш у пам'ятi, батько удосконалював його змiст. Зрештою батько подолав страх перед розстрiлом i не боявся вироку, а тому й поведiнка його була як у незалежної, внутрiшньо вiльної людини. Тому й слiдчий не знаходив до Антоненка-Давидовича засобiв, щоб змусити його визнати звинувачення. Нiщо його не могло зламати! Якось я спитала: "Тату, а тебе били на слiдствi?" Вiн пояснив: — Одного разу слiдчий Хаєт схопив мармуровий пресик i замахнувся на мене — хотiв ударити. Я скочив зi стiльця i вхопив його. Кажу: "Вбити мене можете, але битись не дам! Попробуйте кинути! I одразу ж все, що є пiд рукою, полетить на вас!" — Хаєт тодi удав, що рознервувався, сiв, випив склянку води. Хвилин п'ять мовчав. А потiм перейшов на другу тему. Але були й iншi заходи... ось один iз них (цитую з касетки): — Одного разу менi влаштували щось подiбне до iнсценiвки розстрiлу. Вночi, о першiй годинi, раптом з'являється наглядач, що завжди викликав мене до брами, до "чорного ворона", i не один, а з кiлькома своїми помiчниками. Серед них — начальник корпусу, начальник тюремного вiддiлу, i ще, i ще... Що таке? Так буває тiльки тодi, коли когось ведуть на розстрiл. Менi наказано пройти до виходу, там є така нiша у стiнi, мене туди заштовхали й кажуть: "Роздягайтесь!" А це лютий мiсяць, мороз. Я зняв пальто. —"Роздягайте все! Все-все! Догола!" А вiдомо було, що пiсля розстрiлу одяг дiстається катовi. Я скидаю все й думаю: "Але не може бути! Не може бути, щоб вони зараз розстрiляли! Вони мають розстрiляти десь у льоху... Це — iнсценiвка!" Роздягнувся геть до тiла. Тодi вони нiби роблять обшук — так, помацали тiльки, про людське око, й: "Одягайтесь!" Одягнувся. Посадили в "чорний ворон" й одразу на допит до Хаєта. Той пильно дивиться: яке враження на мене справила ця iнсценiвка, цей спектакль. Бачить, що не вдалося їм мене обдурити. Тодi вiн каже менi: — Так, ви все-таки ворог, якого можна поважати. Ну, я ще хочу вам нагадати: а ви знаєте, як ми поводимося з родинами розстрiляних? Ви подумали, що буде з вашою матiр'ю, дружиною, дитиною (цебто, Яринко, з тобою)? Ви подумали про це?.. На це батько вiдповiв: — Невже ви, спекулюючи на кращих почуттях людини — батька, сина, чоловiка, хочете домогтися вiд мене пiдлости? Нi, цього не буде! — Ну, глядiть, — каже слiдчий, — два днi лишається, а потiм ваша голова полетить! — Нехай летить! Але вона полетить чесною, а не пiдлою! На тому й скiнчилось. Батьковi слова я цитую без жодної змiни чи доповнення, перекладаю тiльки допити росiйської мови, яку обрав той кат Хаєт. I за кожним батьковим словом вiдчувається людина непохитної сили духу, впевнена у своїй моральнiй перемозi. Слiдчий загрожував Антоненковi, що ось-ось приїде суд Вiйськової колегiї. I справдi, через перестукування в камерi стало вiдомо, що Вiйськова колегiя на чолi з самим кривавим Ульрiхом (якого, до речi, потiм теж розстрiляно) вже в Києвi, але тата чомусь не викликають. На цiлий мiсяць Антоненко-Давидович був "опущений у маринад" (його вислiв), тобто про нього нiби забули. Це батька дивувало: вiн не мiг цього тодi пояснити, але потiм зрозумiв: його дiло не було готове для суду, адже батько не визнав жодного звинувачення. Саме в час приїзду Вiйськової колегiї судили Валер'яна Пiдмогильного, Євгена Плужника та iнших. Але Антоненка-Давидовича до них приєднати не могли. Слiдчий Хаєт щодо батька не виконав своєї мiсiї, й його замiнили iншим. Справу Антоненка-Давидовича доручили вести Проскурякову, який застосував до нього зовсiм iншi методи. Вiн дозволив передачi, побачення з родиною, дав куриво, принiс читати книжку Анатоля Франса "Боги прагнуть" i взагалi, як висловлювався батько, грав ролю "милашки". Та обдурити Антоненка-Давидовича не вдалося й цьому. Тато менi пояснював: — Усi вони артисти, постiйнi артисти: для одного Проскуряков грає роль ката, для мене грав роль "милашки". Так само, як цей Хаєт, ну, скажiмо, для Гжицького грав ролю "милашки", а для мене — ролю ката. Щоб домогтися потрiбних свiдчень, Проскуряков знайомив мене з протоколами допитiв багатьох засуджених — адже всi вони визнають свою належнiсть до терористичних органiзацiй. "Чому ж ти не хочеш зробити так, як усi? Навiщо зволiкаєш суд? Це ж лише завдає клопоту i тобi, й менi... А якщо ми порозумiємось, можна зробити й так, що вам, Борисе Дмитровичу, дадуть лише п'ять рокiв, замiсть десяти, й буде судити вас не Вiйськовий трибунал, а спецколегiя, яка нiколи не виносить вирокiв з розстрiлом..." Та марно було переконувати Антоненка-Давидовича, вiн стояв на своєму: "Брехати на себе й на iнших не буду". Звертаюсь знов до касетки, на якiй записана наша розмова з батьком: Проскуряков починає нервуватись: — Ну, що ж ви? Ну, хоч би що-небудь менi дали (тобто хоч який-небудь матерiял про себе — Я.Г.), щоб я мiг вiддати вас до суду не Вiйськової колегiї, а спецколегiї, яка нормально дає п'ять рокiв, а ви нiчого не даєте, i прийдеться передати вашу справу на суд Вiйськової колегiї. (Я уточнюю: "Залякує? Так?" — Тато: "Ну, це вже не залякує, бо матерiялу ж нема, судити нема за що..." — Я питаю: "А ти не пiдказав, що тодi треба випустити, як нiчого нема?" — "Я не пiдказав, це я на судi сказав",— пояснює батько). — Слухай далi. Нарештi менi дають "обвинительное заключение". Це було десь у вереснi 1935 року. Там така фантасмагорiя! Сказано, що я служив i в денiкiнськiй, i в петлюрiвськiй армiях. (Я уточнюю: "У ворожих армiях, якi воювали одна з одною"). Привели мене на суд Вiйськового трибуналу... Там три суддi i конвоїри, бiльше нiкого нема. Один iз них Кушнирюк — голова суду, галичанин, навiть колишнiй приятель Мирослава Сiчинського — отого, що вбив графа Потоцького. Вони разом навчались на юридичному факультетi, а потiм Кушнирюк утiк нелегально через кордон до Росiї. Вiн був навiть членом судової колегiї, яка судила Бориса Савенкова. А зараз вiн у Києвi головував у Вiйськовому трибуналi, через який проходять такi, як я. Суд iде росiйською мовою. Але я попросив, щоб менi принесли українську сорочку (Я уточнюю: "I хто ж при-принiс?" — Батько каже: "Та мати твоя, хто ж"), щоб було видно, що судять українця. Отже пiд пiджаком була вишита українська сорочка. Вдивляючись в обличчя своїх суддiв, батько зрозумiв, Що вирок йому вони вже визначили наперед i тому вся ця процедура їх зовсiм не цiкавить: один читає газету, iнший — книжку. I лише коли голова робить наголос на якомусь висловi, вони удають, нiби прислухаються. Цитую батькову розповiдь, записану на плiвцi: — Єдиним речовим доказом моєї причетности до терористичної органiзацiї був мiй лист з Алма-Ати до Косинки, де я, зокрема, писав: "Дорогий Грицю, живу самотньо, єдина iстота, яка тiшиться з мого повернення з роботи додому, це щеня, мисливський песик-лауреат Еней, якого я сам дресирую, годую i з якого має вийти добрий мисливський собака..." Цей Кушнирюк кладе листа (а Косинка вже розстрiляний) i каже: "Цiкаво вiдмiтити, що всi українськi письменники, звинуваченi в терористичнiй дiяльностi, були мисливцi". Я з мiсця: — Так само, як i росiйськi письменники Аксаков, Толстой, Тургенєв, Чехов та iншi, теж були мисливцями i не були обвинуваченi за терористичну дiяльнiсть. Вiн заперечує: — Так, але в них не знайдено бойових припасiв. Я знов: — Так само, як i в українського письменника Антоненка-Давидовича, окрiм мисливського дробу i пороху, нiчого не знайдено. Вiн визвiрився: — Мовчати! Ви маєте право тiльки вiдповiдати на питання. Ви не маєте права подавати замiтки! Нарештi Антоненковi надали останнє слово; вiн менi переказав його так: — Менi нема про що казати: мої вiдповiдi на всi вашi запитання були такi яснi i вичерпнi, що я на останнє можу сказати: якщо в цих стiнах є законнiсть i справедливiсть, то я не прошу суд, а вимагаю негайно звiльнити мене з-пiд варти за браком будь-яких доказiв порушення мною законiв. Тримати мене пiд вартою немає нiяких пiдстав! Суд вислухав i вийшов. Хвилин через п'ятнадцять (той же час, який потрiбно було, щоб друкарка надрукувала вирок) було прочитане рiшення трибуналу: вiн винiс менi десять рокiв ув'язнення з конфiскацiєю майна. Пiсля суду батька етапом вiдправили в далекi табори ГУЛАГу. |