Його вбивали багато разiв. Спершу вмертвляли душу, бо хоч i народився 5 серпня 1899 року вкраїнцем i в Ромнах на Полтавщинi, але батьки Антоненки-Давидовичi вже були Давидови, i, зрозуміло, малий Борисик у родинi рiдної мови не чув, розмовляти почав росiйською. А коли пiдрiс i пiшов навчатися до Охтирської гiмназiї, то все рiдне — українське — було вiдгороджене гранiтними мурами, то й першi твори свої почав писати теж росiйською. I не важко собi уявити, як би склалася подальша доля ще одного зрусифiкованого сина українцiв. Певне, вийшов би з нього хоч i проворний, але поверховий белетрист. Поверховий, бо письменниковi передовсiм потрiбне глибинне корiння. А все ж навiть у цiй поверховостi жилося б легко й безпечно, особливо тодi, коли з отаких зрусифiкованих iнородцiв стають найзапеклiшi заперечники нацiональної самобутностi й неповторностi, творцi потворної теорiї дворiдностi мов.

Та не судилося Борису Давидову безпечного життя. Бо хоч батько й мати (люди, до речi, простi, з робiтникiв) i не могли дати синовi нацiонального виховання, зате у спадок дали йому нацiональний характер.

На щастя, у зрусифiкованiй родинi знайшлася для допитливого хлопчика вчителька вiд народу, вiд української казки й пiснi, вiд славних козаченькiв... I сьогоднi у воскресiннi вже мертвого для України сина треба дякувати саме цiй навчительцi — недригайлiвськiй бабусi Олександрi. "Дуже часто, — згадував Борис Дмитрович, — баба, закiнчивши пiсню про якогось-то славного козаченька, вважала за необхiдне пояснити проспiване. Розповiдь її переходила на старовину, в тi далекi часи, коли нашi предки — козаки — боролися за волю з турками й татарами, з ненависною польською шляхтою... Баба оповiдала про це не з книжок, якi навряд чи могла читати, а так, як передавалося їй вiд дiдiв-прадiдiв".

Уже навiть пiсля того, як Б. Антоненко-Давидович був двiчi звинувачений у тероризмi та нацiоналiзмi, пiсля того, як вiдбув подвiйний термiн покарання, де вистраждав у "Сибiрi неiсходимiй" множинно, де кати i жертви, зрозумiло, розмовляли тiльки росiйською (та й перше ж слiдство у Києвi почалося теж росiйською), де рiдною мовою мiг лише думати, вiн духовно не спотворився, не дозволив собi зненавидiти цiлий народ, його мову й культуру. Вдаймося знову до статтi, написаної в 60-х роках, "Почему я пишу по-украински", ми ще раз переконаємося, що Антоненко-Давидович нiколи не був людиноненависником, тим бiльш народоненависником, отже, не був злiсним, реакцiйним нацiоналiстом, який свiй народ ставить над iншими народами. А ярлик саме такого нацiоналiста йому впродовж усього життя приклеювали.

Або пригадаймо "Сибiрськi новели" про жорстоку дiйснiсть у сталiнських таборах, написанi в останнi й найтяжчi роки життя, пригадаймо, якi там колоритнi персонажi нацiональностей, якi багатi характери i з якою повагою i чеснiстю написанi.

* * *

В тривожнi й пiднесенi днi молодої Української Народної Республiки юний студент записується рядовим козаком у полк Болбачана, що входив до складу новоствореної Армiї УНР.

Про факт свого запису рядовим козаком Борис Дмитрович любив частенько згадувати. Особливо звертав увагу на те, що саме тодi вiн свiдомо називає своє прiзвище не Давидов, а Давидiв.

Пригадується, скiльки разiв Борис Дмитрович з глибоким болем переповiдав, як Муравйов гатив по Києву з багатьох гармат будь-куди, не шукаючи вiйськових об'єктiв, вiд чого багато жертв було "серед цивiльної людностi", як жорстокi карателi, увiрвавшись на київськi вулицi, стрiляли в кожного, хто був у вишитiй сорочцi, стрiляли в кожного, вiд кого чули українську мову, стрiляли на мiсцi кожного, хто показував посвiдчення за пiдписом генерального секретарiату... В кожного, в кожного... "Вот вам, хохлы, самостоятельная Украйна! Вот вам мова! Вот! Вот..." I пострiл за пострiлом... I падають на брук сотнi невинних жертв. I саме з цих перших бiльшовицьких заходiв, мiркував письменник, i побiльшало жертв українського народу — вiд сотень до багатьох мiльйонiв... Бо тим, якi марили свiтовою революцiєю, а точнiше, прагнули свiтового панування, Україна потрiбна була не самостiйною й гордою, а догiдливою i слухняною, щоб нею легко було манiпулювати, як тiльки заманеться, задля великодержавницьких цiлей...

Про Бориса Антоненка-Давидовича лишилися дуже цiкавi спогади гiмназiального товариша Юрiя Самброса, написанi 1957 року, виданi лиш 1988 року, та й то в Америцi, у видавництвi "Сучаснiсть". "Борис був розумний, високообдарований, талановитий парубок, з усмiхненим лагiдним обличчям... внутрiшньо енергiйний i напористий, гостро-спостережливий, емоцiйний, дошкульний на слово, завжди витриманий i культурний. З-пiд широкого лоба з темно-каштановим непокiрним чубом поблискували вдумливою iронiєю розумнi молодi очi. Йому на той час було ледве 22 роки (1899 року народження). Вiн недавно скiнчив Охтирську гiмназiю й вступив до унiверситету, але був уже широкоосвiченою, начитаною людиною з полiтичними переконаннями марксиста й з українською душею".

Декого може здивувати той факт, що "отой запеклий нацiоналiст" сповiдував учення Маркса. Та якщо розiбратися, то дивуватися нiчого. Коли останнi оборонцi народної України частково розсiялися по закордонах, а частково залишились на рiднiй землi, то вони у вiдчай не впали, а почали активно шукати нового шляху до української волi й незалежностi. Багато хто з них i ранiше захоплювався iдеями соцiалiзму. Адже це вчення про суспiльство, в якому немає експлуатацiї людини людиною, соцiального поневолення, в якому утверджується соцiальна рiвнiсть. Зрештою, цi ж iдеї утверджувала й Конституцiя Української Народної Республiки. Тому логiчно, що коли бiльшовицька партiя, уряд проголошують українiзацiю, коли в умовах нової економiчної полiтики пограбована й розруйнована Україна починає бурхливо i всебiчно вiдроджуватися, в українських патрiотiв-соцiалiстiв почало вiдчуватися полiвiшання. Вони й утворюють Українську комунiстичну партiю, яка, на противагу Компартiї бiльшовикiв України, стояла на засадах самостiйностi, цiлковитої незалежностi вiд Москви. Окремi дiячi КП(б)У, такi як М.О.Скрипник, теж всiляко прагнули унезалежити свою партiю. Одначе проти цих незалежницьких тенденцiй центр боровся з особливою нещаднiстю. Зрештою, дiйшло до саморозпуску УКП. В КП(б)У значно переважають великодержавницькi й шовiнiстичнi сили. Борис Антоненко-Давидович залишається поза партiєю, поза виснажливою, метушливою, почасти цiлком безплiдною полiтичною боротьбою. Вiн тепер вивiльнену енергiю вiддає лiтературнiй роботi.

Письменник сповнений вражень i задумiв. Пережите в недавнiх революцiйних змаганнях, спостережене тепер, зiставлене, осмислене лягає на папiр правдиво точно, художньо виразно й захопливо. Виходять одна за одною прозовi книжки: "Запорошенi силуети" (1925), "Тут-тук" (1926), неповторна "Синя Волошка" дала назву новому збiрниковi оповiдань, що вийшов 1927 року. Український письменник найсильнiший, найцiкавiший тодi, коли береться за теми, йому найдорожчi й найболючiшi: вiдродження України, суперечностi на цьому шляху. Видiляються оповiдання "Печатка", "Просвiтяни".

Борис Антоненко-Давидович стає популярним. Його на сторiнках преси й часописiв хвалять i критикують, та вiн i сам поринає у вир лiтературних змагань i пошукiв. То були найкращi часи в розвитку української лiтератури першої половини XX столiття. Багатство лiтературних органiзацiй, у кожної — своя платформа, багатство часописiв, газет, де можна висловитися, як душа бажає, багатство творiв рiзних жанрiв, один одного оригiнальнiший, колоритнiший, багатство диспутiв, дискусiй, де чесне вболiвання за якiсть лiтератури чiтко вiдрiзнялося вiд грубого, тенденцiйного критиканства, що згодом переростало в цькування й начiплювання ярликiв.

Але в таких митцiв, як Антоненко-Давидович, вiд сутичок лише загострювався зiр, глибшав розум i непокiрнiшала вдача. В суспiльних буднях вiн починає помiчати все бiльше тривожних ознак. Його особливо насторожує Сталiн, його "генiальна" думка про те, що нацiональне питання в Українi — це питання селянства (1925 р.).

Невдовзi на сторiнках газети "Селянська правда" ця думка новоявленого вождя бiльшовицької партiї коментується вiдверто й рiшуче: "Щоб знищити соцiальну базу українського нацiоналiзму, треба знищити iндивiдуальну селянську власнiсть".

Вирок цiлому народовi... В таке важко було повiрити. Ходив приголомшений, задуманий i, зрозумiло, своїми переконаннями дiлився з найближчими друзями: Грицьком Косинкою, Євгеном Плужником, Борисом Тенетою. Радилися, сперечалися, дошукувалися причин. I тут знову постає питання, яке їх i ранiше непокоїло: українiзацiя на Українi, нова економiчна полiтика, якi затiяли Росiйська Комунiстична партiя (бiльшовикiв) разом iз своїм вiрнопiдданим загоном Компартiєю (бiльшовикiв) України, — це справжнє, щире, чи тiльки розрахунок, маневр, щоб на певний час мобiлiзувати нацiональнi сили на соцiальну розбудову, а потiм?.. Нi, в таке важко було повiрити. Але ж i чiтко згадувалося, як взимку 1918 року українськi воїни спiльно з червоногвардiйцями та робiтниками-арсенальцями долали прихильникiв Тимчасового уряду в Києвi, спiльно брали владу, а потiм... Що було потiм, Борис Антоненко-Давидович як рядовий козак Армiї УНР добре тямив... На тяжке запитання вiдповiсти допомiг В.I.Ленiн, його праця "Двi тактики соцiал-демократiї в демократичнiй революцiї", написанiй ще 1903 року: "Пролетарiат повинен провести до кiнця демократичний переворот, приєднуючи до себе масу селянства, щоб роздушити силою опiр самодержавства i паралiзувати нестiйкiсть буржуазiї. Пролетарiат повинен вчинити соцiалiстичний переворот, приєднуючи до себе масу напiвпролетарських елементiв населення, щоб зломити силою опiр буржуазiї i паралiзувати нестiйкiсть селянства та дрiбної буржуазiї".

Вагатися тепер нiчого: вирок українським селянам — основi нацiї, вирок свiдомим силам народу було винесено ще на початку столiття. А нинiшнє використання нацiонального ентузiазму, приватної iнiцiативи та винахiдливостi — це лише тактика, це лише дволикiсть i жорстока пiдступнiсть, яка наперед планує смерть спiльникам.

Треба сказати людям правду. Українськi письменники протестували, застерiгали своїми творами, своєю гострою публiцистикою.

Протест Бориса Антоненка-Давидовича вилився в повiсть "Смерть".

У словi "Смерть" зосередженi не тiльки тема й iдея твору. Це слово — сукупнiсть проблем часу, слово-теорiя, слово-пророцтво. Дуже вдало пiдiбрано типаж головного героя. Ним став український iнтелiгент Кость Горобенко, який у недалекому минулому боровся за незалежну Україну, врiсся всiм своїм родом у її культуру, мову, звичаї, але тепер усього цього треба позбутися...

Типаж письменниковi був пiдказаний самим життям. Тодi таких хистких українських iнтелiгентiв було дуже багато.

Отже, для того, аби стати справжнiм комунiстом, потрiбно було обрубати все, що тебе єднає з отим так званим рiдним. Обрiзати пуповину, пiдтяти корiння. Зневажити кохану, бо вона... Осудити матiр, батька, бо... нащо йому оте осоружне минуле, отi пiсеньки, казочки... А пiсля зневаги до матерi, батька дiйшла черга й до рiдного народу, бо, як вчить партiйний посланець iз Москви Лазар Каганович, "кожен українець — нацiоналiст".

Та зневаги, викорiнення, зненавистi для Костя Горобенка виявилося мало. Бо йому в партiї все одно не довiряють, не вважають за свого, за справжнього. I задля цього — справжнього — Горобенко вирiшує: треба проявити свою твердiсть на дiлi — треба вбити. I вбиває. Спершу кiлькох невинних українських селян, а далi...

I тут постає нове розумiння великого витвору Бориса Антоненка-Давидовича — повiстi "Смерть". Наголошую, що писалася вона ще 1926 року. Але кожен справжнiй талановитий митець iнтуїтивно в твiр закладає таку силу передбачення, яку кожне наступне поколiння буде оцiнювати й вiдчувати дедалi глибше.

Бо пролита Горобенком невинна кров породила десятки тисяч катiв-горобенкiв своїх, українських, i неукраїнських, якi в iм'я великої мети — комунiзму, нiбито задля щастя трудящих усього свiту, вбивають мiльйони iнших трудящих, далi вбивають соратникiв, а далi... I зупину немає. Убити весь свiт задля свiту. Гiпермета стає культом мети. Культ мети перетворюється на культ влади, а будь-який культ влади легко й просто пiдмiнюється культом особи.

А далi пророцтво повiстi "Смерть" набуває такої нестримної ланцюгової реакцiї зла, вбивства, що кiнчається атомним вибухом пiд Чорнобилем, який затаївся у десятках реакторiв по всiй Українi. Не любити брата, а любити Бога — лож єсть.

Не любити матiр, а любити партiю — лож єсть. Ненавидiти рiдний народ, його дух, а любити клас i всiх трудящих свiту, — лож єсть i смерть.

Коли 2 сiчня 1935 року дiйшла черга й до Бориса Антоненка-Давидовича i вiн опинився в пiдвалах катiвнi, що звалася Жовтневим палацом, коли йому "шили" тероризм i змушували без вини стати винуватим, тобто "зiзнатись", що ти входиш до терористичної органiзацiї, яка ставить собi за мету замахи на видатних дiячiв КП(б)У, коли всiма засобами домагалися, щоб вiн спершу вбив самого себе, а потiм товаришiв, бо ж треба було називати й спiльникiв неiснуючої органiзацiї, тобто топити, вбивати невинних побратимiв, — рядовий козак вистояв.

За те, що сам себе не вбив, жорстока "трiйка" прирiкає його на повiльну смерть, на десятирiчне ув'язнення у душогубних сибiрських концтаборах.

Вiн же, нескорений український письменник, усупереч усiм законам iмперського зла й знищення людини в людинi, воскресає "Тюремними вiршами"...

Пiзнiше Борис Дмитрович не раз оповiдав, чому вiн, прозаїк, брався за вiршi. В умовах ув'язнення вiн i рядка не мiг записати на паперi. А вiршi мiг складати в пам'ятi, так i винiс їх "у головi на волю" i зумiв нам передати.

Не вбило його перше десятилiття. Йому виносять новий вирок. Судять за "український нацiоналiзм", бо "он, — як свiдчили свiдки, — любил петь украинские песни й любил вышиваные рубашки". Вирок цiлком смертельний. Бо, окрiм ув'язнення, ще й фактично довiчне сибiрське заслання. I це найстрашнiше, бо тепер нiколи, нiколи не побачить вiн рiдної України.

Є свiдчення Ю.М.Вареника — товариша по засланню — про Б. Антоненка-Давидовича у 1953 роцi. Лише кiстки та шкiра. У 54 роки вiн виглядав на старезного дiда (фото з тих часiв збереглося). Таких називали "доходягами" або ще "фiтiлем догоренським". Нещаснi жадали тiльки їжi й сну, бiльше їх нiчого не обходило. А вкраїнський письменник при кожнiй зустрiчi iз земляком передовсiм непокоївся: "Як же там наша Україна?..". I що було вiдповiдати, коли жорстока сибiрська зима виморожувала з душi останнi надiї...

Але й цього разу воскрес письменник-козак, коли потеплiшало, коли прийшла реабiлiтацiя, коли вiдлигло й на Українi й зблискла нова спроба вiдродження. Найперше воскрес романом "За ширмою" — твором глибокої задушевностi й широких узагальнень, де за малим бачиться велике, де в знедоленiй, забутiй сином матерi втiлено долю цiлої України.

Його знову почали убивати. Забороною друкуватися, забороною видавати книжки, неможливiстю навiть писати, бо все, що встигав покласти, на папiр, ретельно й регулярно вилучалося органами держбезпеки.

Його добивали сином, на жаль, легковажним i податливим, якого руйнували продумано й послiдовно. Вiн катувався психiчною хворобою дружини, що через постiйнi цькування чоловiка й сина мучилася манiєю переслiдування. А по смертi дружини його хотiли добити забороною на одруження з жiнкою, яку глибоко шанував... Встигли завдати останнього, смертельного удару, — iнспiрували суд iз фальшивими звинуваченнями у його психiчнiй неповноцiнностi.

Та вiн, доживаючи вiку "в своєї останньої надiї", в родинi названої доньки Ярини Тимошенко, встиг показати i внукам, i менi, якi є насправдi рядовi козаки навiть в останнi днi свого життя. Якої благородної душi, якого ясного розуму!..

Його останнє запитання було: "Борисе, ви вiрите в Бога?", його останнє слово: "Хлi-i-ба-а...". травня, повторюю, 9-го, а не 8-го, як нинi всюди помилково пишуть, 1984 року, о 10 годинi 45 хвилин до батька прийшла смерть. Забрала...

Але — знову воскресiння! Цього разу "Сибiрськими новелами", живими, страшними художнiми документами жорстокої епохи тоталiтаризму, людинознищення. Твори писались в останнi, найтяжчi роки. А як непросто їх було зберегти.

Письменник живе у художнiх творах. Але в Б. Антоненка-Давидовича ще є особливi твори, про якi хочеться сказати окремо.

На лiтературному вечорi, присвяченому 90-рiччю вiд дня народження Б.Д.Антоненка-Давидовича, Михайлина Коцюбинська наголосила, що найкращим твором ювiляра є вiн сам. Влучно i добре сказано. Бо Антоненко-Давидович як живий твiр — неповторний... Неповторний у своїй колоритностi, невичерпному оптимiзмi та життєлюбствi, у гармонiї духу й матерiї, серця й розуму, правди творчостi й правди життя.

Пiсля повернення з Сибiру, пiсля реабiлiтацiї, коли йому з родиною було надано помешкання (двокiмнатна квартира по вулицi Ленiна, 68), почалось паломництво... Не було дня, а почасти й години, щоб у його кабiнетi хтось не сидів. Палячи цигарку за цигаркою (наслiдки страдницького сибiрського життя), припрошуючи охочих теж курити, вiн спершу розпитував гостей про все, що його цiкавило. А далi, вiдштовхуючись вiд якогось щойно почутого факту життя, вiн починав свою оповiдь. Нi, це був не просто спогад чи висловлювання з приводу чогось. Це важко назвати й лекцiями чи уроками життя. Це був жанр, притаманний лише Антоненковi-Давидовичу, увесь зiтканий з гострих спостережень, iз власних вражень, з колоритних картин життя i прикладiв з лiтературних творiв його улюблених письменникiв. Його можна було слухати годинами. I не просто слухати, а, зачарувавшись, вбираючи, всотуючи кожне його слово, мимоволi внутрiшньо переiнакшуватись, наближатися до того доброго, мужнього, вiдданого Українi, що стверджував худорлявий, вродливий, сивочубий оповiдач.

Особливо з початку 70-х. Коли не друкували, коли цькували, коли став катастрофiчне швидко слiпнути, коли почалися регулярнi обшуки, щоб вилучати написане, — Антоненко-Давидович вибрав собi "кобзарський" жанр — усне слово.

А слухачiв, жадiбних учнiв не меншало, хоч i загрозливi роки настали, хоч кожен, хто переступав порiг помешкання Антоненка-Давидовича, наражався на додаткову небезпеку, на новi звинувачення в антирадянськiй дiяльностi чи нацiоналiзмi, а вiдтак — на нове тюремне ув'язнення.