Це не порожнi слова. Це його iдейно-творче кредо. Вiн нiколи не вiдступав вiд цього "вiрую". Вiн iшов з ним завжди крiзь усе своє довге, тяжке i трагедiйне життя. Вже порiвняно недавно, пiсля всiх своїх смертельних пригод у сталiнських концентраках, Борис Дмитрович у своєму автобiографiчному нарисi (1967) писав:

* * *

Увесь творчий шлях Антоненка-Давидовича само життя подiлило виразно на два перiоди.

Перший — вiд 1923 року до 1933-го, тобто вiд появи першого його оповiдання "Останнi два" ("Нова громада", Київ, 1923, ч. 3-4) до публiкацiї останньої перед життєвою катастрофою збiрки оповiдань "Паротяг Ч.273", що вийшла в видавництвi "Молодий бiльшовик" 1933 року.

Другий перiод будемо датувати вiд червня 1957 року по сьогоднi, тобто вiд року, коли Антоненко-Давидович пiсля 22 рокiв ув'язнення повернувся до Києва й вiдновив свою творчу працю.

Двадцять чотири роки, що вiдокремлюють собою цi два перiоди творчости, тобто роки вiд 1934-го по 1957-й, будемо вважати мертвими чи втраченими роками в творчiй бiографiї нашого письменника.

Писати Антоненко-Давидович почав давно, ще в гiмназiйнi роки. Писав поезiї, фейлетони, сатиричнi нариси, а 1916 року в шкiльному друкованому журналi з'явився його перший (солiдний нарис пiд назвою "Моя поездка на Кавказ", що, як признається сам автор, був якоюсь мiрою прообразом того цiкавого мандрiвного жанру, який пiзнiше принiс йому славу збiрками "Землею українською", "Збруч" та iн. Роки революцiї на деякий час загальмували були цю пристрасть, але вже вiд 1920-21 рокiв вiн пише багато. Iз цих писань 1923 року з'явилися друком двi речi: згадане оповiдання "Останнi два" i драма на чотири дiї "Лицарi абсурду", — в єдиному тодi солiдному харкiвському журналi "Червоний шлях" (1923, ч. 8).

Цими публiкацiями й датуємо початок першої доби його лiтературної творчости.

За першу добу творчости Антоненко-Давидович опублiкував 14 книжок i силу-силенну окремих нарисiв, рецензiй, замiток, розкиданих по всiй тогочаснiй перiодичнiй пресi. Були це збiрки оповiдань — "Запорошенi силюети" (1925), "Тук-тук" (1926), повiстi "Синя волошка" (1927), "Смерть" (1928), "Справжнiй чоловiк" (1929), "Печатка" (1930), збiрка нарисiв "Землею українською" (1930) i багато iнших. Крiм цього, мiж 1926-м i 1933-м вiн писав роман-трилогiю "Сiч-мати", що уривками друкувалась у журналах "Глобус" i "Життя й революцiя". 1933 року перший том трилогiї пiд назвою "Нащадки прадiдiв" Антоненко-Давидович подав був до видавництва ЛiМ. Але анi ця частина, анi iншi вже не побачили свiту i трилогiя в цiлому, правдоподiбно, пропала назавжди. Одночасно писався роман з життя технiчної iнтелiгенцiї пiд назвою "Борг", уривок з якого заявився в сiчневому числi "Життя й революцiя" за 1933 рiк. Але й цей роман уже свiту не побачив i пiсля арешту автора також пропав.

Iз цих публiкацiй першої доби творчости центральне мiсце посiдають його оповiдання й повiстi: "Печатка", "Синя Волошка", "Смерть" i збiрка репортажiв "Землею українською".

Невелика повiсть "Печатка" концентрує увагу читача на подiях української революцiї за доби Центральної Ради й Генерального Секретарiяту. Динамiчна оповiдь, з багатьма гумористичними ситуацiями й драматичними сюжетними колiзiями, має ще й ту вартiсть, що в нiй автор, чи не єдиний у радянськiй лiтературi того часу, смiливо показав, що за iдею вiльної України та за її революцiйний парлямент Центральну Раду боролася не тiльки iнтелiгенцiя, не тiльки селянство, але й свiдоме робiтництво. Навiть бiльше, зображуючи двох головних героїв повiсти — молодого студента Федоренка й робiтника Андрiя Осадчого, автор образними засобами стверджує, що iнтелiгенцiя (студент) грала допомiжну, iнколи боязливу, кумедну чи розгублену ролю, а основну, смiливу, iдейно наступальну, а в трудних ситуацiях — вiдважну й розумну дiю вело робiтництво (Осадчий).

Повiсть "Синя Волошка" вiдтворює драматичний епiзод з доби денiкiнської навали на Україну. Денiкiнська контррозвiдка, що безоглядно нищила будь-якi прояви українського нацiонального життя, заарештувала студента, провiдного дiяча українського антиденiкiнського запiлля. Учасниця цього нелегального гуртка, вродлива студентка, що її прозвали Синьою Волошкою, бере на себе обов'язок за всяку цiну врятувати товариша вiд розстрiлу. Вона, як нiби наречена заарештованого, йде до начальника розвiдки — дегенерата й садиста, пробує вблагати його звiльнити студента i, коли це не вдається, вживає останнього аргументу — вiддається йому й цiною такої самопожертви врятовує товариша. Ця повiсть, що написана виразно в стилi Винниченкової психологiчної новелi, у той час (1924 рiк) була вельми почитною. I не випадково Валерiян Пiдмогильний назвав її "ефектною рiччю", що зробила iм'я автора популярним.

Доля iнтелiгенцiї в революцiї, зокрема доля тих дiячiв, що на початку були активними в українськiй нацiональнiй революцiї, а пiзнiше змiнили погляд чи обставинами змушенi були перейти до спiвпрацi з радянською владою, постiйно тривожила Антоненка-Давидовича. Цiй проблемi вiн присвятив кiлька творiв, а серед них найбiльший i найглибший — повiсть "Смерть" (1928), твiр психологiчно й соцiяльно складний i багатопляновий.

Мистецька сила повiсти — умiння в малому показати велике. У фокусi одного повiту в першiй половинi 1920 року показано образ усiєї України. У повiтовiй органiзацiї КП(б)У зображено цiлу комунiстичну партiю України — її полiтику взагалi, а нацiональну зокрема, її людський склад, психологiчне наставлення i практичну дiяльнiсть. Органiзацiя складена переважно з росiйського або, ще гiрше, зрусифiкованого вiйськового чи мiщанського елементу, чужого, ворожого або в кращому випадку байдужого до країни i народу, серед якого вона дiє. Незначний, непомiтний i невпливовий український елемент, якщо вiн полiтично свiдомий (скажiмо, з недавнiх боротьбистiв), постiйно пiд пiдозрою КП(б)У. А якщо це елемент випадковий, що пiшов механiчно за хвилею подiй (з селян, з робiтникiв), то вiн виконує ролю слухняного й виконного раба. Тому, як каже в повiстi один сiльський учитель головному героєвi повiсти Горобенковi, "його полiтика буває часом гiрша вiд запеклого русака". Становище радянської влади ще далеко не певне. Село — поспiль вороже наставлене. Навколо — повстання. Радянську владу село сприймає як таку, що тiльки приїздiть до його "сумирних хат iз розкладками, контрибуцiями, арештами й розстрiлами". Барвистi епiзоди безглуздих суботникiв, хижацьких i грабiжницьких реквiзицiй приватних пiянiн, бiблiотек, шаф, столiв i навiть стiльцiв, антирелiгiйної пропаганди, перевиборiв рад, фантастичної перебудови системи освiти, випомповування з села харчiв спецiяльно озброєними партiйними агентами, опору селянства, убивства партiйних агентiв i, нарештi, трагiчний епiзод розстрiлу закладникiв того села, де вбито партiйних уповноважених для хлiбозаготiвель, — ось загальне сюжетне тло повiсти "Смерть".

Через усю повiсть проходить центральна постать задуму — український iнтелiгент Кость Горобенко. Недавнiй активний культурний i суспiльний дiяч доби Центральної Ради i Директорiї, вiн шляхом iдейної еволюцiї прийняв радянську владу й вступив до комунiстичної партiї. Але в КП(б)У вiн почуває себе чужим. На нього дивляться косо. Йому не довiряють. Про нього розповсюджують брехливi чутки, нiби 1918 року в Києвi вiн розстрiлював матросiв. Його природну й принципову звичку: читати українську пресу i виступати українською мовою, дбати за українську лiтературу в хатах-читальнях i робiтничих клюбах — трактують iронiчно: "Здоров, Горобенко! Ну як там "мова"? Петлюрiвщину сiєш, каналiя! Це ти Маркса українiзував?" — i тому подiбнi вайлуватi, скалозубнi дотепи, спрямованi на його компромiтацiю, лунали навколо нього й творили отруйну, тяжку атмосферу. Навiть у парткомiвськiй характеристицi (таємнiй) про нього було записано: "Як комунiст-бiльшовик — несталий". Це його вкрай бентежить. Вiн починає почувати себе в станi ворогiв, а не iдейних друзiв. Починає оцiнювати своїх спiвпартiйцiв i аналiзувати свiй стан.

"Несталий"... Хiба для них вiн може бути сталий? Хiба вони можуть забути про те?.. I потiм це українство, що воно їм. Їм, для яких не було нi Солоницi, нi Берестечка, нi Полтави, нi навiть Крут! Для яких уся iсторiя — тiльки вiчна боротьба кляс... Ах, якi вони все ж таки доктринери!.."

..."Буття визначає свiдомiсть"... Це їхня iстина, це "новий заповiт", з яким вони мають пройти свiт... "Капiтал" Марксiв... Що це? Тора, Євангелiя, Аль-Коран чи Архiмедiв ричаг?"

Отак мiркуючи, Кость Горобенко все ж таки вiдчуває, що вiн задалеко з ними зайшов, що пов'язаний з ними вже дуже тiсно. Але чому ж до нього таке ставлення? Що вiн повинен зробити, щоб стати з ними рiвним? Чого йому бракує? По довгих i тяжких роздумах, приглядаючись пильно до характеру i способу думання своїх нових спiвпартiйцiв, вивчаючи їх дiяльнiсть i психологiчне наставлення, вiн робить несподiване навiть для себе вiдкриття: "Треба вбити... Мушу, власне, не вбити, а розстрiляти. I тодi... коли кров розстрiляних повстанцiв, куркульнi, спекулянтiв, заручникiв i безлiч усяких категорiй, що зведенi до одного знаменника — контрреволюцiя, хоч раз, єдиний тiльки раз впаде, як то кажуть, на мою голову, заляпає руки, тодi всьому кiнець. Тодi Рубiкон буде перейдено. Тодi я буду цiлком вiльний. Тодi смiливо й одверто, без жадних вагань i сумнiвiв можна буде сказати собi: я — бiльшовик."

Не буду розкривати докладно той глибокий пiдтекст, що заховує в собi ця сюжетна ситуацiя роману. Скажу тiльки, що в фiналi конфлiктної розв'язки це парадоксальне рiшення героя знаходить своє практичне застосування: його посилають з карним загоном розстрiлювати "закладникiв" того села, де забито кiлькох партiйних уповноважених. Сцена, як вели на розстрiл шестеро дядькiв-закладникiв i як здiйснювали цю нелюдську криваву екзекуцiю, силою трагiзму зображення, якщо поминути "Я" Хвильового, перевищує все, що ми до того читали, включно з "Променя сонця" В. Винниченка чи "Оповiдання про семеро повiшених" Л. Андрєева.

Чи ж перейдено Рубiкон? Чи, проливши кров своїх людей, став Кость Горобенко бiльшовиком? Чи почув себе рiвним серед рiвних? Чи заслужив на довiр'я? Автор прямої вiдповiдi на це не дає. Вiн тiльки показує, що Горобенко був у станi сновиди, непритомности. Нiчого не розумiв i не чув навiть команди начальника карроти. "Горобенко обернувся, перевiв дихання й подався навмання". Цим лаконiзмом i душевним станом героя найглибше пiдкреслено усвiдомлення героєм його юдиного вчинку, а з цим — осуду та кари за злочин.

Роздумуючи над драматичним фiналом повiсти "Смерть", що з такою силою зображує полiтику "збiрної вiдповiдальности" i її безоглядними масовими розстрiлами людей, названих "закладниками", мимоволi приходимо до думки: а чи не був це початок нової доби самовияву людини-звiра? Адже ж тiльки поява на обрiї життя такого типу "полiтика" вможливила голод 1932-33, масовi депортацiї на явну смерть мiльйонiв селян i робiтникiв — жiнок, дiтей, старих, немiчних, хворих, — тiльки цей тип мiг реалiзувати вiкопомний терор 1930-х рокiв чи, пiзнiше, холодно, без усяких сантиментiв, винищувати цiлi беззахиснi нацiї (кримськi татари, карачаївцi та iншi). Поява в центрi Европи фашизму з його народовбивчою практикою не була вже новиною. Це був лише вияв у новiй iпостасi знайомого вже нам типу нелюда. Його каральна акцiя за окупацiї Чехiї, Польщi, України пiд час другої свiтової вiйни була оперта на ту саму полiтику "збiрної вiдповiдальности" й розстрiлiв "закладникiв", що її започаткували екстремнi сили росiйської революцiї 1918-20 рр. Саме цей тип людини-звiра вже в наш час розповзся по всiх континентах свiту i, прикриваючися цинiчно гаслом "щастя людини", закладає бомби в читальнях бiблiотек, в багатолюдних торговельних центрах, на святкових площах, в лiтаках з туристами i масово вбиває невинних людей.

[...] Йому ще вдалося дещо опублiкувати, поки на полiтичному обрiї згромаджувалися лиховiснi хмари терору. Спалах арештiв весною 1933 року, пострiл Хвильового 13 травня, самогубство М. Скрипника 7 липня й пiсля цього нова хвиля арештiв українських письменникiв i культурних дiячiв створили пекельнi умови для життя i працi письменникiв, а серед них i для Антоненка-Давидовича. Вiд природи активний i здатний полiтично думати, вiн пробує знайти вихiд iз смертельної ситуацiї. Їде на Далекiй Схiд, до столицi Казахстану Алма-Ати, влаштовується на працю при державному видавництвi Казахстану, запляновує двi великi працi: антологiю казахської лiтератури українською мовою й таку ж антологiю української лiтератури казахською. Задум великого братерського спiлкування двох далеких народiв. Але доля не судила здiйснити цi шляхетнi пляни. 5 сiчня 1935 року — арешт, безглузде слiдство, комедiя суду, беззаконний i безпiдставний вирок смерти, замiна на 10 рокiв концентраку, який практично протягнувся аж 22 роки. Власне, цей засуд мав тягтися все його життя. Лише смерть тирана й короткотривала доба вiдлиги врятувала життя письменника. Несподiвано для всiх у червнi 1957 року Антоненко-Давидович повернувся до рiдного Києва. Це межувало з чудом.

* * *

Машина терору вирвала письменника iз життя, коли йому щойно минуло 35 рокiв. А повернувся вiн iз своєї сумної одiссеї, коли йому сповнилося 58 рокiв. Подiбного випадку в лiтературному свiтi я не знаю. Шевченко? Достоєвський? Це не те. Далеко не те. Правда, його, як i Достоєвського, засудили були до смертної кари. I знову, як i Достоєвському, йому замiнили смертну кару на 10 рокiв ув'язнення. Але Достоєвський, вiдбувши 4 роки в Омськiй тюрмi й 5 рокiв у вiйську, вийшов на волю й вiдновив свою лiтературну дiяльнiсть. Це далеко не те, що 22 роки сталiнської каторги. Нi, iсторичних аналогiй я таки не знаю.

Повернувся Борис Дмитрович з надломленим здоров'ям, виснажений фiзично, але морально i духово — незламний. Це зберегло його як мистця i громадянина.

У минулi каторжнi роки вiн утратив був усяку надiю повернутися будь-коли до лiтературної працi. Але пiсля смерти Сталiна його несподiвано охопив потяг до писання, якого, як вiн сам пише, "не зазнавав, мабуть, з того часу, як перестав ходити в початкiвцях". I вiн у найнелюдянiших умовах на випадкових клаптиках паперу, в кожну вiльну хвилину писав. Унаслiдок цiєї довгої i впертої працi вийшов солiдний рукопис. Коли таки прийшла воля й Антоненко-Давидович повернувся до Києва, то вiн привiз iз собою вже першу чорнову редакцiю свого роману "За ширмою". Але поки роман солiдно допрацьовувався, Борис Дмитрович своє нове життя на волi розпочав знову мандрiвкою по рiднiй, давно не баченiй батькiвщинi. Закiнчив цю мандрiвку вiдвiдинами Буковини, Покуття, Галичини i Закарпаття. У кiлькох прегарних, таких же свiжих i бентежних, як i колись, нарисах зафiксував вiн враження своєї надзвичайної мандрiвки. Додавши до них дещо зi своїх старих нарисiв, 1959 року вiн видав їх книжкою пiд назвою "Збруч". Того ж 1959 року з'явилося перевидання одного з його давнiших оповiдань "Крила Артема Летючого". I цим, власне, вiдзначено його шiстдесятирiччя. Л.Серпiлiн, В.Пiвтораднi, Є.Гриднева, О.Ставицький i навiть О.Полторацький тепло вiтали цi новi його публiкацiї, а В. Iванисенко у статтi "Скромнiсть i сумлiння" ("Лiтературна газета", 1959, 4 серпня) щиро вiтав письменника з 60-рiччям i висловлював радiсть з нагоди повернення його до лiтератури.

Для Антоненка-Давидовича справдi настала нiби друга творча молодiсть. З-пiд його пера виходять новi твори. Крiм згаданої збiрки "Збруч" i оповiдання "Крила Артема Летючого", вiн пише й публiкує багато нових оповiдань, окремих збiрок, повiстей i романiв: "В сiм'ї вольнiй, новiй" (1960), "Золотой кораблик" (1960), психологiчно-побутову повiсть з студентського життя 1920-х рокiв "Образа", соцiяльно-психологiчне оповiдання з доби революцiї "Так воно показує" i, нарештi, повiстi та романи: "Слово матерi" (1960), "За ширмою" (1963), "Семен Iванович Пальоха" (1965) та багато iнших оповiдань, якi й досi ще не зiбрано в окрему збiрку. 1967 року вийшов том його вибраних творiв з досить вдумливою i прихильною до автора передмовою критика Леонiда Бойка.

Крiм художнiх творiв, автор видав кiлька цiнних книжок про лiтературне життя, про лiтературу i мову. Свої спостереження над творчим процесом i свiй досвiд вiн виклав у збiрках статей: "Про що i як" (1962) та "В лiтературi й коло лiтератури" (1964). Лiтературнi силюети про клясикiв нашої лiтератури: Шевченка, Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Васильченка, лiтературно-критичнi й теоретичнi нариси i, нарештi, спогади про своїх сучасникiв (В.Блакитного-Еллана, В.Сосюру, М.Рильського, Є.Плужника та Б.Тенету) — виповнюють книжку "Здалека й зблизька" (1969). Нарештi знаменитi його роздуми й спостереження над українською лiтературною мовою, що з'явилися пiд назвою "Як ми говоримо" (1970). На жаль, ця книжка стала останньою публiкацiєю творiв Антоненка-Давидовича. Вiд 1971 року дверi видавництв i журналiв радянської України для цього видатного й заслуженого майстра слова знову закритi. Про цей нечуваний беззаконний вчинок влади сам Антоненко-Давидович в приватному листi вiд 6 сiчня 1971 року писав: "Офiцiйно мене не покарано за вiдмову давати свiдчення на судi (В.Мороза. — Г.К.), як того можна було сподiватись, але неофiцiйнi санкцiї вже почались: знято в журналi "Україна" вже ухвалену до друку мою повiсть "Завищенi оцiнки", не друкуються в "Лiтературнiй Українi" мої дальшi мовнi нотатки "Ваговитi дрiбницi" й, нарештi, не буде видано додаткового тиражу "Як ми говоримо". Отож навряд чи зможу я наступного 1971 року "порадувати читачiв новими творами", як Ви того менi бажаєте... Взагалi, в лiтературi тепер настанова — писати "виробничi" та "колгоспнi" романи, до чого я аж нiяк не мастак. Ну, що ж — доведеться писати "для вiчности", вiдкладаючи написане в папку "Як умру, то поховайте"...

Яснiше й трагiчнiше трудно висловитись. I живе в таких полiцiйних умовах силою iзольований вiд лiтературного процесу, фактично з кляпом у ротi, видатний письменник i чесний син свого народу ось уже десятий рiк. Лише коли-не-коли приходить йому потiха десь здалека: то, проґавлена наглядачами, позитивна оцiнка книжки "Як ми говоримо" в серйозному росiйському журналi "Вопросы литературы", то похвальна оцiнка в журналi Польської Академiї наук "Slavia orientalis" (1972), то переклад польською мовою роману "За ширмою", з найкращою рекомендацiєю для читачiв ("Za parawanem", 1974), у чудовому перекладi Станiслава Рихлiцького, то перевидання в Австралiї нашою Фiлiєю ОУП "Слово" роману "За ширмою", то готування його перекладу англiйською, то, нарештi, вже 1979 року у варшавському "Українському календарi" у статтi "Вiрний син свого народу" названо його "прекрасним знавцем i палким шанувальником нашої солов'їної мови". Для нього, без сумнiву, це променi сонця серед темної ночi його щоденного буття.

Але вернiмось i прогляньмо бодай побiжно його лiтературнi надбання в другий перiод творчости.

Коли "Золотий кораблик", "Слово матерi" й подiбнi оповiдання вiдтворюють життя дореволюцiйної доби, "Так воно показує" — добу революцiї, а "Семен Iванович Пальоха" — просто повiсть про красу природи й прецiкавi людськi характери, то нариси "Збруч", повiсть "Образа" та роман "За ширмою" по вiнця в животрепетних соцiяльних, морально-побутових та психологiчних проблемах нашого часу. Повiсть "Семен Iванович Пальоха" автор слушно назвав "мисливською поемою". Справдi-бо, її виповнено чарiвними українськими пейзажами, фiлософськими роздумами й лiтературними вiдступами, великою любов'ю до людей з вибачливо-сатиричною посмiшкою з них. Це мемуарна поема — поема про себе, про своїх ближчих друзiв. Це мандрiвка в обiрвану насильниками молодiсть i прийняття похилого вiку. Твiр фiлософський i глибоко оптимiстичний. У фiналi поеми автор висловлює думку, що панування тиранiчної сили не вiчне, що неминуче прийде час, коли людина сама керуватиме собою. "Бо — панта рей!" — це вiчний закон життя.

До речi, я не люблю мисливських оповiдань. Без гнiву на людину я не можу читати захоплених описiв фахових мисливських пострiлiв, влучного попадання в немiчну жертву й передсмертного окрику чайки. Пiсля такої лектури мене охоплює гiркий осуд людини, лють i образа на неї. Я не можу їй дарувати, що вона в мисливському азартi стає гiршою, жорстокiшою за звiра. Звiр убиває, коли голодний. Людина — для розваги. Але мисливську поему Антоненка-Давидовича я читаю з приємнiстю. Бо це повiсть про людей — добросердних великих дивакiв i фантазерiв.

Центральне мiсце в другiй добi творчости письменника посiдає його роман "За ширмою". Сюжет роману не складний: iсторiя життя працi й родинних стосункiв молодого лiкаря українця Олександра Постоловського. Дiя вiдбувається головним чином у кишлаковiй лiкарнi глухого району Узбекистану. Потрапив сюди лiкар Постоловський з родиною (дружина, трирiчний син i стара мати) пiсля другої свiтової вiйни. Ця родина лiкаря й становить собою центральний осередок дiї роману. Побiчну, але сюжетно-зв'язкову й iдейну ролю грають ще двi особи: завiдувач облздороввiддiлу лiкар Ходжаєв i бездомна, шолудива, слiпа на одне око сука Жучка.

З розлогої, на початку нiби спокiйної розповiдi роману читач довiдується, що чесний, вiдданий своїм пацiєнтам лiкар Постоловський занедбав свою рiдну матiр, яка занедужала на рак. Вiдгородивши ширмою в кутку свого кабiнету мiсце для матерi, вiн, поринувши в свою фахову працю, не помiчав, що мати, не маючи прихильности вiд чужої духом i культурою невiстки-росiянки, жила в пекельних умовах. Її довго тримала на силi лише велика материнська любов до сина. Але смертельна хвороба й синова недбалiсть звалюють її остаточно з нiг. Син похопився, збагнув небезпеку й вирiшує негайно вiдвезти матiр до лiкарнi в Томськ на операцiю. У поїздi, по дорозi до Ташкента, мати вiдчула, "...що життя вже витiкає з неї, i душа її ледве держиться в безсилому, обважнiлому тiлi (...). Вона не думала нi про свою хворобу, нi про операцiю, їй не вiрилося навiть, що вона поїде ще до якогось сибiрського Томська. Пощо? Нi, вона їде з сином на ту далеку, святу землю, де вона народилася, де сплять вiчним сном її батьки й прадiди, де годиться i їй схилити свою голову".

I вона впала в передсмертну непритомнiсть. Коли прийшла до себе, то ледве могла промовити, щоб син вiдвiз її до Переяслава. Син зрозумiв i "...поквапливо, щоб мати встигла ще почути, голосно сказав: — Я одвезу, мамо.

Але мати бiльше вже не вiдгукнулась".

Тiльки тодi Постоловський зрозумiв глибину свого злочину перед матiр'ю, тiльки трагiзм такого непоправного фiналу збурив його синiвське сумлiння й викликав свiдомiсть свого великого боргу перед мамою, перед тим Переяславом, про який вона марила, i перед тiєю землею, на якiй i вiн народився.

"...Вiн одвернувся й перевiв очi в далину, куди простяглися безконечнi рейки на пiвдень, куди весь час линула думка зажуреної матерi, до того далекого Переяслава, i твердо проказав сам собi: — Я все сплачу, мамо. Все!"

I цi слова його прозвучали як синiвська клятва над труною матерi.

"За ширмою" — один з найвизначнiших творiв української лiтератури останнiх двох десятирiч. Це не психологiчний родинно-побутовий роман. Це не просто спроба "нагадати молодому поколiнню про його обов'язки до батькiв, а разом з тим торкнутися деяких родинних проблем", як, може, навмисне не розкриваючи, сугерував iдею роману сам автор у передмовi до його журнальної публiкацiї 1962 року. Це не традицiйна проблема дiтей i батькiв, як твердив дехто з критикiв (Л.Бойко, Д.Чуб). Це не дидактичний роман, не роман про "виховання правдою i красою" (К.Волинський), — а щось бiльше, ширше i глибше за всi цi окремо поставленi проблеми. Це синтеза цих проблем. Це, я б сказав, соцiяльно-психологiчний роман про кровний взаємозв'язок людини i суспiльства, людини i нацiї. Ще в першiй добi своєї творчости, зокрема в повiстi "Смерть", Антоненко-Давидович виявив себе майстром зображувати в малому велике. В "За ширмою" вiн дiйшов вершини цього мистецтва. У фокусi однiєї родини, у стосунках мiж сином i матiр'ю вiн вiдтворив складну проблему — внутрiшнiй, пiдсвiдомий навiть, але нерозривний зв'язок людини з народом, з батькiвщиною. Коли Постоловський над прахом матерi давав клятву спокутувати свою провину, сплатити свiй борг перед нею, то вiн уже мав на серцi свiй народ, свою батькiвщину. У цьому суспiльно-виховна й мистецька сила роману. Якщо до цього додати, що роман написав першорядний стилiст, вiдшлiфованою лiтературною мовою, з виразним iндивiдуальним звучанням кожного майстерно вирiзьбленого персонажа, то стане зрозумiло, чому поява цього роману сколихнула заплiснявiле плесо радянської лiтератури й вiдразу викликала численнi вiдгуки в пресi.[...]

[...] Такою в загальних рисах постає в моєму сприйманнi постать Бориса Дмитровича Антоненка-Давидовича у 80-рiччя його життя i творчости. У його творах, як висловився колись теоретик активно-романтичного (вiтаїстичного) напряму, "глибина думки поєднана iз витонченим словом, калямбур з оригiнальнiстю, сльозина iз теплою пародiєю на саму себе i велика та глибока радiсть iз тiєю журбою, що так прикрашує чоло мислителя" ("Лiтературний ярмарок", серпень 1929, передмова, с. 2).

Антоненко-Давидович органiзацiйно не належав до групи вiтаїстiв, але духово i творчо вiн iшов у цьому загальному вiдродженському рiчищi 1920-х рокiв. "Белетрист i публiцист гостросуспiльного iнстинкту i зору" — так слушно колись визначив Антоненка-Давидовича Юрiй Лаврiненко. Я б волiв до цього ще додати: письменник глибокого вгляду в суспiльнi процеси й людськi душi, реалiст i гуманiст в зображеннi найболючiших життєвих i загальнонацiональних проблем, вникливий психолог i гострий аналiтик людських учинкiв, вимогливий до слова й образу i, нарештi, усiєю своєю творчою духовiстю письменник глибоконацiональний i саме тому — загальнолюдський[...]