Кость Горобенко оглянув свій партбілет, і на цей раз чомусь надто виразними і многозначними здалися йому кілька таких знайомих і звичайних слів:

Кость в'яло подумав: це нісенітниця — друкувати українською мовою "російська"... А втім, не це, власне, впадало в око і настирливо вимагали на самоті витягати з кишені рожеву книжечку і вдивлятися в першу сторінку.

Вся суть, уся непорушна сила її — що концентрувала Костеву увагу протягом кількох місяців, була в тому, здається, зовсім зайвому слові, що притулилося збоку, заховалась навіть у дужки, але яке насправді було і не зайве, і не звичайне — (більшовиків)...

"Більшовик!" — це зовсім не те, що "комуніст". "Комуніст" — це термін новий, і Кость призвичаївся до нього одразу, навіть зріднився з ним. А ось із "більшовиком", цебто з тим самим більшовиком, що, за недавньою термінологією, — на вістрях багнетів "ніс із півночі, з Росії, на Україну…" — ні.

Кость поклав партбілет на стіл і озирнувся по кімнаті. Було тихо. Крізь одчинене вікно із саду долітало однотонне щебетання якоїсь безглуздої пташки. Десь за листям дерев перевалювало на захід сонце, і його кволе проміння позначилось на стіні сіруватою мармуровою мережею. Розкидані книжки, штани на подушці, наган на столі — все це було німе й глухе. Ніщо не могло підслухати Костевих думок, щоб потім нишком, у закутках, за спиною, шепотіти поміж членами організації. Кость спокійно подивився крізь вікно в сад і тихо сказав самому собі:

— Я — більшовик...

Він хотів це донести до самих глибин свідомості, але й на цей раз спорснув. Кость зніяковів і стомлено сів. На вустах заграла легка іронічна посмішка. Було неприємно. Отак само він колись обдурював батьків і ховався з "одиницею" за диктант. Яка різниця? Тоді — "одиниця", а тепер — ті два будинки, що їх мав колись до публічного торгу нетяга-батько в цьому ж місті, і та гімназія, що стоїть і досі на розі двох вулиць у садку, але вже містить тепер у собі педкурси. Це вони муляють комуністичне сумління або, кажучи просто, — душу, це вони не дають змоги спокійно, як і всім іншим членам організації, почувати себе більшовиком. Вони.

Кость сперся ліктем на стіл і подумав:

"Якого чорта липне це все до голови? Що батько був дрібним буржуа — це так. Факт. Ба навіть — він цілував соборному настоятелеві, каштановолосому панотцеві Гаврилові, руку, і його сестра, що колись була мені рідною тіткою, — вдруге замужем за вихрестом-купцем — це також правда. Це все так. Але батько потурбувався вмерти за рік до революції, і, нівроку йому, добре зробив. Я ненавиджу його за те, що він був мій батько, і вдячний йому, що його тепер нема. В мене немає тепер нікого. І це так само правильно. Я не відповідаю за батьків. А втім, що ж: одним судилося бути спадкоємцями свого класу, а іншим — ренегатами. Хай за їхньою теорією я — "дрібнобуржуазна інтелігенція". Я кажу трохи інакше — ренегат дрібної буржуазії. Важно те, як я сам думаю про себе, а не хтось інший. І немає мені ніяких докорів від самого себе! Так, я був український націоналіст, я був за голову повітової філії національного союзу; в цьому ж місті я, безусий юнак, що допіру скінчив гімназію, виступав у 1917-му на мітингах, розпинався на всяких зібраннях за "неньку", закликав собі в свідки спорохнявілу пам'ять усяких Сірків та Гордієнків. Це все відповідає дійсності, і я не ховаю це ні від кого. Це було раніше, а тепер я..."

Кость знову зупинився, але напружився і голосно вимовив: більшовик!

Але враз виринула чи з гімназії, чи просто з дитячих літ казочка і стало смішно й сумно.

Якийсь алхімік дошукувався філософського каменя. Він перемолився всім святим, яких тільки знав, благав богородицю і нарешті самого Христа допомогти йому, але всі вони були мовчазні, як звичайнісінький камінь з його дому. Тоді алхімік прокляв їх гамузом усіх і звернувся до сатани. Сатана з охотою згодився допомогти, але правив одного: "Ти знайдеш те, чого шукаєш. Тільки — одна умова, друже мій: тиждень не думай про білого ведмедя". Нещасний алхімік, що. здається, ніколи за все своє довге життя серйозно не замислювався над ведмедями взагалі, а білими зокрема, цілий тиждень ні на хвилину не міг позбутися цієї навісної думки про білого ведмедя.

Горобенко, посміхнувшись, подумав: "Більшовик — це мій білий ведмідь, але якого ж філософського каменя дошукуюся я?.."

Він поклав у кишеню партбілет, узяв наган, щільно зачинив вікно і вийшов із дому.

Це кляте повітове місто з його безглуздими брудними завулками, шопою на базарі, незграбними рожевими купецькими домами, місто, де всі знають про кожного всяку дрібницю й одне одному осточортіли, це місто — свідок. Воно знає все. Ось Народний будинок. Тут стояв батько з царським портретом, коли була маніфестація з нагоди здобуття Перемишля; ось базар, за ним ліворуч вулиця, де жила в своєї тітки Надя...

Кость швидко ступав по м'якому базарному поросі. Тепер базар був мертвий. Огидливо стирчали гнилими кроквами напівзруйновані ятки. Це жертви боротьби комунвідділу з приватним торгом. Від яток смерділо людськими екскрементами, і довгий понурий м'ясний ряд скидався на перекинуті кінські кістяки.

Десь у кутку під кам'яницею як неприкаяні сиділи кілька перекупок, з яблуками, ще далі селянський віз, збоку мур і на ньому розсічений ринвою напис: "Сапожная мастерская Уездсобеса".

Ринва нещадно розлучила дві частини слона і зробила так, що коли "уездсо" почувало себе якось сиротливо й самотньо, то "беса" було ніби саме на місці. Воно глузливо одскочило від ринви і, показуючи вгору язична від "б", знущалось з правовірних міщан.

Це ширило між перекупками, колишніми купчихами й казначейшею всякі непевні чутки й підпирало їхні гадки щодо антихриста (самі ж признаються, що — бісове…).

Горобенко зненацька подумав:

"А ось коли б написали по-українському — цього б не було, хай би й ринва розірвала". Проте одразу ж стало соромно свого власного примітиву. І потім він звернув увагу на цей мур не через "беса", а тому, що тут розстріляли когось петлюрівці, і Горобенко внутрішньо посміхнувся самому собі; "Власне, логічно, за загальним ходом тих подій, мене теж повинні були 6 розстріляти, і це дуже дивно, чому цього не сталось… Правда, я не був у війську, я, так би мовити, мирно політиканствував, але все ж таки..."

Горобенко перейшов бруковану широку головну вулицю і ступив на східці парадного ходу. Тут був колись банк, де служив батько його гімназіяльного друга, тепер — це робітничий клуб. Тут звичайно через брак великої зали в повітпарткомі бувають загальні збори організації.

Пожовклі соснові гірлянди, паперові прапорці, неохайно прибиті портрети вождів, забруднені мухами й чиїмись пальцями плакати, розстроєне піаніно, на якому вічно хто-небудь несамовито вистукує "інтернаціонала", — все це виглядало холоднувато й незатишно. Тут не почувалось дбайливих рук, приміщенню бракувало душі. Люди приходили сюди — раптом. Гомінкою юрбою вони враз заливали залу, приносили свій пах шкіри, дьогтю, шмаровидла, махорки, навіть куряви сільських доріг, і тоді розсувались безладно стільці, підлога вкривалась недокурками і в кімнатах стояв стовпом густий синюватий дим. А коли люди виходили, тоді в приміщенні було тихо, самотньо й сумно, як на згарищі.

Загальні збори ще не почались. Партійці заповнювали залу й купами розходились по кутках.

До Горобенка підлетіла Славіна. Її підстрижене волосся не личило до худого обличчя невиразних літ, і зовсім уже дратувала якась каблучка на пальці.

— Таварищ Гарабенко! Таварищ Гарабенко!..

Вона вчепилась худорлявими пальцями в його ґудзика на сорочці і почала нещадно крутити:

— Де ж ви загаялись? Мені конче треба з вами поговорити.

Її російська мова з штучним московським акцентом одразу зменшила кілька тонів і перейшла в шушукання. Вона непомітно потягла Горобенка в дальній куток.

— Ви знаєте… Це неможливо!.. Це підриває авторитет. Фірсов учора виступав п'яний на учительських зборах!.. Це треба конче поставити на порядок денний... Аби ви знали тільки, як він…

Горобенко хотів якось одчепитись від неї. Ця завідувачка соцвиху справді надто вже уїдлива. Він одсунув на потилицю кашкета і мляво відповів:

— Це дрібниці, товаришко Славіна; хіба тепер до них...

Але Славіна крутила вже гудзика обома рунами й поспішно шаруділа словами далі:

— Як дрібниці! Це компрометує нас усіх... Це ганьбить усю партію... Та ви знаєте, що цей самий Фірсов...

Горобенко нетерпляче глянув у вічі Славіній.

Цю колишню вчительку видно всю наскрізь: опозиції шукає серед інтелігентів...

Стало знову неприємно за себе — адже не піде Славіна до Горбаня або Дружиніна шушукатись, а цілить у нього: "Таварищ. Гарабенко, таварищ Гарабенко". Як це бридко! Він глянув на її тоненькі безкровні губи і раптом подумав: "А мабуть-таки, правдиві оті чутки, ніби Славіна — прижитна донька якогось тамбовського архієрея..."

— Таварищ Гарабенко! — Славіна зробила наголос. — Нам обязательно надо обсудить это вместе...

Горобенко сухим голосом зупинив її:

— Це склока, товаришко. Вибачте, я мушу піти поговорити...

Горобенко різко повернувся й пішов до якоїсь групи. Славіна здивовано подивилась йому вслід, але похопилась і побігла когось шукати...

Горобенка перейняв Завальний. Він, як і завжди, схопив його руки понад ліктями й, наче випробовуючи м'язи, труснув кілька разів.

— Здоров, Горобенко. Ну, як там "мова"? Завальний вишкірив рота, і його підборіддя наїжачилось розмазаною усмішкою.

— Петлюрівщину сієш, каналія! Це ти Маркса українізував? — він показав на свіжі плакати, друковані українською мовою, і блиснув переднім золотим зубом. Ці вайлуваті дотепи перли від Завального, як із дуба, але крізь посмішку в ньому єдиному тільки Горобенкові вчувалась товариськість і приязнь. Завальний був чи не один тільки у всій організації, що читав між іншим "Вісті" і перегортав удома Шевченка.

Горобенко відповів йому по-російськи.

— Слухайте, якого чорта ваш культвідділ ще й досі не налагодив клубної бібліотеки? — сказав Попельначенко.

Попельначенко звик говорити безапеляційним, командувальним голосом, і це якось незрозуміло гармонізувало з його ще надто молодими рисами обличчя й худорлявою постаттю. Він хлопча, але він — пестун організації.

Попельначенко мотнув угору підборіддям:

— Так що значить — нема?! Має ж ці книжки інтелігенція — реквізнуть! Зв'язатись із наросвітою. Взяти, і баста! — Попельначенко може це казати. Він з 18-го року в партії. Попельначенко виріс під ударами залізним аршином свого батька-кравця. Він — "справжній пролетар", і щодо інтелігенції він не аби сказав. Він розуміє все. Цей клишоногий Попинака, як його прозвали в організації, це хитрий тип. Він знає, куди закинути. А проте в нього сухоти. Це вони, мабуть, розлили по всій Попинаковій істоті злостивість і розтягнули долу кутки його пухких губ. За що, власне, Попинаку люблять в організації? А люблять.

Попельначенко засунув глибоко в кишені штанів руки й зневажливо прищулив очі з довгими чорними віями:

— Ти, брат Горобенко, сам ще, скажу тобі, на всі сто відсотків інтелігент. Тебе б послати разів зо три розправитись із куркульнею — отоді б витрусився, а так, як оце тепер...

Попинака не доказав. Він закашлявся. Розкоти кашлю лунко розглягались по кімнаті, летіли під стелю, і від них ставало усім якось ніяково. В ближчих групах замовкли. Якась жінка прибігла з водою в іржавій кварті.

Попельначенко замахав руками і сердито сплюнув убік. Горобенко уважно подивився на скарлюченого Попельначенка, і в голові, як хмаринка цигаркового диму, тихо пройшло і осіло: "Цинік він усе ж таки..."

Біля стола голосно крикнув секретар парткому Кричеєв:

— Прошу, товариші, зайняти місця! Прошу...

Він заторохкотів кулаками по дикті, а далі спокійно і монотонно, немов звертався не до зали партійців, а кудись ліворуч, у куток, кинув:

— Пропоную обрати голову й секретаря...

Виступили об 11-й уночі. Попереду загін комунарів, позаду два вози з кулеметами, далі — каррота.

Ніч темна і сторожка тиша тримають повітове місто в чорних лапах. Місто спить, і не шелесне на дереві жодний листок, не гримне хвіртка. Тільки над головами вгорі, на темно-зеленому небесному безкраї, точиться своє невідоме, холодне життя. Там, на безкінечному Чумацькому Шляху, зриваються зоряні метелиці, мчать шалено небесними просторами, потім гаснуть, розсипаються на дрібні золоті сніжинки і тоді вже спокійно виблискують на поламаному Волосожарі або на Возі, що повис серед неба закинутою каструлею.

І дивно бачити на холодному небі ті завірюхи, коли навколо ще серпнева ніч.

Йшли мовчки знайомими повітовими вулицями. Твердо одбивали кроки, як старі муштровані солдати. Важко відрізнити окремих людей. Вони всі зараз однакові. І Завальний, що йде поруч, і Дробот у передньому ряду справа, і ця жінка, що ліворуч штучно збільшує свої маленькі кроки, щоб не відставати від чоловіків. Хто вона така?.. Це ж завжінвідділу, Леонтьєва. У неї при боці кобура з бравнінгом, а за плечима маленький австрійський карабін. Кепка з стриженою головою нахилилась трохи долу: вона стежить, щоб іти в ногу з товаришами.

І знову незрозуміле було Горобенкові: відкіля в них ця воєнщина? Леонтьєва — недавня робітниця з тютюнової фабрики великого міста. Для неї воєнщина мусила 6 бути огидною. І поруч із тим — Леонтьєва умисно вигинає всередину спину, випростовує груди, наче це їй здавна вже притаманна військова виправка.

"Я все ж таки їх зовсім ще не знаю... — подумав Горобенко. — Може, кінець кінцем у цій воєнщині, в Несторенкових ремінцях, у Несторенковій, кажучи просто, фельдфебельщині і є свій незрозумілий сенс… Може, це тільки мої інтелігентські упередження не дають мені змоги перетравити це все як цілком звичайне, потрібне й неминуче... Хтозна, може..."

Збоку, осторонь від загону, на сірій дебелій кобилі їхав Несторенко. Він грузько сидів на кобилі, мов вріс у неї. Ніч накинула на них темне напинало, і через те Несторенко і його кобила видаються здалека як велетенський силует чорного центавра.

Горобенко напружував зір, щоб краще роздивитись їхні обриси. Було своє особливе відразне задоволення вдивлятись у ту Несторенкову постать, уявляти собі деталі його темного лиця з тонними порепаними губами й маленькі зеленуваті очі під навислим чубом. Тільки ніяк не давалось утямки — як цей тугий вузол фізичної сили може так сильно впливати на дорослих, розвинених людей і мовчки, мов на налигачі, вести її, слухняних, туди, де треба тільки самої цієї фізичної сили? Що б там не було, а й ти, Костю, скорився цій силі, вона зламала тебе ще там, у парткомі, з цигаркою, і поведе тебе туди, куди схоче.

Проходили повз останні хати передмістя. Тут повітове місто скидало вже з себе папське убрання й поволі розсупонювало селянського очкура. Неподалеку на пагорбі розчепірив довгі руки мовчазний, насуплений вітряк, немов шикав комусь позаду заховатись у полі. Позаду на вибоїнах рипіли два вози з кулеметами.

Несторенко спинив кобилу, щоб почекати карроту. Зовсім близько коло всього пройшов Горобенко. Здавалося, що він навіть роздивився. Несторенкові очі — вони холодні, як оливо вночі, але різкі, з хижим відблиском. Хотілось глибше глянути Несторенкові в вічі, щоб збагнути їх силу і вирватись з-під неї. Горобенко подумки промовив до себе, упевняючи: "І зовсім не те, що "він веде", а насамперед я сам іду туди. Я там вибрав собі це і йтиму до кінця. І я прекрасно розумію, куди йду. Я йду ліквідувати банду. Я йду разом з Попельначенком, Дроботом, Леонтьєвою стріляти або навіть і розстрілювати тих осатанілих селюків, що в ім'я свого засіка й химерної "неньки" нищать нас. Це те, чого, власне, я давно вже сам хотів, і Несторенко тут — тільки збіг подій".

Ішли дорогою край стерні. З-за далеких хуторських хат виліз великий червонуватий місяць. Його зморщене, натрудоватіле коло, як вид рахітичного немовляти, що допіру побачило світ, плаксиво скривилось і не хотіло світити. Десь на стерні кричав перепел.

Загін комунарів Ішов уже вільно, не додержуючись рядів. Тільки Несторенко їхав збоку на своїй кобилі у тій самій позі — чорний і насуплений. Холодними краплинами падала на цівки рушниць роса, м'яко шелестів під ногами втоптаний дорожній пил.

Несторенко знову зупинив кобилу й обернувся на сідлі. Оглянув загін і напівголоса хрипко скомандував:

— Не курить більше! Командир карроти, Гвоздьов! Вишли сторожевоє охраненіє. З северо-южной сторони може буть удар...

"Дурень! — сказав до себе Горобенко: — З "северо-западной". Не може відрізнити сторони. Теж "командир"!.."

Але востаннє зловив себе Горобенко і знову почав картати: "Це, Костю, теж інтелігентщина! Гнила і нікчемна. Не в тому ж кінець кінцем річ, що він не може відрізнити сторони, а ти можеш... А в тому, що... В чому саме?" — Нетерпляче запитав себе Горобенко.

Здаля перед чорною стіною лісу парувала туманами Ворскла. Місяць заспокоївся, виліз вище і випустив долу своє кволе проміння. Злегка посріблились потилиці й поблискували цівки рушниць.

"В тому річ, Костю, що ти йдеш проти села. Українського села. Того єдиного певного національного водозбору, що ради нього засновував колись "Просвіти", був за інструктора Центральної Ради, тікав з директоріївським військом. Ти мусиш бити разом з цими незрозумілими людьми саме в ту мішень, яку недавно будував своїми власними рунами, як певний щит. Ти мусиш розтрощити цю мішень на тріски, спалити ті тріски, щоб не лишилось і сліду. Ти мусиш, Костю, стріляти в позавчорашнього самого себе! Ось у чому річ..."

Збоку тихо перешіптувались два комунари. Стукнулись цівками чиїсь рушниці.

"Чи ж вони розуміють це?.. — затаєно подумав Горобенко. — Але що це — сумнів? Відкіля він? Дурниці! Його вже нема більше й не буде. Ти сам його склав собі із старого мотлоху. Зведи ж це ще раз собі на очі і розбий назавжди. Будь щирий, Костю. З собою можна бути щирим. В тобі (саме чогось у тобі) збіглися ці дві сили і стали віч-на-віч. Хіба їх можна урівноважити? Адже за цими Попельначенками, Кричеєвими і Дружиніними позаду стоїть Спартак, Мюнстер, Сибір, каторга, страйки і Жовтень, а попереду — майбутнє і цикли світових хуртовин. А за тобою з учорашнім національним союзом і "Просвітою" — поплутані мотузи зради, лакейства і бутафорія побутового театру. Хіба ж можна зрівняти безмежні простори майбутнього соціалізму з чотирма стінами своєї хати, де "своя правда, і сила, і воля"!.. Твердо ступай тепер, Костю, вперед і бий без промаху. Далебі, життя збудовано далеко простіш, ніж це морочить собі й іншим голову маніжна інтелігенція. Бий просто й рішуче, як Несторенко!.."

— На мєстє... сто-ой!

Загін зупинився на середині узлісся. Ладнались ряди. Коли вже стали, Горобенко нараз почув, як неприємний пронизливий нічний холодок проходить крізь тоненьку сорочку й щипає спину. "Було б френча захопити", — подумав Горобенко й злегка затупцював на місці. Від того холоду наїжачились щоки і трохи тремтять щелепи: "Ну, що було 6 захопити френча!"

І раптом хтось позаду накинув Горобенкові на плечі шкуратянку. Він обернувся й від несподіванки навіть подався назад. Перед ним стояв Попельначенко й посміхався. Попельначенко сказав, як близький товариш:

— Змерз, Горобенко? Це тужурка — тобі. В мене шинеля є.

Горобенко зняв з плечей шкуратянку.

— Ні, для чого ж це? Мені — нічого... Але Попельначенко вже нахилився набік і просував пальці в шинельні рукави. Буркнув сердито, навіть роздратовано:

— Брось! Строїть там із себе ще... Одягай, і нікакіх гвоздєй!

Позаду задзвенів командир карроти Гвоздьов:

— Полрота, напра-а-во! Шагом марш! Збоку захрипів Несторенко:

— Комзвод, цеп'ю к лісу вперьод!

Різко заклацали затвори рушниць, і поспішно затупали ноги.

Було ніколи одмовлятись від Попельначенкової тужурки. Горобенко застебнув на комірі гаплика й зрівнявся з лавою.

Хрускало під ногами ломаччя, назустріч сунули кущі й дряпали руки. Кавалерійська рушниця легко лежить у Горобенкових кулаках і коле темряву.

Просто перед лавою, як мур ворожої фортеці, — густий, похмурий гай. Він нащулився й мовчить. Ніби хоче ближче підпустити лаву, щоб потім одною чергою скосити враз. Ще крок наперед. Два крони. Три. Густішають чагарі. Ось зараз бризне гай огнем. Цю мить... Ось...

Переступили зрубаний стовбур. Ось перший височезний дуб. Він заплутався гіллям між зорями, і чорний панцир стовбура зеленувато вилискує під місяцем. Дуб погрозливо мовчить, мов вартовий на чатах. "Ах, чого він мовчить!.. Швидше 6 уже".

Густо посунули назустріч дерева. Лава вступила до лісу й прискорювала ходу, майже бігла. Ліс стрепенувся й ожив. Пронизливо тріщав, ламався під ногами хмиз, і боляче хльоскали по обличчю галузки. Темрява оповила гай, і не видати лави. Але Горобенко відчуває її всю, кожний її нерівний крок. Вона, як і Горобенко, хоче, щоб якось розрядилась ця неможлива гнітюча тиша, але гай мовчить.

Горобенко спіткнувся об якусь карлючку й мимоволі підскочив. Він звернув трохи вбік, ступив дна кроки й... прикипів до місця. Перед ним долі жевріли вугольки... Хтось наспіх присипав багаття землею, але не встиг загасити. Трохи осторонь тіняво вбирав у себе кволі вогники військовий казанок, а коло нього — зібгана солдатська шинеля.

Горобенко глухо сказав до лави:

— Тут огнище і шинеля...

В лаві зашепотіли й спинились.

Тріск на хвилину замовк.

Горобенко гаряче дивився на вугілля, що сумно вкривалось перед очима попелом і поволі загасало. Кортіло помацати шинелю. Тут допіру були вони... Горобенко ступив на шинелю й штовхнув ногою казанка. Казанок слухняно перекинувся, і з нього на чобіт Горобенкові полилась вода.

Ззаду поспішно й заклопотано підійшов спішений Несторенко. Він пожадливо уп'явся очима в багаття, і в очах на відповідь вуглинам заграла гостра посмішка.

— Бандочка була...

Несторенко перекинув передком шинелю, потупсав коло багаття, мацаючи по землі підошвами, і склав дашком коло рота долоні:

— Комзвод! Цеп'ю вперьод...

Несторенко побіг на зад за стовбури.

Тепер, після багаття й покинутої шинелі, стало легше. Міцно стискали руки рушницю, я ноги твердо поспішали вперед. Десь неподалеку дорогою загупотіли коні. Відтіля долетів Несторенків голос і пропав між гіллям:

— Гвоздьов! З лєвого флангу…

Дерева порідшали. Засіріло передранкове небо. Знову виступили кущі і заважають іти.

Раптом на правому крилі бахнув постріл. За ним — другий. Ще раз.

— Бєгом, вперьод!

На правому крилі знову пачка пострілів. І стихло. Лава вибігла з гаю на стерню й відсапувала. Стало вже зовсім видно. Світало. Відкілясь узявся незадоволений Дробот. Хтось запитав його. Дробот махнув рукою і вилаявся.

— ...Втекли.

Сизий обрій даленів за могилою. Передранковий холодок дряпався за рукави й лоскотав спину.

З поля риссю під'їхав Несторенко з Гвоздьовим. Несторенко одсунув на потилицю кубанку й одкинув з чола чуб.

— Втекли, так-перетак... Тольки б ще три кавалеристи мані і — спіймав би гадів! На хутори, мабуть, подались. Несторенко круто повернув кобилу і скомандував:

— Комзвод, стройся!

Оддалік на ріллі знову задзвенів тенором Гвоздьов. Хутко вишикувався загін і рушив до шляху. Вдалині під лісом парувала Ворскла й бовваніли за вітряками козіївські верби.

Їх було шість. Шість найзаможніших козіївських багатіїв. Але видавались вони звичайними селянськими дядьками. Стомлені від роботи, посічені зморшками лиця, скуйовджені бороди й навіть замурзай! сорочки. Були флегматичні в рухах і ніби цілком байдужі. Горобенко ніколи б не відрізнив їх серед бідняцької сіроми. Але Несторенко вибирав їх старанно і заклопотано, мов шукав серед них племінних жеребців на парування, він довго дивився в сільраді якісь списки, запитував принишклого писаря й мовчазного, приголомшеного голову, а потім з трьома партійцями ходив по хатах.

Каррота з Гвоздьовим пішла на хутори, і Несторенко квапився покінчити з Козіївкою. Він швидко приводив до сільради заручника і поспішно вертався по інших. Уже п'ять заручників стояло коло ґанку серед вагону комунарів. Стояли вони насуплені й мовчазні. Ні одним словом не озвався ніхто з них до партійців, і в їхніх бородатих лицях годі було прочитати жах, здивування чи розпач. Стояли, не ворушачись, не переступаючи з ноги на ногу, мов дожидали начальства, що розпікатиме їх за неплачені податки, за свавільні поруби в державному лісі, за випас на панському полі. Горобенко намагався не дивитись на них. Він розлігся на шпоришу в затінку під стіною сільради, поклав поруч себе кавалерійську рушницю й заходився крутити цигарку. Але тремтіли пальці, висипався на шкуратянку тютюн, і тоненький цигарковий папір корчився під пучками, не хотів скручуватись у дудочку. У грудях росло невпокоєння, тиснуло на серце й муляло в животі.

"Що за чорт! Я хвилююсь більше, аніж ці заручники", — подумав Горобенко і тоді вже не міг подолати себе.

Майдан перед сільрадою й вулиці спорожніли. Тільки віддалік коло тину в остраху застигла бліда молодиця. Вана пригорнула скарлюченими руками до своєї спідниці двох заплаканих дітей, мов боялась, що їх однімуть у неї, і вперлась у тин. Десь на дальній вулиці несамовито кричала якась жінка. Той крик був такий розпачливий, а очі в цієї молодиці такі налякані, що здавалось, ніби то кричить і дивиться жахливими очима одна ця молодиця з дітьми, а той крик — то страшна луна, що б'ється об стінку на дальній вулиці й крає Горобенкові серце. Ах, цей крик, від якого тремтять руки й перевертається колесо в грудях! Ну, хай би ці дядьки теж кричали! Хай би дряпались, кусались, бились, тікали! Тоді 6 усе якось розв’язалось само собою. І цей ще Несторенко, як навмисне, зволікає з тим шостим... Хоч би вже швидше!

Горобенко безнастанно затягувався цигаркою, а непокоєння в грудях росло, підпирало під саме горло. Одної цигарки було мало. Горобенко скрутив зараз же другу. Сонце мирно кидало на майдан перед сільрадою жмути світла й тепла. Немов нічого особливого не трапилось і нічого надзвичайного не буде. Пріло чоло й шия, на губи стікали солонуваті краплини брудного поту. А заручники з непокритими головами стояли під самим сонцем і не затулялись від нього. І від цієї зовнішньої мирності й зничайності ставало Горобенкові моторошно. Він тоскно подумав? "Так, це не стрілянина з бандою в лісі. Це не війна зо всіма її відразами. Це... — І раптом пригадалось давнє Попельниченкове слово "розправитись". Саме це воно. Наближається те, чого ждав, до чого мусив прийти, але яке ж воно страшне! — Їх розстріляють... — Горобенко боязко запитав себе: — Хто?.." — Але відповіді не треба. Це ж ясно — хто має розстрілювати...

На майдан вийшов із волосної пошти миловидий, з чорними довгими вусами поштовик. Він заклав за шнурований пасок руки й спокійно поглядав по сторонах. Йому набридли поштові справи з неможливими серпневими мухами в маленькій кімнаті пошти, і він вийшов передихнути.

Горобенко дивився на його біленьку охайну сорочку, велике чоло без зморщок під чорним, зачесаним набік волоссям, і нараз спало на думку: "Щасливий! Йому не треба нікого вести, нікого вартувати... — Горобенко закрив на мить очі й зморщив до брів чоло. — Міняються влади, приходять денікінці, приходять червоні, потім банди, потім знову червоні, але то не обходить його. Він штемпелює листи, продає марки і записує зрідка перекази, видає решту, а надвечір іде купатись до Ворскли. Його ніяка влада не чіпає, і він збоку спостерігає собі події, наче читає в столичних газетах відділ кримінальної хроніки. І його життя — то тиха затока серед шторму революції. Щасливий поштоник!" — І, як хлопчикові, нишком захотілось Горобенкові піти зі поштовиком де його хати, випити з ним шклянку чаю з малиною...

...З малиною? Може, ще, Костю, послухати, як він на Гітарі грає?..

Ні. Те, що має статись, те мусить статись. Життя, нове життя, Костю, купується кров'ю, добувається смертю. Це новий, негласний суворий закон, якого не обійти. Ти ж сам знаєш це. К чорту ж усякі нерви й легкодухість!

З вулиці, збиваючи куряву, поспішно привели шостого. З-за пазухи розхристаної полотняної сорочки блищав на грудях маленький мідний хрестик. В густій чорно-рудуватій, як мох, бороді заплуталась соломинка, маленькі гострі зіньки під скісними повіками палохливо бігали по партійцях, як зацьковані миші. Але, коли став він поруч інших заручників, одразу ж заспокоївся й зів'яв, мов повернувся додому після халепи.

Несторенко, видимо, квапився. Він наспіх перебалакав із Попельначенком, забіг до сільради й за хвилину збіг назад спорохнявілими східцями. Розділив на дві частини загін комунарів, востаннє ще раз промовив щось до Попельначенка і тоді звернувся до заручників:

— Ну, двигайся!

Дядьки, як автомати, покірно рушили.

Це все промайнуло надзвичайно швидко, і, як він опинився в тому відділі комунарів, що вів за село заручників, і чому саме він Ішов поруч того шостого з мідним хрестом, Горобенко не пам'ятав і не здавав собі справи. Він тримав на ремені рушницю й намагався йти в одну ногу з переднім. Раптом знову уколов у груди й боляче закопирсав той самий божевільний жіночий крик:

— Ой. Рятуйте!.. Матінко моя!.. Семене, та куди ж тебе?! Ой, Боже ж мій!..

Вулицею бігла простоволоса жінка й розмахувала над головою руками. Дико й розпачливо клацала худими пальцями, мов, тонучи, ловила в повітрі незримі нитки. Її лемент дряпав уже і по конвою. Передній перед Горобенком переклав на друге плече рушницю, мотнув шиєю й прискорив ходу. Але заручники були спокійні, немов і не чули тих зойків. А жінка вже наздоганяла загін. Рвала на собі волосся й голосила, як над покійником.

— Ой, що ж мені робити!.. Ой голівонько ж моя пропаща!..

Шостий заручник нарешті обернувся до неї. Промовив хрипко, але цілком спокійно:

— Іди, Катерино, додому... Жеребця того не продавай, а візьми в Карпа десять пудів пшениці, що перед Великоднем позичав...

**************************************

Чи довго, чи недовго йшли — Горобенко не знав. Було узлісся невеликого гаю. Їх порозставляв сам Несторенко. Уважно, щоб не помилитись. На два кроки один від одного. Потім одійшов назад, одсунув далеко на потилицю кубанку й вийняв із кишені великого годинника-цибулю.

— П'ятнадцять минут даю вам ще сроку... Можете молитись, співати, прощатись — як там кому... — Несторенко недобре посміхнувся і пройшов уздовж заручників.

Горобенко не дивився на них. Він утопив у землю очі й скулився.

Щось важке навалилось на повіки, і страшенно свербить тім'я.

Зняти 6 кашкета й почухати. Ой, як свербить тім'я!.. Але Горобенко не рухався. Стояв застиглий і безвладний, буцімто не заручників мають зараз розстрілювати, а його.

Несторенко поволі, великими кроками ходив перед мовчазним рядом дядьків і гримав на витягнутій долині годинника.

— Десять минут осталось жити... Через десять минут коцну.

Не пилились і не прощались заручники. Стояли, мов зачаровані, мивчки й непорушна, і від їхньої мовчанки ставало навкруги занадто тихо, аж жаско.

Несторенко зупинився й помалу подивився на годинника.

— Восім минут іще…

Зненацька до Несторенка підбіг відкілясь схвильований Дробот і зашепотів на вухо. Від хвилювання голос йому був рідкий, і було чути його шепіт:

— Через брод банда переправляється. Вон там видать ее...

Відділ стенувся й обернувся до річки. Несторенко вихопив нагана й крикнув на ходу:

— За мною!..

Пробігли небагато — до піщаних кучугур за лозами. Комунари збились докупи й пильно вдивлялись уперед. В долині, вигинаючись на всі боки, полізла за далекі ліси Ворскла. Через брід справді переходило, не поспішаючи, якесь стовпище.

Несторенко підкинув до чола "цейса".

— Корови переходять і більше нічого!.. Тоже ще — паніку підиймать!.. — кинув роздратовано Дроботові і рвучко метнувся до узлісся.

— За мною!

Горобенко вискочив з іншими за лози. Він глянув тремтяче на узлісся і став. Там, під гаєм, стояли засуджені заручники на тих самих місцях, у тих самих позах... Там, під гаєм, нерухомо стояло шість засуджених, як шість живих смертей.

Тепер не ладнались комунари в шерег. Бігли щодуху навпростець, наче боялись, що заручники зараз зірвуться з місця й безповоротно втечуть. Хтось, не добігаючи, вистрілив, і ту ж мить за ним безладно запахкали постріли. Тоді Горобенко побачив, як крайній у сірому піджаці дико заревів, стрибнув убік і розляпано побіг до гаю. Хтось упав там. Закричали ще два. І ось один, розпатланий, з розчепіреними руками, біжить просто на партійців. Горобенко висадив усю обойму. Він прожогом цокнув ще раз затвором. Вистрибнула бляшанка. Магазинна коробка порожня... і тоді він ясно побачив перед себе:

...Великі, роздерті жахом очі. На сорочці від бігу теліпається мідний хрестик. Зведена над головою рука. Зарикав…

Горобенко спинився, вхопився за цівку — мушка обдерла пальця — розмахнувся щосили і щільно заплющив очі...

Тоненько хруснуло попереду і захарчало. Щось мокре ляпнуло Горобенкові по руці. Він випустив цівку з рук і гляну. Перед ним тулуб з розтрощеним черепом, як опудало, лунко гупнув, на землю. З боків пахкали постріли.

Горобенко помалу обернувся, перевів дихання й подався навмання.

Він не чув уже позаду ні криків, ні стогонів, ні Несторенкової команди. Стало одразу порожньо всередині і навіть по-особливому легко.

Тільки сонце пече в потилицю і свербить тім'я. Він кинув на пісок кашкета й тільки-но хотів застромити в чуба пальці, як очі впали па червону плямочку.

— Кров!..

Рука затремтіла, й вишнева краплинка блиснула на сонці. Посміхнулась сонцеві.

І тоді зненацька сильно-сильно в пам'яті промайнуло занадто виразне, мов зараз усе те сталось:

...Скривавлена сорочка Надина і на простирадлі іржава краплинка... Надина кров! Непорочна, чиста дівоча кров... Було тужно за тим, що не стало чогось без вороття, що набезвік розірвано вінок, і було до сліз радісно, що народилось щось нове, щось дуже інтимне, щось нерозлучне, рідне...

*****************************************

Горобенко сквапно витер об тужурку ту краплину крові, утер з лиця рукавом піт і закинув догори голову.

А вгорі, високо над землею, пливли кудись у безкінечну далечінь блакитні тераси спокійного, безхмарного українського неба.