— Борисе Дмитровичу, розкажіть, будь ласка, як воно тоді було, як вас арештували, допитували, як судили?

— Ну, як відомо, за перших років Радянської влади святкування Нового року так само, як і новорічної ялинки, було заборонено. І через те 1 січня профорги і комсорги бігали по всіх установах і дивилися, чи не запізнився хто більше як на 15 хвилин на роботу. Якщо запізнився, значить, він святкував Новий рік. А це ж заборона! Значить, він додержується релігійних забобонів. Бо святкування Нового року вважалося приналежністю до релігійного культу. Ну, добре... Через те мої товариші з Казахстанського "крайовця", цебто філіалу Московського державного видавництва "Казахстан" — це переважно були засланці, майже всі засланці, — попросилися відсвяткувати у мене. Я охоче погодився.

— А де ви тоді мешкали?

— В Алма-Аті.

— А що вас в Алма-Ату завело?

— А через те, що після погромних статей на мою адресу мене не тільки не друкували, не давали ніякої роботи, я навіть не міг влаштуватися коректором, бо за найменшу мою помилку в газеті редактор поплатився б. Ну, то який же редактор ризикне після отих статей проти мене? А вони були жахливі. Ось, наприклад, стаття "Факт, повз який не можна пройти". І все це було про новелу "Окрилені обрії", яку ви можете прочитати тепер...

— А хто були автори цих статей?

— Різні були, я не пам'ятаю їх прізвищ.

— Ну, а такі, найуїдливіші?

— Вони в літературі не лишили ніякого сліду. Відмелися, як оте листя осіннє. Або ось: "Проповідь убивства", "Апостол гітлеризму"... Все це про мене...

— А які ж факти наводили, звинувачуючи вас у гітлеризмі?

— А те, що я нібито проповідую убивство — убивство тварин, а з тварин і на людей... Дотримуюсь правила конспірації. Ось як героїня одна, ця баба Тодоська, каже: "Два — рада, а третій — зрада".

— Це в "Семені Пальосі"?

— Так, так. Ну, а тепер це і в голову нікому не може прийти. А тоді було так. Ну, одне слово, мені тут, на Україні, хоч голодуй, але ж на моїх руках мати, донька Ярина і ще дружина Наталя. Правда, вона трохи підробляла як художниця. Вона прекрасно малювала тушшю портрети Сталіна, Кагановича, Ворошилова і т. д. Це їй замовляли. Ну, і ще перед святами оформляла вітрини крамниць. Отак, значить, доводилося заробляти. На її заробіток надіятися не можна було. Треба було мені щось шукати, і тому я поїхав до Алма-Ати.

— Який це був рік?

— Тоді я поїхав у лютому 34-го року. Там серед товаришів у мене жодного українця не було. Хоч в Алма-Аті й було чимало українців. Алма-Ата була місцем заслання, а дехто і сам — це була внутрішня міграція — поїхав, щоб їхати туди своїм коштом, а не казенним. Ну, ось так ми зустріли Новий рік. З 34-го на 35-й. Серед нас навіть був один російський анархіст. Жінка його, правда, була єврейка. Дуже гарна собою. Але від неї попахувало сіонізмом. Ну от — різноманітна публіка. Ну, а потім що? Розважалися ми дуже довго, лягли спати, мабуть, годині о 4-й. Отак покотом у мене на підлозі, що можна було постелити, те постелили, та й заснули, бо ранком треба о 9-й годині бути на роботі. Інакше можеш попасти в штрафні. Все ніби добре. Ніщо не віщувало лихого. Хоч, правда, трошки раніше я дечому здивувався й сказав декому, що це може означати. Я там працював у "крайовці" — це раз. А крім того викладав російську літературу на робітфаці Гірничого інституту, який відкрився в Алма-Аті... Ось там, пам'ятаю, перед Новим роком, щось за день чи за два, був вечір. Якась там політична доповідь, і доповідач каже, що треба посилити боротьбу з троцькістами і українськими буржуазними націоналістами. Чого в Алма-Аті про українських буржуазних націоналістів робили доповідь? Це вони, мабуть, мали на увазі, що тут є засланці. А більше не подумав. Ну, добре. Так що 1-го я теж вчасно прийшов на роботу й з роботи. 2 січня 35-го року, як зараз пам'ятаю, вдень, сиджу я за своїм столом. Там так: велика кімната — тут і я, мій відділ художньої літератури, і відділ дитячої літератури, і сільськогосподарський, і бухгалтерія. А з цієї великої кімнати видно двері, де друкарка сидить, вона ж і секретарка... Й раптом я бачу з цього місця, а я саме сидів навпроти, так що мені було видно другу кімнату, входять двоє: один типовий єврей, в демісезонному пальті, в кепці, дуже характерне обличчя, а за ним казах — в кожушку, з наганом. Щось сказав, спитав друкарку цю, вона кивнула головою в мій бік, я подумав — це прийшов по мене. Він підійшов до мене, одразу витягає ордер на право обшуку і арешту.

— Прямо на місці роботи?

— Так, на місці роботи.

— Уточніть, будь ласка, ким ви там працювали.

— Працював у відділі художньої літератури. Я завідувач відділу художньої літератури. Причому зі мною дуже панькався директор. Він був з робітників-поліграфістів, а це категорія робітників дуже культурних, які шанують книжку і творять книжку. Він скінчив Промакадемію, і через те, що перед цим "крайовець" (видавництво — Б. Т.) був увесь час у прориві, лаяли його за книжки і т. д., а я став витягати. Почали хвалити мої переклади — з казахської та удмуртської на російську мову, хвалили і культуру видання. А я спирався на працю тільки засланців. Бо вони працювали у мене не за страх, а за совість. І через те видавництво стало виходити з прориву. І оцей директор видавництва не знав, як зі мною поводитись, як мене підносити. От він, як і для відповідальних працівників, влаштував мені безплатні сніданки, щоб, мовляв, ви не турбувалися ранком там щось готувати. Безплатно. Коштом держави.

Ну, добре. Ось раптом цей, значить, єврей підходить до мене, простягає папірця: "Ордер на право обыска й ареста". Ну, й тут одразу поліз в шухляди, почав перевертати всі машинописи, ритися. Думаю, Боже Ти мій, яка потім буде морока комусь це до ладу довести. Там все ж перевернуто.

"Ну, а теперь поедем к вам домой".

Ну, що ж. Ще один засланець, який працював у нас коректором, здалека тільки махнув мені, мовляв, не тушуйся. Він був росіянин, з Ленінграду.

Ну, так і почалась моя одіссея.

Поїхали ми додому до мене. У мене був мисливський песик-лауреат Еней. Я його сам годував, дресирував. Він мав бути добрим мисливським собакою. Він уже багато чого засвоїв: повзання до мосту, ходив я з ним гуляти і т. д. Ну, як відомо, ці мисливські собаки-лауреати як сторожі — нікчемні: може залізти злодій, і він буде злодієві лизати руки. Але на полюванні вони чудові. Особливо на птахів. Тільки на птахів. У воду полізе, коли в льоті птах, він зараз зробить стойку, щоб мисливець мав змогу приготувати рушницю. І раптом мій Еней, який ніколи ні на кого не гавкав, ніколи ні на кого!.. раптом він відчув, що прийшли люди, які вчинять йому і його господареві страшне лихо. І Еней з усіх ніг кинувся на них. І хоче вгризти, казах навіть витягнув наган. Хоче стріляти. Я кажу: "Нет, не стреляйте, я сейчас отведу соседям. Минутку". Ну, я взяв цього Енея, ледь-ледь його заспокоїв, узяв за шкірку, вивів, казах — за мною. Я — до сусідів, кажу: "Хай у вас Еней поки побуде. До мене гості прийшли". Так я попрощався з моїм Енеем, хоч довго не міг його забути. Через двадцять років я дізнався про долю мого Енея. Його отой, що підморгнув мені, коректор з Ленінграду взяв до себе й піклувався. Але цілі місяці Еней не давав йому спати. Він страшенно вив. Тужив за господарем. А потім раптом кинув його і втік невідомо куди. І тільки через місяців два цей, що взяв його під свою опіку, побачив його серед зграї вуличних собак. Так Еней одбився. Не хотів бути там, де взяли його господаря. Ну, добре. Після цього вдома у мене вчинили відповідний шурум-бурум. Ну, далі, значить, треба їхати. Я кажу: "Слухайте, мені ж треба курити. Я хочу, щоб ми заїхали, або самі зайдіть, або зі мною, цигарок взяти".

"Хорошо".

Ми спинилися біля якоїсь крамниці, гастроном, здається, я купив двадцять пачок цигарок, і ми поїхали.

І так почалась моя одіссея. В алма-атинській в'язниці, в КДБ алма-атинському, чи як тоді називалося НКВД, повнісінько казахів. Трошки є росіян. Там — мало не вся редакція одної газети і друкарі одної друкарні, які після вбивства Кірова замість "Кирова" написали "Сталина": "И вот, когда злодейская рука убила нашего дорогого тов. Сталина..." — і т. д., і т. д.

У моїй камері один чи два російських друкарі, а решта — казахи. Ну, така досить сіра маса, нецікава. Так минуло, мабуть, з тиждень. Ні звуку, нічого. Одержав я передачу. Передачу підписувати — хто передав — не можна, тільки слова: "отец, мать, жена брат, сестра, знакомый". Підкреслено "знакомый". Але я збагнув, хто це, бо там у мене серед іншого була плитка шоколаду. Шоколад звався "Золотой якорь", а там написано — плитка шоколаду "Ната". А Ната — це донька одного колишнього народовольця, який був знайомий ще з Вірою Фіґнер. Але врятувався, не сидів досі, бо він придержувався певного правила життя: ніде на одному місці більше трьох років не засиджуватись. Перший рік тебе не помітили, другий — тебе вже помітили, третій рік тебе вже "взяли на заметку". Отут треба і накивати п'ятами, бо на четвертий вже тебе заберуть.

І він так майже весь Союз об'їхав і кінець кінцем в Алма-Аті зупинився. А це вже підходить третій рік, і він уже починав думати, куди ж йому далі податися? Сам він агроном за освітою, дуже симпатична, мила людина, старий уже. В нього донька від першої дружини, а тепер у нього друга була, Ната. Ми в нього бували, дуже гостинний. А оця Ната взялась, як потім виявилося, за всіх засланців: збирала гроші на передачі і т. д. Нарешті десь через тиждень раптом приходить в камеру якесь цабе. Прокурор чи що. Я питаю: "Чого мене заарештовано? Чого мене тримають тут?" Той щось поговорив з начальником в'язниці, той щось йому прошепотів.

"Надо узнать, в чем дело".

Справді, через два чи через три дні після цього, вдень, заявляється до мене в камеру командир із шпалами і каже: "Следуйте за мной, едем счас на суд". З ним два конвоїри.

Станція Алма-Ата міська — це за 15 кілометрів від Алма-Ати Турксибської, що на Турксибі. Ми мали їхати на Турксиб. Поїхали туди. Два конвоїри і ми. Через деякий час підходить поїзд, що йде, здається, з Новосибірська до Ташкенту. Цей командир підходить до крайнього купе, м'якого купе, що за ним одразу туалет, виганяє всіх пасажирів. А вони питають лейтенанта: "Как? Что? Это наши места!". А він до них: "Ничего. Вон отсюдова!" Тут провідниця прийшла — стали звати начальника поїзда. "Зовите кого угодно, но это купе занимаю я! Поняли?!" А йому треба, щоб близько був туалет. Щоб найменше мене показувати людям. Де тих людей влаштували, як — хто його знає. Ну, а я тепер кажу: "Слухайте, що ж це таке, ви мене не попередили раніш, а я ж мав одержати зарплату там, у себе на роботі, — раз, і зарплата в інституті — два". Він каже: "Ничего, не беспокойтесь. Голодать не будете, курить — пожалуйста". Витягає цілий блок цигарок.

— Які цигарки були тоді?

— Написано: "Для делегатов". Це цигарки найвищого ґатунку. "Пожалуйста, без приглашений. Курите, сколько вам угодно".

— Ті цигарки були такі, як тепер "Біломорканал", з мундштуками?

— Інших не було. Але це були найкращі — "Для делегатов съезда".

Так... сюди приїхала його жінка на окремій машині. Витягла скриньку всіляких наїдків. Ну, поговорили, попрощалися, поїхали. Він каже: "Ну, что ж, а теперь будем с вами садиться. Пожалуйста". Він запропонував мені оселедці, там різні консерви і т. д.: "Из напитков — могу только пиво. Водку не имею права разрешить. А пиво — пожалуйста. Сбегай-ка", — каже до конвоїра. Конвоїри здивовані, конвоїри з Комі АРСР. Вони до свого призову на військову службу поїзда не бачили і ніколи не їздили. Вони ніяк не можуть збагнути. Їм, безперечно, цікаво — це ж страшна контра, її треба дуже пильнувати, але разом з тим цій контрі вони приносять обід з ресторану, а собі — бігають туди, де солдатам дають казанок. Чого контрі такі привілеї, а їм — отак? Ну, лежимо ми поруч, я на горішній полиці ліворуч, піді мною внизу — вони по черзі: один спить, а другий вартує. Одної ночі раптом на весь вагон як закричить уві сні оцей конвоїр, що лежить візаві: "Один кричат направо, другие — налево. Стой, мать твою..." Мат на весь вагон. Ну, командир одразу скочив, той, що внизу, — тут же публіка — і думає: в чому річ, що таке? Командир бачить, що я спокійно лежу, і каже йому: "Ты что, с ума сошел, что ли? Пойди обмой голову, ты с ума сошел". Той пішов, зніяковів дуже...

На великих станціях він дозволяв мені погуляти. Говорить: "Можете гулять, но далеко от меня не отходите". Але весь час пильнує. Крім того, кожного дня він приносив мені "Правду" й "Известия". "Пожалуйста, читайте".

— А куди везли, ви знали чи ні?

— Ну, я здогадався, безперечно, — на Україну. Він, правда, не казав куди. Ну, ми приїхали до Москви. На Казанський вокзал.

— Скільки ж діб їхали туди?

Чотири доби. І ще одну добу треба — до Києва. Ну, й ось, у Москві, значить, ми в вестибюлі там розташувались: я і ці два конвоїри, а цей лейтенант бігає, там десь щось клопочеться. Ну, добре, чи лейтенант, чи майор, чорт його знає. Начальник цього конвою. Та раптом побачив мене (забув, як його прізвище) російський письменник — він тоді в армії був. І біжить: "А, здравствуйте, Борис Дмитриевич!" А ці одразу посхоплювалися: "Нельзя! Отойди!" А він: "Е-е-е, он що!" Одразу відскочив, з жалем і страхом подивився на мене і кудись зник.

— А ці конвоїри були у військовій формі?

— Аякже. Все як слід. Ну, добре... Подали поїзд на перон, але ще публіку не впускають. Тільки я, командир і ці два конвоїри ввійшли. Музика через радіо грає "Травіату". Це єдина, найулюбленіша моя опера. Тільки я часто її в опері слухаю з заплющеними очима, бо музика мені нагадує зовсім інше, ніж те, що відбувається на сцені. Викликає зовсім інші асоціації. І ось раптом я іду під ці звуки "Травіати" і думаю: Боже мій, Борисе, це вже ти, мабуть, останній раз в житті взагалі чуєш будь-яку музику... А тим більше твою улюблену "Травіату..." Так зайшли ми у вагон. Знов купе в м'якому вагоні, коло туалету. А потім почали пускати публіку. Поїзд рушив. На якійсь станції командир вийшов. А це Брянський вокзал, ага, я збагнув, що це — на Київ. Інакше й бути не могло.

Ну, і потім починається так. Командир вийшов, а ці два конвоїри питають мене: "Скажи, на Украине Черное море есть?" — "Есть". — "Как оно называется, Черное?" — "Черное". — "А мост через него есть?" — "Конечно, нет, как через море мост?" — "А как же через него переехать?" — "Ну, пароходом можно".

Вирішили, щось ця контра бреше, крутить. Не може бути, щоб через воду не було моста і не можна було мостом переїхати.

Ну, добре... Другого дня, так, приблизно, о дев'ятій, ми приїхали до Києва. Мене завели в якусь кімнату залізничного КДБ.

— А тоді воно не КДБ ж називалось?

— НКВС тоді називалось. Цей начальник побіг кудись зв'язатись з КДБ київським чи НКВС. І хвилин через 15 прибула машина. Цей здав мене оцим, а сам вийняв тільки з валізи своєї черевики з ковзанами, він вирішив у Києві покататися трошки на ковзанах, бо в Москві не дуже була сприятлива погода для цього: морози невеликі, нема де.

Ну, і тут починається тисяча і одна ніч Шехерезади. Тюремна. Передусім, що мене дуже здивувало і вразило, це: вас роздягають, розпорюють ваше пальто, знімають черевики, з черевиків одривають підошви, закаблуки, бо, може, там є якісь документи. Правда, потім оце все повертають. Майстер якийсь там, швець і кравець, те повертає до попереднього вигляду і заносить вам другого дня в камеру. Але ви будете якийсь час без пальта і без черевиків. Так я там день пробув. Нічого...

— На залізниці, так?

— Ні-ні, вже в київському КДБ. Оце, де тепер палац "Україна".

— Ага. Це на тому місці?

— Де тепер... в роздягалці бачимо на стінах отакі сліди. Це колишні стіни камер.

— Чекайте. Так палац "Україна" нещодавно побудований?

— Та ні. Жовтневий палац. На вулиці Жовтневої революції. Я й досі бачу в роздягалці. Так. Там пробув я тільки добу в одиночці. Нікого не підсадили. Другої доби мені все це повернуто: черевики, зимове пальто. Посадили мене в "чорного ворона" і везуть. Куди ж везуть? В київську тюрму. Лук'янівську. Там теж була криза житлоплощі: в'язнів багато, а місця мало. Ну, ось, першу ніч я опинився сам в камері. Нікого більше не було. Але чую вночі стогони, крики... Один член партії, забув, за його прізвище, що колись приймав в УКП (Українська комуністична партія). А я ж через півроку вийшов з УКП. Він там чи збожеволів, кричить, як божевільний, на всю тюрму. Когось повели, видно, на розстріл: "Прощайте, братцы, товарищи!" В рота вложили кляпа, і обірвалось... Да, я подумав: атмосфера не дуже весела. Що ж буде далі? Ну, якось переночував ніч, нікого нема. Другої ночі о 1-й годині мене викликають.

— На допрос. Одягайтесь! На допрос!

Виходжу. Значить, там в стіні такі зроблено поширені приміщення: ви входите, воно... товстіше за стіну. В цьому приміщенні-катівні маленька така камера. Почекають, поки всіх зберуть тих, що мають вести, а потім одчиняються двері, сюди щільно підходить "чорний ворон", двері одчиняються вже назовні, на вулицю, і ви одразу попадаєте в "чорний ворон". Пізніше там були бокси, а тоді боксу не було, так що вільно розташовувались.

Привозять мене туди.

Почекальня, де нікого нема, і т. ін. Я один. Стоїть залізне ліжко, без нічого, і залізна тумбочка. У мене був раніше чудовий сон. Я присів, схилився ліктем на тумбочку й одразу заснув. Скільки я проспав — десять-п'ятнадцять хвилин, — не знаю. Раптом з'являється якийсь конвоїр і каже: "Встать! На допрос!". Іду. Привели мене в кабінет: "Садитесь!" Сів. Хвилин через п'ять позаду мене тихо, я й не бачив, як він зайшов, заходить годований, розпещений чоловічок на прізвище Хаєт. В уніформі, тільки комір розстебнутий, військова уніформа. Сідає.

"Ну, так расскажите, как дошли вы до жизни такой?"

Питаю: "Какой?"

"А вы сами знаєте. Да, кстати, на каком языке вы желаете вести допрос? Мне безразлично: на русском, украинском. На любом из англосакских".

Я кажу: "Поскольку вы начали на русском, очевидно, вам легче будет по-русски, а мне безразлично, на каком языке. Так что ведите по-русски, а я буду отвечать по-русски".

"Ладно. Так вот, как дошли вы до терроризма?"

Я кажу: "Оставьте эту фантасмагорию. Вы же прекрасно знаете: никакой я не террорист, это все — фантазия".

"Нет, это не фантазия. Вот, прежде всего, подпишите, что вам обвинение предъявлено. Вы обвиняетесь по статье 54, пункт 8/8 и 11, то есть — террористическая организация и террористическая деятельность. Подпишите, что вы ознакомлены с предъявленным вам обвинением. Так. Теперь прочтите постановление правительства. Вот из газеты: "Дела террористов должны разбираться в продолжение недели и подлежат только лишь суду Военной коллегии. Помилованию и обжалованию не подлежат. Приговор может быть только один — расстрел, который приводится немедленно, сразу же после вынесения приговора". Подпишитесь, что вы ознакомлены с этим постановлением правительства".

Підписав. "Вот теперь говорите, как дошли вы до жизни такой?"

Ну, я знову кажу, що це фантастика і т. д. "Знаем. Поехали в Алма-Ату и думали, что мы там вас не найдем. Мы везде бы вас нашли!"

"Так меня и искать нечего было. Я же переписывался с женой, с издательством украинским. Я предлагал на Украине издать антологию казахской литературы, а в Казахстане, в казахском издательстве, — издать антологию украинской литературы, в казахском переводе. Вы же прекрасно знаете".

"Да. Но, тем не менее... Вы там тоже занимались подготовкой к террористической деятельности. Имейте в виду, что я должен в продолжение 10 дней закончить ваш допрос. А через 10 дней с вами будет говорить Военная коллегия во главе с товарищем Ульрихом". Потім виявилось, що цього Ульріха теж розстріляли.

— Хто це? Я не знаю, хто він такий.

— Це кривавий кат. Це ж під його головуванням Косинку розстріляно, Фальківського, Влизька.

Ну, так десь близько п'ятої години мене повернули назад. Привезли. Причому, в тюрмі відбій о 10-й годині, одразу не заснеш, десь там об одинадцятій годині починаєш дрімати, а вже о 12-й чи о 1-й тебе будять на допит. Привозять о 5-й годині ранку, а о 6-й вже "подъем". І спать тобі не дають. При чім, навіть якщо ти одягнувся, сидиш і мимоволі куняєш, а дозорець весь час заглядає в прозурку, так званий "волчок", і, якщо бачить, що ти куняєш: "Встать! Ходите по камере! Не дремайте!" Якщо не послухаєшся — тебе садовлять в карцер. А карцер — це прикра штука. Вас роздягають зовсім, підеш в льох, цементна підлога, ніякої постелі нема, повно щурів, їсти дають 300 грамів хліба і через день — баланду. Туди попадати мало було охоти. Я намагався все таки не спати. Але кожної ночі о 1-й годині мене викликають, на допит.

Одного разу мені навіть влаштували інсценівку розстрілу. Це — лютий місяць. Ще холодно. Зима. Раптом прийшов не просто дозорець, а ціла ватага: тут і начальник корпусу, начальник тюрми, ще, ще і ще... Таке буває тільки тоді, коли ведуть когось на розстріл. То вже знаємо. Ну, виводять мене. Виводять осюди, значить, до того виходу, до того приміщення, що таке довгасте, входить в стінку, і говорять: "Роздягайтесь". Лютий місяць, надворі мороз приблизно ступнів 18, а може, й усі 20. І до мене: "Нє-нє-нє, всьо-всьо, донаґа". — "Що таке?" — Скидаю піджак. "Всьо-всьо-всьо... Ботинки, всьо, чулки, всьо". Я стою голісінький на цементній підлозі, а вони так про око людське: мац, мац, мац, мац, ніби обшукують. "Одевайтесь". І коли одягнувся, одразу в "чорною ворона". Привозять і не дають навіть в цій кімнаті побути, в почекальні, одразу ж ведуть до слідчого. Той пильно дивиться, яке на мене це справило враження. Але я знав, що це — інсценівка. Бо розстріл тут, у тюрмі, ніколи не відбувається. Розстріл відбувається десь там, в НКВС. Але не тут.

Так. Ну, і цей слідчий каже: "Вы упорствуете? Вы никак не хотите признаться? А вы знаете ведь, что на суде вас даже не будет, я буду вместо вас говорить! И, единственное, я — коммунист и поэтому не могу ручаться, но, может быть, мне удастся сохранить вашу презренную жизнь. Жизнь сохранить от расстрела. Если вы упадете ниц, будете просить пощады, раскаетесь, а главное — выдадите своих единомышленников".

Цебто треба назвати кількох людей, таких самих невинних людей, як і я. Кажу:

"Я не знаю, какие у вас есть методы воздействия на заключенных под следствием, но даже если бы, допустим, какими-то неизвестными способами вам бы удалось сломать меня, и я выдал бы вам на себя и на других вот эту фантасмагорию, и даже если бы вы не только что оставили мне мою презренную, как вы выражаетесь, жизнь, но даже выпустили на свободу, то я повесился б на первом же сучке. Потому что таким людям, как я, можно жить с переломанным хребтом, но с переломанным моральным хребтом я жить бы не смог. Это вы учтите".

Одного разу він навіть пробував на мене замахнутись.

Чогось розхвилювався, схопив мармуровий пресик, замахнувсь, я скочив зі свого місця, схопився: "Убить меня можете, но биться не дам! Попробуйте меня ударить. Все, что есть под рукой, прежде всего этот стул, полетит в вас. Не имеете права".

Тоді він удав, що розхвилювався, потер голову, тихенько сів, налива склянку води. Ну, це все артисти. Це — гра. Налив склянку води, випив, хвилин п'ять помовчав, а потім спокійним тоном почав далі допитувати.

Але хто отак не робив, скажімо, як я, то того починали бити, бити, бити — і вже тоді вибивали свідчення. Ну, добре. Одного разу він каже:

"Да, вы все-таки такой враг, которого можно уважать. Можно уважать. Вы закоренелый враг, но вы стойкий. Коновалец там, в Мюнхене, наверное, выбил уже на мраморной доске золотыми буквами (а Коновалець — керівник ОУН — організації українських націоналістів чи УВО — так називалась українська військова організація, до якої, мовляв, належав і я) и вашу фамилию. Да, но вы подумали о том, что будет с вашей женой, матерью и дочерью? Вы знаете, как мы расправляемся с семьями расстреляных, а?"

Я кажу: "Так неужели вы думаете, что, спекулируя, шантажируя на лучших чувствах человека, чувствах мужа, чувствах отца, чувствах сына, вы можете меня заставить пойти на сделку с собственной совестью, пойти на подлость? Нет, этого не будет! Пусть что угодно, вплоть до расстрела, но только не сделка с совестью!.."

"Да-а-а, вас можно уважать..."

Нарешті отак десь на 10-й день каже: "Ну, что ж, вы так ни в чем и не признались. Пеняйте на себя. Приговор может быть только один. Через день-два будет суд Военной коллегии, и ваша голова полетит с плеч как не раскаявшегося, закоренелого, упорного преступника, террориста".

На цьому діло і закінчилось.

Одного разу через перестукування я почув, що приїхала Військова колегія. Але мене не викликали. В чому річ? Не знаю. Мене, як висловлювались тоді в'язні, "опустили в маринад". Цілий місяць мене нікуди не викликали. Минув так місяць, і раптом не вночі вже, а вдень, десь годині о 12-й, мене везуть на допит. І вже зовсім інший слідчий. Товариш Проскуряков. Той самий єврей. При чому всі вони артисти, постійні артисти: для одного Проскуряков грає роль ката, для мене грав роль "милашки". Так само, як цей Хаєт, ну, скажімо, для Ґжицького він грав ролю "милашки", казав: "Ну, поймите, Владимир Зенонович, я должен оформить вас как террориста, войдите в мое положение, иначе я не могу, понимаете?" А для мене Хаєт грав роль ката, а цей, навпаки, — "милашки". Ну. перше спитав: "Передачи получаете?" Кажу: "Нет, мне же письма запрещены". — "Пожалуйста, бумага, конверт, напишите письмо жене, будет передано, и тогда вы будете получать передачи. Читать у вас есть что?" — "Все мои книги там, дома". — "Пожалуйста, я вам дам со своей библиотеки".

Дістає (але що це за своя бібліотека?), всередині я бачу екслібрис "Валеріян Поліщук", який теж сидить. Правда, книжка цікава. Це про французьку революцію, епоха терору. 93-й рік, "Боги жадають" Анатоля Франса. Це в моїй ситуації книжка дуже підходяща була.

— А ви не подумали, що він зумисне вам її дав?

— Може, може, але він тільки не подивися, що всередині екслібрис "Валеріян Поліщук".

Добре. Ну, тепер так. Він починає давати мені матеріали.

"Прочтите". Читаю і шукаю, де моє прізвище. Протокол-допит такого то. Нема мого тут прізвища.

"Прочтите это еще".

Я прочитав три чи чотири протоколи — ніде мого прізвища нема. Я питаю: "Зачем вы мне это даете читать? Там нигде но фигурирует моя фамилия".

"Прочтите еще этот труд".

Свідчення Остапа Вишні. Написано так. Вдумайтесь тільки: "Я принадлежал к террористической организации, названия которой не знаю. По заданию этой террористической организации я должен, был убить Павла Петровича Постышева во время предстоящей аудиенции на встрече с украинскими писателями Павла Петровича Постышева. Но так как аудиенция не состоялася, поэтому я его и не убил. Остап Вишня". Чудово, правда?

— Так.

"Прочтите еще этот труд".

Тут уже є моє прізвище. Пилипенко — відомий видавець. Ну, ще його звали Червоний Грінченко. Ви знаєте його, і сам пописує і т. д. Значить, написано так: "На собрании нашей Харьковской террористической организации обсуждался вопрос о привлечении к террористической деятельности и киевского писателя Антоненко-Давидовича Бориса Дмитриевича. Но были ли с ним переговоры и дал ли он на это согласие — мне неизвестно".

Що тут можна сказати? В тих умовах — це просто благородно. Ну, добре. Вони все-таки... Я спитав якось про нього, хоч уже знав, що всі судці над СВУ уже засуджені самі. Питаю:

"Скажите, а какая судьба постигла состав суда над СВУ?"

Він зареготав: "Туда же пошли, куда и подсудимые. Туда же!.."

Ага. Ну, добре. Ну, про всякий випадок матеріали не даю йому теж.

Він і каже: "Слушайте, вы ничего не даете мне, никакого материала. Вы хоть что-нибудь, хоть какой-нибудь бы анекдот, что ли... признали бы себя, тогда бы я передал ваше дело на суд спецколлегии. А спецколлегия, как вам известно, срока больше пяти лет не дает. А так я должен буду подвести вас опять под террор".

"Ну, это ваше дело. Но я выдумывать на себя ничего не буду".

Добре. Одного разу, 16 квітня, як тепер пам'ятаю, приводять мене, теж удень. Сидить Хаєт з одного боку столу, з другого боку — візаві Проскуряков. Я — посередині, а там, проти мене, — Епік. І я бачу (а вони вже засуджені — і Епік, і Плужник, і інші на десять років. Уже). Ведуть з Епіком розмову. Хаєт розповідає, який буде чудовий Київ, береги Дніпра вкриються гранітом, набережна буде вся в граніті і т. д.

Ну, потім починається допит. Звідцям. Очна ставка.

"Расскажите, что вы знаєте о террористической деятельности Антоненко-Давидовича?" — питає Хаєт Епіка.

Проскуряков мовчить. Тут першу і єдину скрипку грає Хаєт. Той починає так, ніби спочатку навіть наближається до правди:

— В 33-м году, когда я был главным редактором писательского издательства Украины, в Харьков, тогдашнюю столицу Украины, приехал Антоненко-Давидович. Пришел ко мне в издательство и со мной написал договор на издание романа "Борг". (Це справді так і було). Ну, затем я подписал договор — и вышли. Дорогой я ему рассказал о смерти-самоубийстве Хвылевого, а он мне рассказал о смерти Васильченко. (Хоч Васильченко помер своєю власною смертю). И мы решили, что за смерть Хвылевого и Васильченко надо мстить. Тогда я предложил Антоненко-Давидовичу вступить в террористическую организацию и подготовить киевских писателей к террористическим актам, на что он дал согласие.

Той питає: "Что вы на это скажете?"

Я кажу: "Этот мерзавец врет от первого до последнего слова".

Епік так ввійшов у ролю провокатора: "Антоненко-Давидович, зачем вы скрываете, зачем вы еще таитесь, ведь они все уже знают, им же все известно".

Я встав, хотів схопити карафку: "Или этот мерзавец замолчит, или я запущу ему в голову графином".

Ну, тут і Хаєт, і всі кинулись до мене, схопили за руки і: "Что! Что вы тут хулиганите! Это вам не УКП, где вы бегали и выискивали сексотов ГПУ. Надо держаться прилично".

Ну, я трошки заспокоївся: "Хорошо. Допустим, это было так. Допустим... Тогда неизбежно должен был дать когда-то отчет своему шефу по террористической организации Эпику о своей деятельности в Киеве и о подготовке киевских писателей к террористическим актам. Когда это было? Было или нет? И когда? Отвечайте мне".

Епік: "Да, было. Это было в феврале месяце 1936 года. Да 35-го, 35-го года. Тогда был Всеукраинский съезд прозаиков, на который вы приехали тоже, и во время перерыва этого съезда вы отчитывались передо мной о вашей работе".

Я кажу: "Запишите в протокол. Я был действительно приглашен на съезд прозаиков, но я получил это приглашение через две недели после этого съезда, так как я жил и работал в Алма-Ате. Что может подтвердить и подворная книга, и приказы и т. д., и никуда не выезжал из Алма-Аты. Таким образом, еще раз подтверждается, что этот мерзавец врет. Все! Все!"

"Ладно. Выведите Эпика".

Вивели.

До Плужника: "Евгений Павлович (придержується імені й по батькові. Еге, тут уже якісь інтимні стосунки) — Евгений Павлович, скажите, Антоненко-Давидович принадлежал к террористической организации или нет?"

Ну, той так саркастично усміхнувся і сказав: "Ну, в такой же степени, как и я". Цебто: "Вам прекрасно известно, что я не был членом террористической организации, но вы хотели сделать, и сделали, как будто бы я был. То же самое вы можете сделать и с Антоненко-Давидовичем".

Хаєт розсердився: "Плужник, я спрашиваю: был Антоненко-Давидович членом террористической организации или нет?"

Плужник: "Ну, я же сказал: в такой же степени, как и я".

Хаєт: "Плужник! Был или нет? Да или нет? Да или нет?.." — і грюкнув кулаком.

Той зблід: "Да, принадлежал".

Хаєт метушливо: "Я сейчас занят, ставку потом продолжим..."

I Плужника вивели... На цьому і закінчилось. Слідів цієї ось ставки з Плужником ніде не було. А Епіка — фігурувала все таки. А Плужника — ніде. Так і пропало.

— А де Епіка фігурувала?

— На суді.

— Не зважаючи на те, що він забрехався цілковито?

— Так, цілком, я ж доводжу документально, що це брехня.

Ну, ось. Ну, так Проскуряков морочився, морочився, і нічого не вийшло. І нарешті у вересні місяці мені приносять "Обвинительное заключение".

— У вересні місяці?

— У вересні місяці тридцять п'ятого року.

— Значить, це стільки ви просиділи із січня до вересня місяця?

— Так, до вересня місяця. Тепер там, у цьому "Обвинительном заключении", такі ахінеї, ну, наприклад, що я був у денікінській армії і в петлюрівській, не зважаючи на те, що ці ж армії ворогували, бились. Так... Ну, і ще, і ще, і ще... Одне слово, привезли мене на суд — уже Військового трибуналу. Не колегії, а трибуналу. Завели в кімнату-почекальню. Стіни там бувають з написами, але їх одразу стирають, коли виводять в'язнів на допит, на суд. Я тільки побачив: переді мною, мабуть, або якийсь чернець або піп сидів, бо не встигли стерти, написано: "Блажен муж, иже не идет на совет нечистивых..." Так. Уводять мене... Значить, військово-польовий суд. Троє суддів, ні прокурора, ні оборонця, ні захисника, тільки конвоїри, нікого більше нема. Я попросив дружину (тоді можна було хоч щодня приносити передачі), щоб мені передала українську сорочку. Щоб було видно, що судять українця. Отже, під піджаком у мене була вишита українська сорочка. Так... Головує на прізвище Римарчук, чи що. Це галичанин, галичанин колишній. Навіть колишній приятель Мирослава Січинського — отого, що вбив графа Потоцького. Він разом з ним вчився на юридичному факультеті, а потім втік сюди потай через кордон в Росію. В Росії пристав до есерів. Оцей Римарчук. З ними когось там визволяв із в'язниці, і попався на цьому ділі, і в Сибіру опинився, на каторзі. А 17-го року він повернувся з каторги. Повернувся до Петрограду, оглянувся і збагнув, що — е, ні. З есерами не слід іти. І вступив до більшовиків. І тут він здобув собі велику кар'єру. Він був навіть членом судової колегії над Борисом Савенковим. А тут був головою Військового трибуналу в Києві.

Ввійшов він. Ці два засідателі, військові теж. Ну, один читає газету, другий — книжку. Вони зовсім не цікавляться. Тільки в тих місцях, де той вважає за потрібне зробити наголос, щоб ті прислухались теж, він робить наголос, тоді тільки один кладе газету, другий — книжку... і слухають. На столі єдиний доказ приналежности моєї до терористичної організації. Цей доказ — лист мій з Алма-Ати до Косинки. Такого змісту: "Дорогий Грицю, живу самотньо, єдина істота, яка чекає мого повернення з роботи додому, це щеня, мисливський песик-лауреат Еней, якого я сам дресирую, сам годую і з якого має вийти добрий мисливський собака". Цей Римарчук кладе лист (а Косинка вже розстріляний) і каже: "Небезынтересно отметить, что все украинские писатели, обвиняемые в террористической деятельности, были охотники".

Я з місця: "Так же точно, как и русские писатели Аксаков, Толстой, Тургенев, Чехов и другие тоже были охотниками и не были обвиняемыми в террористической деятельности".

"Да, но у них не найдено боевых припасов".

"Так же точно, как и у украинского писателя Антоненко-Давидовича, кроме охотничей дроби и пороха, больше ничего не найдено".

"Вы не имеете права подавать реплики. Вы имеете право только отвечать на вопросы".

Я сів. Одне слово, ця комедія тривала, мабуть, години півтори. Відповіді мої були вичерпні, ясні. Дають мені останнє слово підсудного. Я кажу: "Это все. Мне не о чем говорить в последнем слове. Мои ответы на все ваши вопросы были настолько ясны и исчерпывающи, что, собственно говоря, мне не о чем говорить. Единственное, я не прошу, а требую, если в этих стенах существует законность и справедливость, немедленно освободить меня из-под стражи в виду отсутствия каких бы то ни было оснований для дальнейшего моего пребывания в заключении".

Суд вислухав, вийшов. Через 15 хвилин, цебто за той час, який потрібно було, щоб друкарка надрукувала вирок, виніс мені 10 років ув'язнення з конфіскацією майна.