Дуже-дуже дякую тобі за твого чудового листа, що так збадьорив мене. Бачиш, Миколо: дуже тяжко, коли, ні сіло, ні впало, тебе нагло виривають з твого ґрунту, на якому ти вкорінився з давніх давен, і кидають в такі умови, що, якби ти туди спустився не на гальмах (слідство, в'язниця, суд, етапна подорож), а одразу — ти збожеволів би; але нелегко й тепер по такому інтервалі часу знову вґвинчуватись у ґрунт рідної землі, щоб якось пустити сяке-таке коріння й дати, з кінцем, якийсь цвіт. Людину, що "повертається здалека", часто й пантрує на батьківщині глибока душевна криза, яку не кожний годен знести.

В якійсь мірі і я вже одного разу зазнав цієї кризи, коли, по двох роках вільного життя, вперше приїхав після своєї катастрофи до Києва 1949 року... Йти дорогими, до найменших дрібниць знайомими вулицями, з якими зв'язано стільки спогадів, і — не сміти зайти ні до одної бажаної людини, бо не знати ще, як зустрінуть тебе, "ізгоя", та й чи не накличеш своїм візитом біди на господаря!.. Йти київськими вулицями й почувати себе зацькованим вовком, від якого нещодавно тільки одірвались хорти... Йти серед галасливих, людних вулиць повз знайомі тобі будинки, де ти стільки разів бував колись, а почувати, ніби йдеш цвинтарем, а навкруги — могили, могили, могили, де похована твоя і інших минувшина...

Та хай, як ти пишеш, "усе тяжке й чорне лишається позаду", в тих часах, коли мені й на волі не було волі й мої перспективи не мали жодних надій. Я згадав те минуле, щоб тобі був зрозумілий мій теперішній душевний стан і щоб ти не дивувався з деяких моїх питань, які можуть тобі видатись і наївними, й меркантильними навіть. З квартирою я можу почекати і місяць, і два. На гірший випадок, якби треба було чекати довше, я заради приміщення (бо й найближчих друзів не можна довго тіснити й набридати їм) міг би взяти тимчасову посаду за своїм новим фельдшерським фахом десь на периферії й чекати своєї першочергової за законом черги. Хоч цей другий варіант був би для мене не зовсім бажаний, бо зв'язував би мою літературну роботу, як дуже зв'язує мене й тепер У моїх сибірських умовах, а я далеко ще не втратив літературної потенції і маю приїхати до Києва й повернутись до літератури не інвалідом-утриманцем, а — працівником.

Мої вимоги до квартири — досить скромні. Я не претендую на центр чи коло центру, мене влаштує і околиця, зв'язок з центром автобусом чи трамваєм, але мені конче треба дві кімнати, щоб у одній розмістити родину, а другу мати для праці, де мені не буде заважати мій трьохрічний шибеник. Якщо б це було десь на околиці та ще в маленькому одноповерховому будинку, коло якого можна розвести садок і квітник — це було б здійснення мрії, бо за останні десятиріччя я так звик до фізичної праці, зокрема поратись на-в-городі, рубати дрова, викохувати навіть тут, у Сибіру, квіти, що мені важко було б від цього відмовитись.

Тим часом я напишу сьогодні ж листа з копією довідки про реабілітацію Голові Київської міськради про квартиру, щоб стати на чергу й мати якийсь "стаж" чекання квартири.

У мене негаразд із здоров'ям. Моя довга "Одіссея" не могла, з кінцем, не датись мені взнаки, що й привело мене в грудні до лікарні. Місцеві ескулапи знаходять у мене цілий арсенал хвороб: туберкульоз легенів, атеросклероз і міокардію, дистрофію, гіпертонічну хворобу, анацидний гастрит і радикуліт. Я й сам почуваю, що дещо в організмі таки добре зужилось і потребує ремонту. Напиши мені, чи є у вас при Спілці якась лікарська комісія, чи треба брати звідси амбулаторну картку, де списана ця сумна історія хвороб.

Я надіслав до СРПУ заяву з копією про реабілітацію, про відновлення мене в членстві. Чи одержали її і коли можна сподіватись постанови про відновлення?

Чи цікавить сучасну українську періодику життя українців у Сибіру? Недалеко мене є село Волинка, поспіль заселене українцями, що їх іще 1909 р. загнало сюди з Ковельщини безземелля. Село в певній мірі зберегло і мову, і побут. Якщо це цікавить наші журнали, я міг би написати про нього нарис. Я надіслав Л.Новиченкові бібліографічний опис свого минулого літературного доробку, як він просив мене в серпні, коли я був торік у Києві. Чи одержав він його? Добре було б, якби він висловив свою думку, що з того доробку варто тепер перевидати.

Я привезу з собою невелику повість "За парканом", яку тепер оце остаточно опрацьовую. До 40-річчя Жовтневої революції готую повість "Гроза".

І, нарешті, ще одне питання. Напиши, Миколо, чи й досі ще триває в силі в Спілці непогане правило — виплачувати реабілітованим письменникам з Літфонду 6 тисяч карбованців, про що ти мені казав у серпні. Якщо триває, то коли його можна буде застосувати до мене — скоро по приїзді? Не візьми це питання за "шкурництво" тощо, бо поки я з родиною живу з фельдшерської платні та ще маю зробити цей стрибок, висловлюючись за Марксом, "із царства необхідності в царство волі" — ця клята фінансова справа для мене вельми актуальна, не кажучи вже про те, що мене мучить сумління за неоплачені тобі заборговані 400 крб. Ще раз дякую Тобі, Миколо, за все.

Тисну твою руку.