Ім'я Бориса Дмитровича Антоненка-Давидовича сучасному читачеві, особливо молодому, напевно ж небагато що скаже. І в цьому не так вина, як біда й самого письменника, і його потенційних читачів. Справді-бо, звідки їм було дізнатися про письменника, якщо протягом кількох десятиліть більшість його творів не видавалися й не перевидавалися, а саме його ім'я було піддане анафемі з негласною, але суворою забороною згадувати? А йдеться ж про талановитого письменника такої трагічної долі з незвичайно широким діапазоном творчих інтересів і зацікавлень, із розмаїтою мистецькою палітрою — романіста і повістяра, оповідача і репортера, нарисовця і публіциста, критика і перекладача, одного з кращих знавців рідної мови, автора понад двох десятків книжок, зокрема роману "За ширмою", повістей "Смерть", "Синя Волошка", "Справжній чоловік", "Тук-тук...", мисливської поеми "Семен Іванович Пальоха", збірок оповідань "Запорошені силуети", "Слово матері", "Крила Артема Летючого", "Золотий кораблик", "Крижані мережки", "Як воно починалося", книг літературних репортажів "Землею українською", "Люди й вугілля", "Збруч", "В сім'ї вольній, новій", збірників статей "Про що і як", літературно-критичних нарисів "Здалека і зблизька", "Як ми говоримо"...

Сумно і прикро, але переважна більшість його творів, написаних і опублікованих у 20-х роках, в тому числі й такі широковідомі свого часу як "Смерть", "Синя Волошка", "Тук-тук...", "Справжній чоловік" та ціла низка інших, були силоміць вилучені з літературного процесу й зачинені в спецсховищах як "ущербні", "ідейно-шкідливі", й відтоді їх ніхто, крім хіба що "спецфондівських" мишей, не читав. Вони невідомі не тільки широкому читацькому загалові, а й" більшості літературознавців. І не дивно, адже в силу різних, здебільшого "об'єктивних" причин наші критики й літературознавці не пестили Б.Антоненка-Давидовича ґрунтовними дослідженнями чи бодай спробами синтетичного осмислення його творчого доробку Навіть у восьмитомній "Історії української радянської літератури" Б.Антоненку-Давидовичу не знайшлося місця: тільки й того, що в обоймі єдиний раз згадано повість "Смерть" та одним невеличким абзацом у позитивно-негативному плані переказано зміст роману "За ширмою". Оце й усе. Тобто майже нічого.

Щоб правильно поцінувати письменника та його творчість, дослідити шляхи його розвитку, треба зрозуміти його добу, а також знати умови, в яких письменникові довелося жити й працювати. А доба була жорстокою. Письменникам з таким твердим і незалежним характером, як у Б.Антоненка-Давидовича, було важко жити і творити. Тож були і злети й падіння, не раз довелося побувати і на коні і під конем... Певна річ, у передмові всього не розповісти і всіх прогалин не заповнити. Тож спробуємо сказати про найсуттєвіше.

Якось, згадуючи свого літературного побратима по "Ланці", а згодом — "Марсу" Григорія Косинку, Б.Антоненко-Давидович сумовито зауважив ті часті випадки в нашій літературі, коли письменник тільки після смерті постає перед наступними поколіннями критиків і читачів на весь зріст своєї творчої індивідуальності, на всю широчінь розмаху своєї обдарованості й неповторності.

Замислюючись над причинами такої закономірності, Борис Дмитрович роздумливо запитував: "Чи то на віддаленні, в ретроспекції часу краще видно всю епоху, в якій жив і творив письменник, і тому легше підсумувати увесь його доробок і визначити належне йому місце в літературі, чи сам акт смерті — величний, як і народження людини, — відкидає весь дріб'язок і плутанину щоденного і залишає тільки те, що характеризує головні риси перейденої епохи, чи, може, й до деяких письменників сучасники їхні ставилися, як каже приказка: "Що маємо — не дбаємо, втративши — плачемо..." Воістину так. Сказане особливо пасує до нього самого...

...Сила гострих вражень від тих полум'яних бурхливих літ, коли молодому Б.Антоненку-Давидовичу здавалося, ніби сам час зірвався з віковічної колії і помчав через вибоїни, вирви та яри,.. спонукали його взятися за перо. У червневому номері київського журналу "Нова громада" за 1923 рік було надруковане перше оповідання "Останні два", котре й поклало початок його літературній творчості. За два роки по тому побачила світло аматорської рампи драма "Лицарі абсурду" та низка оповідань у збірці "Запорошені силуети" (1925) Відтоді Борис Дмитрович ще довго писав за рахунок своїх юнацьких вражень. Охтирка правила йому за творчий Клондайк з невичерпними покладами сюжетів і типажу. Тож і в повісті "Смерть"... автор виводив охтирський типаж і використовував сцени, побачені в Охтирці на великій арені життя.

Повість "Смерть" уперше була надрукована в журналі "Життя й революція" (1927, №№ 10-12). Наступного (1928) року вийшла в світ окремою книжкою разом із невеличкою, але майстерно зробленою повістю "Тук-тук..." та двома оповіданнями, а за рік по тому була ще раз перевидана (ДВУ, 1929).

Твір засвідчив, що в літературу прийшов письменник самобутній і талановитий, суворий реаліст із досить гострим, сатиричним поглядом на життя і з чималою дозою іронії, скепсису та іскристого гумору в змалюванні дійсності. У цій повісті, як, до речі, і в збірках оповідань "Запорошені силуети" та "Справжній чоловік", Б.Антоненко-Давидович постає письменником дошкульним і, сказати б, інтелектуально роздратованим.

Отже, повість "Смерть" після шістдесятилітньої перерви вперше з'являється з-під арешту. А тим часом саме цей твір був помітним явищем 20-х років і завдав тоді письменникові чимало клопотів і з-поміж інших факторів спричинився до багаторічних його поневірянь "на розпуттях велелюдних".

За останні роки докорінно змінилося наше ставлення до історії взагалі й до історії літератури зокрема, до творів, які повертаються із спецфондів, а отже, і до їхніх творців; очищаємо їх від багаторічних нашарувань та звинувачень у всіляких "ізмах". Сьогодні вільно говоримо про те, про що донедавна не сміли й згадувати. Все це спонукає до більш докладної розмови про повість "Смерть". Тим паче що вона дає неабияку поживу для роздумів.

В ній автор поставив мету ближче й конкретніше показати "незбагненну" більшовицьку силу чи принаймні самому як слід розібратися в ній і дослідити джерела її "всепереможного поступу". І письменник зробив це досить своєрідно. Описані в творі події відбуваються в часи воєнного комунізму в одній із парторганізацій українського повітового містечка. "Смерть" — твір соціально-психологічний. Своє ставлення до порушених проблем автор виявив через призму і скрупульозний психологічний самоаналіз внутрішнього світу головного персонажа і по суті — антигероя Костя Горобенка, занурення в найпотаємніші закутки його свідомості. Можна сперечатися щодо того, чи реальний зовнішній світ і тогочасна доба в повісті завжди змальовані такими, якими вони були насправді, чи іноді такими, якими поставали у хворобливій уяві Горобенка, такою мірою заплутаного у протиріччях жорстокої дійсності, що міг би з повним правом сказати про себе словами поета: "Я замотаний у сумніви, як поранений у бинти".

Кость Горобенко — колишній петлюрівець. Колись засновував "Просвіти", "Нац. союз"... Але, чи то зневірившись у їхніх ідеалах, чи з якихось інших причин, він формально порвав із петлюрівщиною, навіть став членом більшовицької партії.

Письменник докладно і, як правило, психологічно переконливо дослідив самий процес, сказати б, "технологію" переходу Горобенка в іншу віру, простежив і обгрунтував хід думок та "логіку" його вчинків. Шкода тільки, що автор не розкрив причин, котрі спонукали його "героя" рішуче порвати зі своїм сумнівним минулим і вступити до лав РКП(б). Щоправда, судячи з його подальшої поведінки, можна догадатися, що спричинилися до цього його егоїстичні, власне, кар'єристські устремління — захотілося бути членом правлячої партії і погойдатися на революційних хвилях. І чи не заради майбутньої кар'єри він одцурався й прокляв навіть рідного батька, "дрібного буржуа", який мав колись до публічного торгу два будинки, а тепер син цинічно тішить себе тим, що "батько потурбувався вмерти за рік до революції і, нівроку йому, добре зробив. Я ненавиджу його за те, що він був мій батько, і вдячний йому, що його тепер нема. В мене немає тепер нікого... Я не відповідаю за батьків". Навіть про найдорожчу в світі людину — ще живу десь рідну матір — Горобенко недбало подумав: "Невідомо де (вона — Л.Б.) тепер і чому (!) живе ще й досі..." І про перше своє кохання — передчасно померлу дівчину Надю, чий образ рефреном проходить через увесь твір, Горобенко цинічно думає: "це дуже добре", що її вже немає.

Та найбільше вражає те, що Горобенко, ставлячись так цинічно не тільки до найрідніших та найближчих йому людей, а й до свого минулого, не почуває жодних докорів сумління, бо для нього важливо те, як він сам думає про себе, а не хтось інший. Отож, мовляв, "я був український націоналіст, я був за голову повітової філії національного союзу; в цьому ж місті я, безусий юнак, що допіру скінчив гімназію, виступав у 1917-му на мітингах, розпинався на всяких зібраннях за "неньку", закликав собі в свідки спорохнявілу пам'ять усяких Сірків та Гордієнків. Це все відповідає дійсності, і я не ховаю це ні від кого. Це було раніше, а тепер я... більшовик". Та хоч він і відрікся од свого соціального коріння, але в душі виявився не спроможним позбутися нашарувань минулого і придушити в собі його рецидиви. Це вони "муляють" його "комуністичне сумління" або, кажучи просто, — душу; це вони не дають змоги спокійно, як іншим партійцям, почуватися "більшовиком". А втім, думає він, що ж удієш: "Одним судилося бути спадкоємцями свого класу, а іншим — ренегатами". Він дає собі влучну характеристику: "Хай за їхньою (колег-партійців. — Л.Б.) теорією я — "дрібнобуржуазна інтелігенція". Я кажу трохи інакше — ренегат дрібної буржуазії". Горобенко переборює в собі болючі суперечності. Хворобливо підозріливий, він переживає психологічні муки, сушить собі голову над численними — і справжніми, й вигаданими — проблемами, які отруюють йому свідомість.

Своєрідним ключем до правильного розуміння твору й, зокрема, щодо позиції головного персонажа Горобенка, є взяті за епіграф рядки з вірша Василя Еллана: "За життя розплата тільки кров'ю, Тільки смертю переможеш смерть", а також вміщена на початку повісті притча про якогось алхіміка, що "дошукувався філософського каменя". Алхімік спочатку звернувся до всіх святих, яких тільки знав, за допомогою, благав богородицю, нарешті, самого Христа, але всі вони були мовчазні. Тоді, проклявши всіх святих, зневірений, у розпачі, алхімік вдався до сатани. І що ж? Той згодився допомогти: "Ти знайдеш те, чого шукаєш", але за однієї умови: "Тиждень не думай про білого ведмедя". Ясна річ, після цього алхімікові білий ведмідь не виходив з голови. І Горобенко, посміхнувшись, подумав: "Більшовик" — це мій білий ведмідь, але якого ж філософського каменя дошукуюся я?"

Драматизм, ба навіть трагізм Горобенка полягає в тому, що він весь час перебуває у становищі дволикого Януса: думає і почуває одне, а в силу обставин, у які часто сам же себе й ставить, змушений чинити всупереч своїм переконанням і національним почуттям. І хоч він майже весь час перебуває в колективі, говорити про гармонійне поєднання цього індивідуума з колективом не доводиться. До нього скоріш пасує відомий парадокс: "Свій серед чужих і чужий серед своїх". Для колишніх своїх учителів гімназії він чужий, бо "комуніст, так би мовити, цап у овечій кошарі", з яким "треба якось ладнати. Власне, його треба притягувати на свій бік". Колеги-партійці ставляться до нього з осторогою, оскільки, мовляв, "як комуніст-більшовик" він "несталий, зважаючи на перебування раніш в українських організаціях", і лише "як культробітник може бути використаний у губерніяльному масштабі". Дехто з колег дошкуляє йому, принагідно нагадуючи вразливі щодо моральності епізоди з його недавнього минулого. Не дивно, що за час перебування в партії більшовиків у Горобенка з'явилися й розвинулись підозріливість, дражливість, "прихованість і сторожкість".

Тому Горобенко весь час змушений доводити свою лояльність до партії та Радянської влади. Але виходить так, що всі доручення, які йому випадає виконувати, пов'язані з насильством і жорстокістю. Зверніть увагу на те, з якою запопадливістю і навіть насолодою Горобенко реквізовував у громадян різні речі, незважаючи на жалібні прохання їхніх власників. Ті прохання "страшенно дратували його", як і перелякані, розпачливі обличчя членів хазяйської родини, але Горобенко намагався на них не дивитись і не чути, "як хрущали заломлені в безвихідній тузі чиїсь дівочі пальці", і спішно перебивав хазяйські слова. Але розпука і горе конфіскованих міщан не викликає в нього співчуття, а навпаки — "це давало йому якусь злісну втіху". Більше того, "він не тільки користувався з ордерів наросвіти, але й сам штовхав наросвіту на нові реквізиції", хоч і бачив, як реквізитори байдуже кидали на запльовану підлогу нардому гори книжок, і вони "грубими покладами розлізались уздовж і вшир усієї кімнати, вкривались тлінним порохом, а над ними росли вгору нові й нові, внаслідок чого кімната все більше ставала схожою на незариту братську могилу".

Іноді в ньому прокидалось щось людяне. Та він мерщій притлумлював у собі недоречну розчуленість і доходив невтішного висновку, що "це все паліативи. Нужденні паліативи. Ти б'єш не по конях, а по спорохнявілих, нікчемних голоблях".

Якийсь голос, каже автор, сміявся всередині, знущався над Горобенком, мовляв, "одняв у нещасного дідка його останню втіху і хочеш довести, що ти більшовик? Ха-ха-ха!.. Кому цим доведеш? Може, самому собі? Дурниця! Ти ж знаєш прекрасно, що суть не в цьому. Що важить для революції якийсь мікроскоп! Дрібненька, егоїстична душа! Мізерною шкодою ти хочеш купити собі нове сумління? Дешево! Занадто дешево... Це купується тільки... кров'ю! Смертю!" А відчувши, як йому той мікроскоп пече долоню, Горобенко щосили, мов крадене, пожбурив прилад у річку, оскільки усвідомив, що "це все були нікудишні паліативи. І ті реквізовані піаніно, і шафи, і книжки, і цей мікроскоп! Треба — іншого. "От, — думає він, — прийти б до парткому і — баста! Дайте командировку в чека, я не можу так більше... Це ж, зважаючи на мою "інтелігентність", вони призначили мене до культвідділу радпрофу. Сказати б Кричеєву все по щирості... Але чи зміг би я працювати в чека?" І тут же сам собі й відповів подумки: "Для того, щоб працювати в чека, треба однаково — розстріляти. Треба раніш кількох крапель на землі, інакше буде облуда, інакше однаково все буде брехня..."

Він агресивно ставиться до людей і ладен мало не в кожному вбачати контрреволюціонера. Своїх колишніх учителів гімназії називає не інакше, як "педелями". Вважає їх не просто "мотлохом, що лежить під ногами й заважає йти вперед", а "суцільною прихованою контрреволюцією", а тому "їх треба знищити". На своїх колишніх просвітян, з якими разом створювали філію Національного союзу, заарештовували повітового гетьманського старосту, а один із них — Ковганюк — переховував його, ризикуючи, в своїй хаті, коли Горобенка шукали денікінці, — тепер він "плювать би хотів на них!". Людей, подібних до розумного вчителя Батюка, зневажливо ображає і вважає, що "цих Батюків навіть з суто національних інтересів треба б перестріляти". Про справді обмеженого Радченка подумав: "Як би було добре, коли б його не було взагалі, не існувало б зовсім". Навіть про свого колегу — члена партії Славіну, нехай і антипатичну, котра в його уяві "скидалася на курку з породи голошийок", Горобенко з огидою подумав: "Взяти б цю шию, цього стеблика з тіста, в кулак і стиснути поволі пальцями!.." Він навіть усміхнувся, уявивши, як би вона "заверещала б і здохла, як ярмарковий гумовий чорт..."

З прихованою ненавистю Горобенко ставиться і до села та його трударів. Якось, їдучи в район як голова перевиборної трійки, він подумки зізнався, що зовсім не знає села, що воно для нього — "така сама загадка", як і вся його "химерна нація", мовляв, "Ти чуже мені, село, — чуже, далеке і незрозуміле". Зверхньо-зневажливо думає про селян, тішачись тим, що він не селянин і від села в нього "немає анічогісінько". І хоч він усвідомлює, що "це трохи незвичайно для українця", одначе зізнається, що село його не вабить до себе і він зовсім не вклоняється перед його "опоетизованими хатами, садочками, звичайнісіньким "місяченьком" та іншими неодмінними сільськими аксесуарами, мовляв, "Мені байдужісінько до них зараз, а іноді ... я розтрощив би це все к чорту... Але я таки загнуздаю тебе, село!"

Ось так: і не розуміє села, і пізнавати його не хоче, а вже норовить "загнуздати"; якщо ж не пощастить, то ладен і розтрощити. І з таким агресивним наміром цей горе-комуніст їде в ненависне село проводити перевибори. Не дивно, що й селяни ставляться до таких зайд неприязно. Горобенко помітив, як "через тини і з вікон виглядали полохливо літні жінки і тільки зрідка коло хвіртки похмуро дивилось чиєсь чоловіче бородате лице. Ці похмурі погляди з-під насуплених брів важко впадали в очі і таврувались у пам'яті". Горобенко розумів, що "ці бородаті лиця не віщували нічого доброго", оскільки "їхні очі бачили на кожному возі, що приїздив із міста, тільки ворогів. Відтіля приїздили до сумирних хат із розкладками, контрибуціями, арештами й розстрілами". Природно, що й "село прокляло їх і зарилось у свої нори". Слушно подумав про них Горобенко: "— Ой, мабуть, люта смерть під такими поглядами!.." І дядьківська мовчанка ставала Горобенкові нестерпною, але він не знав, "як підійти до них, як одімкнути їхні замкнені душі, примусити їх говорити одверто і щиро, як із своїм", тому "брала досада, і дядьківські постаті просто дратували його". Хоч самі оті дядьки насправді зовсім не такі "осатанілі", якими вони постають в агресивно-упередженій уяві Горобенка. Просто гіркий досвід виробив у них почуття самозахисту й настороженості до всіх отих уповноважених.

Горобенко свідомо й цілеспрямовано виховує в собі почуття непримиренної класової ненависті скрізь, де тільки з'являється, вважаючи, що йому як інтелігентові бракує "саме ненависті, тої святої ненависті, без якої нема великої любові".

Та він люто ненавидить не тільки живих, а й глибоко зневажає мертвих, минуле — і власне, і своїх батьків, і всього народу. В революції, як відомо, часто діяли сили й стихійні, некеровані, нестримні. От і в повітовому містечку революція зачепила своїм крилом кладовище: "Розгнузданим мустангом вона пролетіла понад безсмертниками, і ось лежать долі перекинуті хрести, побито кам'яні надгробки і з овалів тих надгробків видерто фотографії їхніх небіжчиків". Одне слово — "Руїна. Прах".

У нормальної людини таке сумне видовище, напевне, викликало б почуття обурення, гніву, жалю. А от Горобенко, побачивши "руїну і прах", подумав: "це добре. Зруйнувати б усі кладовища, щоб ні одне з них не нагадувало минулого! Бо кладовище — не тільки тут. Хіба оте повітове місто, що розляглось ліньки позаду, не кладовище теж? Там же кожний куток увібрав у себе минуле і стирчить перед очима — чи свідком, чи німим докором..." І він подумки звертається з дивним і диким, цинічно-жорстоким закликом: "Розмальовуйте ж ці пам'ятники людського лицемір'я і брехні, ви, юні, зухвалі, невідомі руки! Трощіть ці нікчемні старі хрести й розтопчуйте могилки! Не треба кладовищ. Хай залишиться тільки зелений спокій сосон. А більше — нічого..."

Це, сказати б, "руйнівницька" позиція Горобенка. А які ж позитивні ідеали він сповідує? Кому він симпатизує, кого ладен узяти за приклад і наслідувати? У кому черпає наснагу для вироблення в собі волі й нещадності? Ось він пильно вдивляється в риси портрета Троцького — "такого знайомого і, врешті, набридливого, як і всі портрети, що існують у світі", й ловить себе на тому, що портрет "прибрав нових рис, і ті риси говорили багато. Енергійна борідка, дві глибокі зморшки від носа до кутків губ і спокійний, твердий, вдалений погляд". І Горобенкові здалося, що "Люди з таким поглядом не крізь пенсне, а крізь сьогоднішній день бачать далеко. Вони не знають вагань, у них немає на шляху проклятих манівців, їм перспектива ясна як на долоні. Вони мають свою вічну формулу: "Буття визначає свідомість..." Це — їхня істина, це "новий завіт", з яким вони мають пройти світ, переорати всю землю, стерти кордони, помішати всі нації в одному струмені чорної маси потоптаних рабів, що пустилися берега. "Капітал" Марксів... Що це? Тора, Євангелія, Аль-Коран чи важіль Архімеда... Які вони сильні, ці люди в пенсне з вдаленим поглядом і фанатизмом ісламу". Горобенко знову нишком глянув на портрета і відчув, ніби "чиясь могутня рука погладила його по голові", і йому стало цілком ясно: "— Вони мають рацію... Ти що ж? Може, то просто теревені — "історія — боротьба класів"? Ні. Вони ще досить стримані. Вони просто навдивовижу м'які до нього. Безперечно — "несталий". Так, так. А чого? Ради кого й чого? Чи ради прадідів, що дали Кочубеїв, Галаганів та Юзефозичів, чи ради вишиваних просвітян, чи просто вишневих садочків, зірок, квітоньок і всієї тої сухозлотиці, що зветься "національна окремішність"? Відтак Горобенко вважає безглуздям, "що між ним і партією може стояти нація. Та нація, що вигадала тільки бандуру і плахту! Це нісенітниця. Це анекдот".

Іншого разу Горобенко уважно слухає голову повітової ЧК Зіверта, який доповідає на партзборах про боротьбу з бандитизмом. Він вдивляється в миршаву, але "динамічну постать" Зіверта з різкими жестами, що пахтіли зарядом величезної енергії і настирливої впертості, вслухається в заклики не "миндальничати", а "розпеченим залізом витравити бандитизм!". І хоч у Журавлиному вже розстріляли половину заручників, "але треба буде ще й ще". Мовляв: "Треба розчавити бандита, інакше бандит розчавить усіх!.." А для цього, мовляв: "Насамперед треба вирвати в бандитизму жало, вирвати йому язика. Треба помацати добре цих усяких просвітян, цих колишніх членів Українського Національного союзу... Треба, нарешті, витягнути на денне світло цих фабрикантів масової ідеології..." І хоч по цих словах щось мимоволі тьохнуло Горобенкові і забилось у грудях, оскільки вони стосувалися і його, але він миттю розчавив оте "щось" у собі і знову пожадливо слухав Зіверта. І ті гартовані Зівертові слова вабили Горобенка. Він схоплював їх живими, поки вони ще не встигли закореніти в його пам'яті трафаретом, як усякі слова з безлічі усяких промов, але настирливо хотілося Горобенкові збагнути, хто він. "Ні, ні — не те що чи він латиш, чи поляк, чи єврей. (Це таки справді якась інша раса!) Ні, зовсім не те. А ось що. Відкіля це? Відкіля ця динамічна постать, палючий пломінь очей і гартовані, блискучі, як лезо кинджала, слова? З катакомб? З римської таверни, де сходяться на нараду гладіатори, чи з трибуналу інквізиції, чи з вогнищ таборитів, або, може, з підпілля "Народної волі"?"

Але тут же Горобенко рішуче відкинув свої домисли, подумавши: "І зовсім не те. Які можуть бути порівняння! Абсурд! Реально і просто: Зіверт — це згущене втілення всієї цієї кімнати, взагалі — тисячі кімнат з електрикою або з свічами, з каганцями або без них, тих кімнат, що раптом молодими бруньками взялися по засохлому дереву старого життя. Це той нерв, що найбільше реагує, коли збурено інстинкт партійної самоохорони..."

Горобенко напружено вдивляється в рухливі, гострі, великі очі промовця, його маленьку непоказну фігурку і намагається збагнути, "як могла вміщатися у ній така міцна кована воля і невичерпна енергія". Тим часом думки снують йому далі образ голови повітової ЧК, і йому здається, що Зіверт — із тих небагатьох, котрі "вже цілком перейшли межу вчорашнього". На відміну од самого Горобенка та декого з його колег, котрі ще тільки "чвалають своїми стежками", Зіверт "уже далеко по той бік". Горобенкові імпонує те, що в особі Зіверта поєдналися риси поета і рахівника, скрипаля-віртуоза, котрий водночас тримає в руках "скривавлений меч"; що в ньому "сплелися в одне неподільне темперамент дикуна і вища математика". І Горобенко доходить висновку: "Це люди, що наперекір усьому дотеперішньому усталили звичку доводити діло до кінця. Вони мусять довести його або вмерти. Власне, не вмерти. В тому-то й річ, що вони ніколи не вмруть. Що б там не сталося, а вони житимуть у людській уяві, в легенді, як титани, як сміливі, залізні конквістадори, що насмілились першими ступити на невідомі береги соціальної правди.

По їх слідах, облитих своєю і чужою кров'ю, виростуть хризантеми поем, романів, казки. В спогадах дальніх поколінь ЦІ маленькі Зіверти встануть в один шерег з Маратами, Робесп'єрами, Домбровськими, Дела-клюзами, Гонтою і Залізняком. Ось у чому сила і краса Зіверта, а з ним і всієї цієї колотнечі, всіх цих тривожних, мобілізованих до останньої секунди нинішніх днів!.."

На похоронах своїх товаришів-комунарів Зіверт, шкодуючи за тим, нібито досі чекісти були "надто м'які, занадто гуманні" і що буцімто "тепер нам дорого доводиться платити за нашу м'якосердність"; кинув до натовпу заклик: "Боротьба не скінчена! Боротьба триває далі. За одного — десять їхніх, за смерть — смерть!.." Цей заклик мимоволі повторив подумки й Горобенко. Повторив і замислився. Йому, до речі, й самому спадала на думку теза: "Смерть не годна перетнути вічного калейдоскопа життя..." Але "за життя розплата тільки кров'ю". Відтак Горобенка найбільше хвилює одне: "Треба тільки намацати в собі отой архімедів важіль, той стрижень себе самого й цупко держати його в руках. Тоді буде інше, прекрасне життя і проста, логічна смерть. Проста, як у того японського солдата, що на розстрілі, посміхаючись, віддає рукою шану своїй власній смерті. Але: за кров — кров, за смерть — смерть! І це сказав не Зіверт отут, а я".

Він давно вже для себе вирішив, тільки чомусь не міг досі голосно сказати: "Треба вбити... Мушу, власне, не вбити, а розстріляти. І тоді, коли перед очима з'явиться їхня кров, коли ця кров розстріляних повстанців, куркульні, спекулянтів, заручників і безлічі усяких категорій, що зведені до одного знаменника — контрреволюція, хоч раз, єдиний тільки раз впаде, як то кажуть, на мою голову, заляпає руки, тоді — всьому цьому кінець. Тоді Рубікон буде перейдено. Тоді я буду цілком вільний. Тоді сміливо й одверто, без жодних вагань і сумнівів можна буде сказати самому собі: я — більшовик...

...Рубікон перейдено: сталося те, чого він так настирливо прагнув. Та кому неясно, що від цього занадто "радикального" вчинку Горобенко не став справжнім комуністом, а лишився дрібнобуржуазним ренегатом з роздвоєною психікою, бо кров — то ще не все. Тим паче якщо пролита кров безневинних людей....

...Вдумуєшся в оті конформістські роздуми Горобенка та його ідейного натхненника Зіверта, виразно уявляєш майстерно зображену картину розправи над заложниками і мимоволі згадуєш демонічного персонажа з новели М.Хвильового "Я (Романтика)" — голову "нового синедріону", "чорного трибуналу комуни" доктора Тагабата, котрий так любить ставити резолюцію на документах: "Розстріляти!" Порівняйте, читачу, оцього "доктора з широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і каменем замість серця..." з образом Зіверта, яким він постає в уяві Горобенка, і ви знайдете в них чимало спільного. Це, власне, один і той самий, досить поширений тип партійного діяча початку 20-х років.

Оповідач новели М.Хвильового зізнається, що "злий геній" Тагабат є і його "безвихідним хазяїном", його "звірячим інстинктом", бо навіть він — "главковерх чорного трибуналу комуни" — почувається "нікчемою в його (Тагабата — Л.Б.} руках, яка віддалась на волю хижої стихії". Здасться, повість "Смерть" написана не без впливу новели М.Хвильового. Згадуєш переживання Горобенка перед розстрілом заручників, і знову мимоволі спливає в пам'яті зловісна постать Тагабата, який разом з дегенератом — отим "палачем з гільйотини" — схопили оповідача-героя, нібито як "зрадника комуни", і змусили його чинити найтяжчий злочин — розстріляти як заложницю рідну матір, мовляв, "зумій розправитись із "мамою", як умів розправлятися з іншими". При цьому жадали від нього "нікому, ніколи й нічого не говорити про те, як розкололось його "я".

Чи не отакі зіверти, нестеренки, горобенки, тагабати й "дегенерати" згодом, у 1937 році, запопадливо вишукували "ворогів народу", на десятиліття запроторювали їх у сталінсько-єжовсько-беріївські табори смерті і старанно виконували в тій репресивній машині-молоху жорстоку катівську "роботу"?

Має рацію Б.Антоненко-Давидович, вважаючи, що письменникові, як і артистові, потрібен, окрім спостережливості, ще й дивовижний дар перевтілення, вміння на якийсь час ставати не самим собою, а зовсім іншою людиною, часто ворожою йому своїми поглядами, інколи взятою з іншого народу, ба навіть з іншої історичної ери. Згодимося також і з тим, що "перевтілюватися в свого героя — це зовсім не означає брати на себе відповідальність за його думки й вчинки" й що глибоко помиляються вульгарні критики, ототожнюючи слова й роздуми персонажа з думками самого автора.

Цілком слушним видається мені й застереження Б.Антоненка-Давидовича, що в позовах критики з персонажами художнього твору письменник виступає в ролі третьої сили, яка приводить на широкий громадський суд звинуваченого, і йому не слід брати слово ні як оборонцеві, щоб виправдати помилково запідозреного, ні як прокурору, щоб допомогти викрити замаскованого злочинця.

Правда й те, що всяке авторське моралізування псує художню сторону твору, який цілим своїм комплексом повинен дати відчути читачеві, на чиєму боці стоїть автор. І не треба думати, що читач дурніший від автора й тому сам не добере що й до чого. Нехай, мовляв, місію пояснювати написане й моралізувати з приводу нього бере на себе критика, письменник же повинен тільки показувати, подавати тільки "об'єктивну картину реального".

До речі, сам Б.Антоненко-Давидович у своїх кращих творах прагне саме до такого способу відображення життя в усій його складності, в тому числі й у повісті "Смерть", де багато яскравих і правдивих деталей, характерів персонажів, навіть картин життя, і водночас чимало суперечностей, де, окрім хибної ідеї смерті, як нібито єдино можливого засобу самоочищення від минулих гріхів, трапляються й інші сумнівні твердження та нечіткості. До того ж читач мав підставу думати і, видно по всьому, не помилявся в своїх домислах, що самоаналіз того "скорбящого" інтелігента, його безперервні шукання й душевні борсання якоюсь мірою поділяє й сам автор, що й він уболіває за свого "героя", тим паче що деякі штрихи біографії письменника давали підставу для цього (згадаймо хоча б той факт, що Б.Антоненко-Давидович якийсь час (1920-1921 рр.) був членом КП(б)У, але, не зрозумівши непу й не бувши задоволений з практики розв'язання національного питання, що була до XII з'їзду партії, вийшов з КП(б)У і вступив до УКП, а переконавшись у марності діяльності УКП, вийшов з неї 1923 року й відтоді, як сам те засвідчив, назавжди відійшов від власне політичної роботи).

А таких занадто "пильних" читачів, особливо серед гартянських, вусппівських та молодняківських критиків виявилось чимало. Тож і не дивно, що ортодоксальний критик Б.Коваленко в образі розвінчаного письменником ренегата Горобенка — ні сіло ні впало — уздрів "культ націоналістичного... дрібнобуржуазного інтелігента". Вкрай несправедливим видається й звинувачення критика, нібито Б.Антоненко-Давидович тенденційно прагне довести, буцімто "комуністична партія — чужеродне тіло для України з національного погляду". Інші критики звинувачували в інших гріхах та "ізмах". Але переважна більшість критиків і читачів прихильно сприйняли повість "Смерть" і дали їй загалом високу оцінку, справедливо відзначивши, що спостережливі очі митця досить точно схопили типові вади в житті тогочасної повітової парторганізації та її окремих членів. З висоти нинішнього дня бачимо: то не лише повітові непорозуміння. Як засвідчив сумний багаторічний досвід, невторовані шляхи, якими партійні лідери після смерті Леніна вели країну до омріяного щастя, часто-густо виявлялись хибними, спотвореними, а часом і криваво-жорстокими.

Не випадково ж наприкінці 20-х років письменника часто питали на зустрічах з читачами, з якої парторганізації він брав типаж для своєї повісті "Смерть". Одні припускай, що їх взято з остерської, другі здогадувалися — чи не з канівської, треті запевняли, що тільки з прилуцької, бо, мовляв, і в них були такий самий командир кавескадрону, як Нестеренко, й жінорг — точнісінько така, як Славіна. Добре слово про повість "Смерть" висловив і нарком освіти республіки М.Скрипник, якому вона припала до вподоби. Ясна річ, письменник мав тоді велике авторське задоволення, бо, виходило, те, що він помітив в охтирських партійців, було характерним для багатьох на Україні.

Письменник виявив себе у цьому творі неабияким майстром перевтілення і психологічного аналізу. Та є у творі й чимало вразливих місць. Слабкість повісті "Смерть" вбачаємо передусім у тому, що національну проблему і найближчі авторові ідеї показано через призму "ренегата дрібної буржуазії" Костя Горобенка, котрий заплутався у власних сумнівах і суперечностях жорстокої доби та пошуках свого місця в ній.

Але віддамо авторові належне: попри всі вади повісті, письменник прагнув (і значною мірою це йому вдалося) правдиво змалювати кілька привабливих постатей комуністів, які, часом помиляючись, але, долаючи свої помилки, творили нове життя. Згадаймо хоча б зовні непоказного, але ідейно відданого і принципового, щирого і людяного, "справжнього природного партійця" — росіянина Дружиніна, в чиєму хорошому обличчі Горобенко побачив "щось симпатичне", бо "в ньому світиться щось випрацьоване, вигорюване, щось справді робітниче — "від верстата". І він слушно подумав про ініціативного й розумного Дружиніна, що "це маленький сьогоднішній шкіц майбутнього пролетаріату. Таким колись буде весь пролетаріат".

Ми свідомо так докладно зупинилися на цьому творі. Його можна за одне хвалити, а за інше критикувати, але не можна викреслити з творчої біографії письменника, бо він передусім зіграв величезну роль у розвитку його таланту і формуванні світогляду, а також був досить помітним явищем у прозі 20-х років.

Підсумовуючи розмову про повість "Смерть", скажемо: так, на жаль, у пореволюційному гарячково-прискореному, просто-таки шаленому за темпами житті країни були й численні безневинні жертви. І відмирав повалений клас, місце якого зайняла адміністративно-бюрократична система, котра гучно декларувала про побудову нового світу — щасливого і прекрасного. І не вина, а скоріше біда письменника (та й хіба тільки його?) в тому, що той новий світ виявився далеко не таким щасливим і прекрасним, як мріялося Ленінові й бажалося народові: він був спотворений, залитий кров'ю мільйонів безневинних радянських людей, скомпрометований "вождем народів" Сталіним та його підлабузницько-кар'єристськими поплічниками. Кажу "не вина", бо Б.Антоненко-Давидович багатьма тогочасними творами й передусім — повістю "Смерть" гостро засуджував нічим не виправдану жорстокість щодо народу й застерігав: дивіться, до яких сумних наслідків можна довести суспільство, якщо новий соціалістичний світ будуватимуть такі "діячі" з партійними квитками в кишені, як агресивно настроєний Горобенко, малограмотний тугодум Гарасименко, суєтна й обмежена Славіна, дурнуватий у своїй запопадливості, галасливий і метушливий Радченко, "фельдфебель" Нестеренко та подібні до них.

Його художні застереження без перебільшення можна вважати пророчими, як і "Котлован" та "Чевенгур" А.Платонова.

Протягом усього творчого життя Б.Антоненка-Давидовича звинувачували в націоналізмі, хоч для цього не було жодних підстав. То лише ханжам та лицемірам здавалося, ніби письменник "хворіє на перебільшений національний бзик", який у нього нібито "домінує над усім", буцімто в його творчості забагато уваги приділено національним проблемам.

До речі, такі закиди висловлювалися не тільки на адресу Б.Антоненка-Давидовича, а й, скажімо, М.Куліша. Видатний драматург на систематичні звинувачення в тому, що в його п'єсах національна проблема стала домінуючою, відповів: "Я як член партії і громадянин не можу обійти цієї проблеми і не хочу її розв'язувати в білих рукавичках. Навіть і в подальших своїх п'єсах (а я їх писав і писатиму за тематичним планом), я все одно буду відбивати й освітлювати національну проблему. Рекомендую і вам..."

Для правильного розуміння позиції Б.Антоненка-Давидовича в національному питанні та його справді постійного інтересу до нього, слід згадати, як гостро тоді стояло питання щодо національних проблем...

...Для письменника важливо насамперед те, яка людина, а не те, якої вона національності. В цьому дуже легко переконатися, прочитавши його правдиві і щирі твори, зокрема й повість "Смерть", де переважна більшість персонажів, починаючи з головного героя Горобенка, українці: і Радченко, й Нестеренко, і Гарасименко, і Дробот, якщо й не цілком негативні, то дуже далекі від досконалості. І показово, що не вони, а росіянин Дружинін по-людському просто розв'язав проклятий моток підозр і недовір'я, що потай кублились над його, Костевою, головою.

І хіба Дружинін один?.. Ні. Він символ тих потенціальних Дружиніних, що десь іще ідуть, але колись таки прийдуть. Промовистою є й позиція Дружиніна в епізоді, коли Дробот дорікнув Горобенкові за те, що той був колись за "самостійну" і нібито в 1918 році розстрілював у Києві матросів, обізвав його "сукиним сином" і вчинив сварку. Саме Дружинін помирив їх, мовивши: "Що там розбирати — був, не був! Ну, а хоч би й був, то що краще: чи те, що він наш товариш тепер, чи щоб він і досі залишився шовіністичним самостійником? Білісіньких або зовсім чорних людей нема, брат; люди, як приглянутись, — побільше будуть сірі..."

З такою ж теплотою Горобенко думає і про Мишу Чернишова, хоч і знає, що він "верхогляд", п'яничка, і всі смертні гріхи над ним, без сумніву, тяжіють...". Але Чернишов "тепер його товариш. В нього навіть якась ніжність до Костя є".

Численні приклади глибокої поваги до людей інших національностей. спостерігаємо і в збірці "Сибірські новели". Зверніть увагу на те, з яким щирим співчуттям письменник розповів про Мурада Хакімова, котрий, живучи в узбецькому кишлаку й протягом 28 років нікуди не виїжджаючи, добрав способу стати "афганським шпигуном", а "за підозру в шпигунстві" одержати п'ять років далеких таборів і вічне заслання, хоч за все своє коротке життя ніколи не бачив жодного афганця і навіть не уявляв, де той Афганістан ("Усе може бути"). Або придивіться до літнього казаха Беймета Кунанбаєва, який тільки з першого погляду видається дикуном і відлюдьком, але досить приглянутись пильніше і поговорити з ним, каже автор, побачиш, що це добродушна, але вельми скривджена людина, "вина" якої лише в тому, що вона погано знає російську мову і не може збагнути значення загадкових слів "левый эсер, контрреволюционер", відтак йому здається, що його звинувачують у тому, ніби він "левосерый конный милиционер"; от він і запевняє всіх, що ні в кінній, ні в пішій міліції ніколи не служив ("Кінний міліціонер").

Таким же симпатичним постає й білорус Васьок Микитьонок — в'язень, котрий весь час перебуває в тому "невагомому" стані, коли ти "то академик, то герой, то мореплаватель, то плотник"...

А згадаймо образ завідуючого облздороввідділом комуніста Ходжаєва з роману "За ширмою" — "справжню постать більшовика" з тієї "породи людей, що, попри зовнішні національні ознаки, однакова скрізь, і в Узбекистані, і на Україні, і в Росії", — прекрасну, чуйну, безкорисливу людину, а також образи голови колгоспу Рахімбекова, голови сільради Назири Бабаджанової, зрештою, членів усієї родини узбецької, в якої мати головного героя Постоловського — Одарка Пилипівна — купувала молоко.

І подібні приклади можна наводити ще і ще. А тим часом окремі, аж надто амбітні, правовірні й запопадливі молодняківські та вусппівські критики-вульгаризатори, засліплені груповою нетерпимістю до попутників, звинувачували молодого письменника у всіх смертних, найчастіше — в помисливих гріхах, чіпляли до його імені всілякі ярлики, звинувачували у всяких "ізмах". Так, скажімо, А.Клоччя назвав книжку Б.Антоненка-Давидовича "Землею українською" дуже відрадним явищем у практиці літрепортажу й відзначив, що нариси, зігріті теплим українським ліризмом, читаються легко й непомітно закарбовують у пам'яті читача свої ідеологічні спрямовання; що в нарисах автор виявляє себе добрим знавцем історії України, не забуває картати обивателів-міщан за русотяпство, із злостивою іронією таврує петлюрівщину; що її безгрунтя та буржуазна суть — все це висміяно з властивою авторові гостротою... І, хоч як це парадоксально, водночас вважав, ніби "вже в підкресленій назві — "Землею українською" — Б.Антоненко-Давидович "виявив обмеженість дрібнобуржуазного націоналіста", ніби письменник "засліплений націонал-шовінізмом", "неприкритим зоологічним націоналізмом" і т.д. і т.п. А критик-ортодокс Б.Коваленко, говорячи про ту ж таки книжку, в'їдливо-підступним тоном слідчого запитував на сторінках журналу: мовляв, чому "саме українською, а не якоюсь там радянською?". Такі закиди, певна річ, виходили за межі критики й нагадували прокурорський допит і політичний донос, що зрештою й спричинилося до сумних наслідків. Тим паче що невдовзі для цього трапилась і нагода: 1 грудня 1934 року в Смольному було підступно вбито С.М. Кірова. У "вождя народів" Сталіна з'явився привід для переходу в рішучий наступ проти інакомислячих та "ідейно ущербних": другого дня в газетах опубліковано постанову про терористів-контрреволюціонерів, а за кілька днів по тому з наказу Сталіна і Єжова на вулиці міст і сіл країни було виведено наелектризовані юрмища з транспарантами, спрямованими проти міфічних "ворогів народу", "шкідників", "терористів" та "агентів міжнародного імперіалізму" з рішучим закликом: "На смерть Кірова вдаримо нещадним ударом по недобитках класового ворога!"

Почалися жорстокі репресії... Його літературна робота надовго обірвалась. Та можна сказати, що йому "пощастило": його арештували в Алма-Аті...

На запитання, чи займався письменник літературними вправами під час перебування в таборах, Борис Дмитрович сумовито відповів, що, на жаль, тривалий час йому не випадало згадувати про свою колишню літературну працю. В тих обставинах характер його роботи часто й різко мінявся, і щодо її різноманітності він навіть перевершив свого невдаху батька. Довелося бути землекопом і шахтарем, слюсарем і бухгалтером, фельдшером і секретарем таборового начальника... Був створений дуже тяжкий режим. Працювали по десять годин, дві години витрачали на шлях до роботи. Робота виснажлива, жахливі умови. Дзьобав граніт і скелі, кайлував мерзлу землю, прокладаючи залізницю... Одне слово, пройшов усі кола табірного пекла. Ніби в око дивився критик, прозоро натякаючи в 1933 році Б.Антоненку-Давидовичу: "Може трапитись, що поїзд сучасності залишить декого на станції, і їм нічого не залишиться, як розбирати рейки..."

Та все ж і за тих жахливих умов він пробував дещо писати. Певний час його тримали разом з різними злочинцями: ведмежатниками, вбивцями, ґвалтівниками тощо. Перебуваючи серед них, він почав записувати слова з їхнього "блатного" жаргону. І раптом під час одного обшуку було знайдено ці записи. Зчинився переполох. Розпочалося слідство, допити. Борис Дмитрович намагався довести, що він літератор і що його записи можуть знадобитися як йому самому, так і для слідства, для криміналістики. Але табірне начальство годі було переконати. Не ймуть віри, мовляв, "ви ще думаєте повернутися на волю? — наївна людина". І взагалі тут щось не так...

А письменник весь час відчував, що це якесь непорозуміння, і вірив, що все це жорстоке безглуздя минеться. Хоч як йому було тяжко і фізично й морально, він не зламався й не озлобився. І як зізнався згодом, нелегка життєва путь з усякими несподіванками привчила його нічому не дивуватися, а у філософії — не відмовляти в слушності Шпенглеровій теорії циклічності, тобто в повторенні в житті через певні проміжки часу відомих уже явищ, що у практичному українському перекладі звучить приказкою: біда біду перебуде — одна згине, друга буде. Ця розважливість протягом кількох десятиліть живила його оптимізм. Тож і не дивно, що навіть після майже двадцятилітніх поневірянь у таборах письменник не вважав себе за невдаху, бо усвідомлював, що його особиста доля була тільки маленькою часткою великої трагедії цілого покоління, всієї країни.

Не раз йому здавалося, що з літературою покінчено назавжди. Він занадто стомлювався, щоб мати змогу перевтілюватися в персонажів ще не написаних творів. Борис Дмитрович згадував, як у березні 1953 р. після смерті Сталіна він раптом відчув непереборний потяг до творчої роботи, марячи, мов сновида, образами й характерами; як вільними від виснажливої фізичної праці годинами, а то й ночами, коштом відпочинку та сну, він припадав до клаптиків паперу, пишучи роман "За ширмою". Далеко від України, в хаті сільського шевця, де письменник квартирував, перебуваючи вже в засланні, під стукіт шевського молотка, а часом і сварку та п'яну лайку майстра-кустаря та його замовців, він гарячково працював, не уявляючи навіть, чи залишилося щось у нього від колишніх літературних здібностей, чи він розгубив їх на "розпуттях велелюдних". Але, спонуканий внутрішнім покликом, вперто працював і з радістю констатував, що залишилась незайманою рідна мова, яка довго вакувала без практичного застосування. Виходило так, що, втративши в житті все, він зберіг найдорожчий свій скарб! Все це разом давало підставу Борисові Дмитровичу вважати себе коли й не "обранцем долі", то принаймні людиною до певної міри везучою: справді-бо, побувати в такій тривалій і тяжкій одіссеї і заціліти, повернутися з пекла й не розгубити між численними Сціллами й Харібдами віри в перемогу добра над злом, віри в людину, у свій народ і його майбутнє, ба навіть активно повернутись до літератури — це, безперечно, щастя. Щастя, яке, на жаль, судилося небагатьом:

Немногие вернулись с поля...

Сподіваюсь, розважливий читач дарує мені згадку про "щастя" в такому трагічно-сумовитому контексті і не звинуватить у блюзнірстві. Звичайно ж, не дай боже нікому такого "щастя". Наважився сказати про це так, лише йдучи за самим Борисом Дмитровичем і в унісон його розважливості. Насправді ж, пишучи ці рядки, весь час згадував знищувальний присуд сталінсько-беріївським таборам автора "Колимських оповідань" Варлама Шаламова, який, роздумуючи про свою власну "табірну" прозу, висловив глибоке переконання в тому, що табір — "негативний досвід для людини — з першої до останньої години" і що "людина не повинна знати, не повинна навіть чути про нього", бо "жодна людина не стає ні кращою, ні сильнішою після табору. Табір — негативний досвід, негативна школа, розтління для всіх — для начальників і в'язнів, конвоїрів і наглядачів..."

І все ж повторюю: Борис Дмитрович не нарікав на свою долю. Навіть за вимушену довголітню мандрівку, що дала йому стільки пізнати й зрозуміти, — не нарікав. Шкодував тільки, що вона дуже затягнулась, а він так "мало" встиг написати...

Повернувшись 1957 року до Києва, окрилений суспільно-політичною відлигою, Борис Дмитрович активно включився в літературний процес. У 1958 році письменник знову вирушає в мандри по рідній і милій серцю Україні... Ці подорожні враження втілились у збірки репортажів "Збруч" (1959) та "В сім'ї вольній, новій" (1960). Водночас доопрацьовує привезений із таборів у чернетці рукопис роману "За ширмою", який спершу побачив світ у журналі "Дніпро" (19б2, № 12), а наступного (1963) року вийшов друком окремим виданням і став помітним літературним явищем у тогочасній українській прозі.

На жаль, декому з літературних чиновників забракло тактовності, лояльності, а часом і звичайнісінької добропорядності та людяності, щоб не відштовхнути від себе письменника. З виходом у світ роману "За ширмою" на його адресу поряд із захопленими відгуками за інерцією тих сумнозвісних часів з вуст офіційної критики знову посипалися докори та звинувачення у "зраджуванні життєвої правди", у "фальшивості письменницьких концепцій". Дехто з літераторів-"оптимістів" силкувався довести, нібито автор роману, поставивши питання про те, чи доцільно вищим змістом життя вважати служіння громадській меті, всім підтекстом запевняв: ні, не доцільно, бо втратиш своє щастя, загубиш рідних і близьких. Що, мовляв, письменник своїм твором, розчуливши, зачепивши за живе серця читачів, залишив їх напризволяще. А тому "ні взірцем, ні еталоном для сучасної української прози похмурий твір Б.Антоненка-Давидовича бути не може" (Л.Дмитерко). Та ще більш дивно було читати про те, що той же автор уздрів у романі "За ширмою" якесь "таємниче дно", ба навіть більше — те, що "заховане під дном". Та це, зрештою, залежить і від того, хто що хоче бачити. Як казав О.Довженко: "Двоє дивляться вниз: один бачить калюжу, а інший — зорі в ній. Що кому". Але ж були й інші, цілком протилежні думки щодо цього твору, і таких була переважна більшість як серед критиків, так і серед читачів, шкода тільки, що на ті думки ніхто не зважав, хоч шанувальники таланту письменника, а серед них і такі кришталево чесні письменники, як В.Симоненко, І.Вирган та інші, висловлювали в листах до автора щире захоплення твором, вітали його з великим творчим успіхом і дякували за "величезну естетичну насолоду" від роману.

Немарними виявилися і ті табірні записи в "захалявному" зшитку: з них народилася збірка "Сибірських новел". І хоч, за свідченням упорядника цієї книжки Б.Тимошенка, за умов новітнього тихого пекла (отого "темного провалля аморальної брежнєвщини" — Л.Б.) Б.Антоненку-Давидовичу "неймовірно важко писалося, а ще важче було зберігати написане", оскільки на його квартирі робилися обшуки та, на щастя, вкотре переконуєшся в слушності булгаковського афоризму: "рукописи не горять", тож і маємо сьогодні "захалявну" збірку "Сибірських новел", що багато років маринувалася "в шухляді" і про публікацію якої в сумнозвісні роки брежнєвсько-сусловської стагнації годі було й думати.

Звісно, це вже не перші зразки невигаданої прози такого змісту й характеру: останнім часом читач уже ознайомився з циклами "Колимських оповідань" Варлама Шаламова в "Новом мире" та "Юности", прочитав і новелістичні повісті Івана Іванова "Колима 1937-1939 (із записок Захара Кузьмича)" у "Вітчизні" (1988, №№ 8-9), Льва Разгона "Невигадане" в "Юности" (1988, № 5) та ін.

Певна річ, кожен із авторів виповів свій трагічний соціально-політичний і життєвий досвід, свою гірку пам'ять, у яких мов у краплі води відбито невелику частку трагічної пам'яті народу. У кожного з них своє коло знайомств, спостережень, вражень, хоч сутність сталінсько-єжовсько-беріївської "машини знищення" у їхніх творах дуже схожа, хіба що з незначними нюансами, що їх вносили окремі "мисливці на відьом", та, звичайно ж, рівень майстерності. Що ж до повноти зображення злочинів, що коїлися в місцях "не столь отдаленных", то, як слушно зауважив Шаламов, "табірна тема — це дуже велика тема, де розміститься сто таких письменників, як Солженіцин, п'ять таких письменників, як Лев Толстой. І нікому не буде тісно".

Новели — і на власне табірну тему, й інші — написані від першої особи, якою виступає не просто оповідач, а сам автор — чи то активний учасник, чи спостерігач. Це надає невигаданим оповідям не лише вірогідності, а й документальної достовірності в зображенні життя за колючим дротом. Перед читачем постає ціла низка неповторних людських доль і характерів, часом винятково колоритних і вражаючих, виписаних художником-гуманістом майстерно, з непідробною любов'ю, повагою і співчуттям до людей чесних і порядних, або ж — неприязню до людей підлих, брутальних, жорстоких.

Це яскраві свідчення одного з тих, хто дивом уцілів і повернувся з пекла. Видається дещо некоректним говорити тут про естетичну насолоду, яку дають сибірські новели, хоч це й справді так, бо написані вони не тільки правдиво, а й майстерно. Та все ж, мабуть-таки, головне, що вони спонукають до глибоких і серйозних роздумів про те, як таке могло статися і хто в цьому найбільше винуватий. Уважний читач знайде відповіді на ці та багато інших питань у творах цього циклу.

Невдячна справа переповідати новели читачеві, який тримає книжку в руках і має змогу пересвідчитись у правдивості сказаного.

Розмінявши дев'ятий десяток, Борис Дмитрович відчув, що життя його з невблаганною неминучістю йде до свого природного кінця. Сумовито оглядаючись на залишений позаду "довгий, нелегкий, а часом і трагічний життєвий шлях", на якому було стільки сприятливих для загибелі моментів, він почувався тим гумільовським божевільним трамваєм, що, прогримівши по трьох мостах різних епох, "заблудился в бездне времен"... Відтак письменник усвідомив, що багато життєвих вражень лишились у пам'яті, оскільки тяжкі обставини, а згодом поганий стан здоров'я унеможливлювали перенесення їх на папір. Тож лишалося писати лише фрагменти тих подій чи бліді контури тих людей, "котрі траплялися йому на життєвому шляху, не додержуючись ні історичної послідовності, ні якогось прагматичного зв'язку між ними". Письменникові, за його ж власним зізнанням, лишалося писати без щонайменшої надії побачити написане в друку, але був змушений писати, бо інакше життя втрачало для нього всякий сенс. Так з'явилася друга частина збірки "Сибірські новели" під назвою "Зустрічі на довгій дорозі", що є своєрідним продовженням відповідних розділів його книжок "Про що і як" (1962) та "В літературі й коло літератури" (1964).

Б.Антоненко-Давидович слушно вважав, що "намалювати художній портрет дається тільки майстрові", здатному відрізнити зовнішньо і внутрішньо цю людину від багатьох інших. При цьому він підкреслював, що, пишучи про людину, письменник мусить завжди пам'ятати, що "кожна людина, незважаючи на безліч схожих на неї, є неповторне явище, і нема людини, якій би не було властиве щось людське". Він критикував нерозважних прибічників гротеску, які псують свої твори, передозовуючи для своїх негативних персонажів чорну фарбу, забуваючи не тільки про наявність у спектрі перехідних кольорів, а й про саму людину, що все ж таїться навіть у тричі негативному героєві.

Він був глибоко переконаний, що, пишучи про людину, письменник повинен не лише пам'ятати про людське в людині, а й знайти людину там, де вона не помітна пересічному читачеві. "Для цього не треба уподібнюватись Діогенові, шукаючи істину з ліхтарем удень, досить бути письменникові самому людяним, спостережливим і правдивим. Бо література — то правда, без правди нема справжньої літератури".

Та безмежно розмаїте життя вносило в цей загалом слушний принцип істотні корективи, являючи письменникові такі людські індивідууми, що не вкладалися в жодні усталені "принципи". Ці люди чинили такі неймовірно дивовижні кульбіти, що навіть бувалий у бувальцях Б.Антоненко-Давидович лиш з подивом розводив руками. Особливо показовою в цьому плані є своєрідна постать М'яла: "Середній на зріст, він був якийсь розляпистий, незграбний і вайлуватий. Його тіло являло собою недбало замішане тісто, абияк приліплене до кістяка, де вгорі приладнано було велику голову з плескатим тім'ям, здоровенними лопухуватими вухами, широким ротом і сіро-зеленими каламутними очима..." ("Криса" і "М'яло").

Мимоволі згадується один із персонажів новели М.Хвильового "Я (романтика)" — отой "вірний вартовий на чатах з дегенеративною будівлею черепа" і "трохи безумними очима", в якого "низенький лоб, чорна копна розкуйовдженого волосся і приплюснутий ніс". Оповідачеві цей "вірний пес революції" "завше нагадував каторжника", котрий "не раз мусив стояти у відділі кримінальної хроніки". А ще згадується сумнозвісний персонаж із "Собачого серця" М.Булгакова — голова домкому Швондер у шкуратянці, та, зрештою, й Шариков...

До своєї потворної зовнішності М'яло мав ще й ганебний ґандж... І коли у восьмому класі більшість учнів цікавилися політичним життям, то М'яла це зовсім не обходило. За всіх життєвих проблем його захоплювала тільки одна: зможе він у майбутньому, як усі, жити нормальним життям чи він сам уже звів себе нанівець? До всього іншого він був цілком байдужим. Не збудили його й не зворушили навіть бурхливі події Лютневої революції... І лише коли взимку 1919 року на Україну вдруге прийшла Червона Армія і встановилася Радянська влада. М'яло мовби прокинувся від тривалої летаргії: раптом захопився політичним життям, уважно читав газети й старанно вивчав програму Комуністичної партії більшовиків і ковтав безліч політичних брошур, що сипались на людність мов із рогу достатку. Ніхто М'яла не агітував, батьки були з переконань демократами, і будь-яка диктатура, навіть диктатура пролетаріату, не імпонувала їм, а їхній син Сашко дедалі більше проймався ідеями Комуністичної партії і нарешті поїхав до Охтирки й подав заяву про вступ до партії. Його охоче прийняли навіть без кандидатського стажування. Маючи можливість лишитися в Охтирці й комісарювати десь у наросвіті, він попросився на фронт, хоч у гімназії терпіти не міг військової муштри, запровадженої в старших класах під час війни.

У Червоній Армії М'яла призначили комісаром піхотного полку, що вирушив на денікінський фронт, і в бою, коли полк не витримав натиску білих, став відступати, а далі скоїлася паніка. М'яло, побачивши, що кулеметник покинув зброю і побіг за втікачами, кинувся до кулемета і шквальним вогнем став косити ворожі лави, гадаючи своїм прикладом спинити втікачів. Але марно... Прикипівши до кулемета. М'яло лишився на полі бою один і був порубаний на шматки.

Замислюючись над долею М'яла та його героїчним вчинком, письменник запитує: "Що це? Яскравий зразок фрейдівської компенсації неповноцінної людини чи щось інше?" Він схильний думати, що "це один із тих випадків, коли Жовтнева революція силою своїх гасел про цілковиту перемогу світу підіймала мало не з могили, здавалося, зовсім загиблих людей..."

Ну що ж, мабуть, можливе й таке пояснення його надто несподіваного переродження й переходу до червоних, хоч мені здається, що М'ялові психологічно ближчою мала б бути більш примітивна й егоїстична горобенківсько-шариковсько-швондерівська мотивація вчинків: з кон'юнктурних побуджень пристати до правлячої партії з її диктатурою пролетаріату, щоб "відігратися" на своїх колишніх кривдниках.

Що особливо вражає під час читання переважної більшості творів Б.Антоненка-Давидовича, так це їх сучасність, ба навіть актуальність. І це стосується не тільки творів на "вічні теми", у яких ідеться про життя і смерть, кохання і виховання дітей ("Завищені оцінки"), почуття обов'язку перед батьками ("За ширмою"), а й таких, як повісті "Смерть" і "Тук-тук...", де порушено національні, зокрема, мовні проблеми, чи навіть такі, здавалося б, суто прагматичні питання, як освоєння нової техніки і в зв'язку з цим — передчасні проводи на пенсію, а по суті — звільнення з роботи "в зв'язку із скороченням штатів". Щоправда, від усвідомлення цього не знаєш, що робити — радіти чи сумувати. Бо якщо радіти, то хіба що за автора, чиї твори через шість десятиліть залишаються злободенними. Але ж у такому випадку мимоволі напрошується висновок, що за цей час у нашому житті не так уже й багато чого змінилося на краще...

Невеличку повість "Завищені оцінки", як, до речі, і всю однойменну збірку, спіткала сумна доля багатьох творів Б.Антоненка-Давидовича. Написана в кінці б0-х й опублікована в журналі "Дніпро" в 1970, вона разом з іншими повістями та оповіданнями, схваленими до друку, майже двадцять років пролежала у видавництві. Мабуть, немає потреби докладно її аналізувати, оскільки в основі її сюжету безпретензійна, проста, щоб не сказати банальна, колізія: у молодої ще вчительки Галини Василівни Шелудько не дуже вдало склалося особисте життя — її чоловік знайшов собі іншу, а її з малою дитиною покинув. Через кілька років їй трапилась на життєвій дорозі вже літня, зате дуже порядна людина, з якою вона могла б створити нову сім'ю. Для цього є й об'єктивні дані: Андрій Степанович людина сердечна, до того ж ще й досвідчений педагог, який, видно з усього, міг би заступити Женчикові батька. Є й квартира. Вони подобаються одне одному, порозумілися, і все ж учителька не наважується на такий крок, а ладна поступитися своїм щастям заради синового щастя.

Нелегко бути її суддею. На перший погляд, її рішення видається правильним. Але ж невідомо, як поведеться син, ставши дорослим і створивши свою сім'ю. Чи зуміє він належно поцінувати її жертовність? Чи знайдеться в його сім'ї місце й матері? Адже й тепер чим далі він підростає, то більше уривається в нього зв'язок з матір'ю; у хлопця виникають вікові запити, з якими він уже не звертається до неї. Поки що малий задовольняється материною красивою легендою про "героїчну" батькову смерть. Але ж, підрісши, він неодмінно захоче дізнатися про подробиці "героїчної загибелі" в повітряному бою з фашистами. Як поведеться він, дізнавшись, Що його багато років ошукувано в ім'я химерної легенди, що його батько "ніякий не пілот (то тільки в своїй імпровізації для Женчика Галина Василівна зробила його повітряним асом), а просто типовий військовослужбовець, котрий весь час перебував на метеорологічній службі військового аеродрому... Що насправді він підлий зрадник, який знайшов собі іншу, покинувши і дружину й дитину, і промінявши сина-первістка на якусь "шльондру"?

Напевне ж він зненавидить батька (тим паче що ота легенда про нього, як про пілота-аса, так міцно вкорінилася в дитячому серці й заволоділа ним, що набула хворобливого характеру). Не дарує він і матері багаторічної брехні. І недарма вона, спостерігаючи за поведінкою сина й дивуючись, що він усе ще думає про того фантастичного батька-"героя", скрушно зітхає й подумки карається: "Що я наробила своєю безглуздою вигадкою..." Відтак доходить самокритичного і слушного висновку, що "завищила оцінку самій собі", бо, виявляється, "не знала навіть своєї дитини". Вона вже й тепер нещасна, бо її життя, за її ж власним зізнанням, давно стало "осоружною моральною мукою". Травмованим, а отже, також нещасним лишається й Андрій Степанович. Нічого хорошого не доводиться чекати й від сина, якому також не минути тяжкої моральної травми...

Автор не моралізує, не повчає, не робить категоричних висновків. Він лише майстерно розповів цілком ймовірну життєву історію. А висновки надає можливість читачеві зробити самому. Власне, висновок напрошується лише один: навіть з найкращих побуджень дитину не слід втішати солоденькою вигадкою, оберігаючи її від травми, бо раніше чи пізніше приховане стане явним, і тоді травма буде ще глибшою і болючішою. Тож і дитині треба говорити тільки правду, хоч би якою гіркою вона була.

В оповіданні "Так воно показує" описувані події відбуваються в революційну осінь, "коли понад дальніми поміщицькими економіями здіймалися зловісні заграви... тихо, без дзвону на сполох, без плачу й крику...". В такі ночі головним персонажам твору — ліберальним поміщикам Миколі Петровичу Лебединському та його дружині Софії Аркадіївні — "довго не спалося, вчувались за вікнами чиїсь притишені підступні кроки, приглушений хижий посвист, наче там, за стіною, в непроглядній садовій пітьмі хтось заносив над головою гострого розбійницького ножа..."

Нишком поглядаючи з ліжка на вікна, Лебединський переконував дружину, що головне — перечекати, поки спаде хвиля, отой дев'ятий вал російської революції, бо той, хто тікає з свого маєтку, хто боїться свого народу, втрачає все: і шану та довіру мужиків, і, розуміється, майно. Він вважає, що їм "нема чого боятися: ми вміли жити й ладнати з мужиками...".

Та не так сталося, як гадалося: селяни таки прийшли до них. Прийшли й роздратовано і зухвало заявили: "...забирайтеся, пане, поки цілі, бо будемо палити вас!" А на здивоване запитання: "— Палити? Мене?" — впевнено відповіли: "— А то кого ж? Ви тільки один і зосталися, наче на розплід!" Мовляв: "Воно, конешно, звиніть, ну тільки ж ми тут, сказать, ні при чому. Ніхто не скаже, що ви поганий пан, і уп'ять же кривди від вас ми, сказать, так що й не бачили, тільки так воно показує, що треба палити..." Цілком можливо, що, читаючи це оповідання, дехто згадає подібні епізоди з творів інших письменників, скажімо, з оповідання І.Дніпровського "Яхта "Софія" (1930) чи повісті П.Капельгородського "Непорозуміння" (1928). Так, тема й конфлікт оповідання Б.Антоненка-Давидовича не нові, не оригінальні. Мабуть, це пояснюється типовістю подібних ситуацій, схожістю тогочасних конфліктів. Але треба віддати авторові й належне: оповідання написане майстерно; характери виписані напрочуд виразно; їхні роздуми й поведінка, як і діалоги пана з селянами, психологічно вмотивовані, мова індивідуалізована, кожен їх душевний порух, кожна репліка органічна й логічна.

Оповідання "Так воно вийшло" тематично перегукується з попереднім і, сказати б, є його своєрідним продовженням. У ньому змальовано безпричинно-безглузду розправу селян над крамарем Берком та його сім'єю. І хоч Берко не був гіршим за інших крамарів, бо і не дуже обраховував, і в борг давав, та все ж селяни вирішили втопити його тільки тому, що, бач, у сусідніх селян з іншими крамарями люди вчинили так само, а ми, мовляв, чим гірші від них? Звісно, можна було б і посперечатися з автором щодо типовості подібних самосудів, а відтак — і щодо права письменника на їх художнє узагальнення. Та доводиться визнати, що подібні прояви селянської темноти й обумовленої нею жорстокості під час громадянської війни таки траплялися. Досить згадати петлюрівські єврейські погроми...

Кращі твори письменника являють собою яскраві зразки економної реалістичної, психологічної прози. Характерна риса його як художника — глибоке проникнення в найпотаємніші закамарки психології персонажів, переконлива й високохудожня мотивація їхніх дій і вчинків, якнайпильніша увага до найтонших порухів і нюансів у змінах людського настрою. В особі Б.Антоненка-Давидовича маємо письменника мужнього таланту, високої культури, широкої ерудиції, майстра тонкого психологічного малюнка і водночас проникливого лірика. Він уміє бачити навколишній світ мудрими очима художника і переплавляти його в яскраві картини життя, в пластичні художні образи.

У письменника свій яскравий індивідуальний художній стиль, своєрідна мистецька палітра. Власна, лише йому притаманна манера образного мислення і ліплення людських характерів. Як видно з творчої біографії Б.Антоненка-Давидовича, стиль — категорія певною мірою змінна. На початку творчого шляху, скажімо, в "Запорошених силуетах" чи повісті "Синя Волошка" письменник дещо зловживав ліричним та імпресіоністичним пафосом, часто-густо вдаючись до туманної символіки, вишуканих, зовні ефектних епітетів, метафор і претензійних порівнянь ("безбарвні й нудні, як типова інтелігенція, хмари", "айстри далеких спогадів", "перламутрові ранки наших мрій"). Або: "Незримі легіони його (ранку — Л.Б.) в золотих панцирах мчали нестримно вперед, і перед їхніми незліченними фалангами тікав, зігнувшись, небесними манівцями останній князь ночі — блідий, ледве помітний місяць". У похоронній процесії "злилися думки, слова і співи окремих партійців. Злилися й несли свої каламутні, журні води кудись далеко, далеко за сині обрії буття..." ("Смерть") тощо. Та з часом письменник відмовився рід імпресіоністичних захоплень і дещо закучерявленого ліризму й виробив свою власну, суворо реалістичну манеру письма, якій передусім властивий глибокий психологізм у змалюванні та розкритті духовного світу героїв, а ліричний струмінь і теплий людський смуток (не песимізм, не зневіра чи розпач, а саме смуток), котрим пройняті майже всі твори письменника, надають його індивідуальному творчому стилю своєрідності і якоїсь особистої, притаманної саме йому, ліричної забарвленості, своєрідного тембру, завдяки чому, прочитавши навіть невеличкий уривок з будь-якого твору Б.Антоненка-Давидовича, не сплутаєш його ні з чиїм іншим. Відомо, що художня манера письма, характер образотворчості, одне слово, стиль, як категорія психологічна, залежить від темпераменту митця, від його суб'єктивних нахилів, уподобань, смаків та можливостей і, певна річ, від своєрідності обдаровання. Сам Борис Дмитрович дотримувався глибоко правдивої думки, що "створити письменникові його власний стиль — не годен жодний редактор".

За кожною фразою Б.Антоненка-Давидовича бачимо живі, опуклі, яскраві картини навколишнього життя, барви й звуки чудової української природи. Мова творів письменника чиста, мов перемита в джерельній воді, й добірна, мов посівне зерно.

Правда, впадає в око, що разом із зміною стилю дещо мінялося й ставлення письменника до мови взагалі й своїх творів зокрема. Уважний читач напевне ж помітить істотну різницю між мовою "Смерті" й, скажімо, повісті "Завищені оцінки". В останні роки своєї творчості Борис Дмитрович іноді заперечував окремі слова, вирази та стилістичні звороти, до яких вдавався замолоду й сам. Отож мова творів, написаних на схилі віку, іноді здається аж дещо пуристичною, але, як і завжди, багата на синоніми, соковита, поетична й запашна. Вона по-чеховському ощадлива, філігранно відточена й гнучка. Він дбає про те, аби вжите ним чи персонажем слово стояло на своєму місці, було точним і єдино можливим у даному контексті. Автор свідомо уникає незвичайних порівнянь чи ефектних велемовних фраз, щоб мимоволі не відволікати читацьку увагу від суті оповіді. Яскраві епітети й метафори для письменника — не самоціль. Вся увага митця зосереджена на тому, як би найощадливіше, а воднораз якомога точніше, повніше й виразніше донести до читацького серця та розуму головну думку, провідну ідею; полонити нашу увагу предметом своєї розповіді. Тому окремих епітетів та метафор ми ніби й не помічаємо. Вони вкарбовуються в пам'ять і серце невимушене, мимоволі, підсвідоме.

Про кращі твори письменника можна з повним правом сказати словами Василя Блакитного, що вони "зроблені майстерно, художньо і просто, без зайвих брязкіток і прикрас, без мистецького манікюру". Здається, в них є все що треба і немає нічого зайвого.

В роки сталінської сваволі та брежнєвського застою наше суспільство було охоплене масовим психозом тотальної підозріливості й ідеологічної проробки. А масовий психоз, за слушним зауваженням Є.Євтушенка, є безліч комплексів неповноцінностей, об'єднаних у лікувальний психокомплекс, де примусово лікують від нормальності. Вдаючись до цієї термінології і дещо перефразувавши слова поета стосовно А.Платонова, можна сказати, що всіх ідеологічних "психіатрів" Б.Антоненко-Давидович дратував уже тим, що безперервно "ходив і хвилювався", а ще дозволяв собі сумніватися відносно того, що тоді творилося в країні взагалі й на Україні зокрема, а може, й передусім. Всіма фібрами душі він ненавидів брехню й лицемірство самовдоволених літературних чиновників-сибаритів та пристосуванців і мав мужність говорити про те відверто їм в очі. За це в сумної пам'яті часи "полювання на відьом", влаштованого "сірим кардиналом" від ідеології Сусловим, а на Україні — єзуїтом Маланчуком, "одіозний" Б.Антоненко-Давидович був підданий шаленому цькуванню. Його було звинувачено в усіх смертних гріхах.

Виявивши цілковиту неспроможність зламати письменника духовно, морально, організатори цькування вирішили доконати його фізично, протягом багатьох років не даючи можливості надрукувати жодного рядка, змушуючи животіти переважно на скромну пенсію.

До честі Б.Антоненка-Давидовича, у нього не було роздвоєння совісті; він ніколи не ставив свічки і богові, й чортові. Письменник не зламався під чавунним чоботом "вусатого кавказця", не схилив у покорі голови й пізніше перед літературними бонзами — ловцями чинів та орденів. Із подиву гідним стоїцизмом він лишався безкомпромісним, хоч це дорого йому коштувало і фізично, і матеріально, й морально. З повним правом Борис Дмитрович міг повторити слова геніального поета: "Караюсь, мучуся, але не каюсь". Хоч каятись, власне, не було в чому, бо ідеї, що їх все своє свідоме життя відстоював письменник, були чисті і світлі, і він був вірним їм до останнього подиху. А коли в чомусь сумнівався чи помилявся, то незлобиво, і на своє виправдання міг відповісти рядками з вірша свого друга і побратима по "Ланці" та "Марсу" Є.Плужника:

А прагнув він лише одного — рішучого й беззастережного засудження ненависного сталінського деспотизму, справжньої, а не демагогічно проголошуваної демократії і гласності, щиро хотів, аби його народ справді мав змогу вчитися й розмовляти рідною мовою в дитсадках, у школі й вузах, У кожному селі й місті. "Вина" його полягала в тому, що в той час, коли більшість із нас спрагло, але мовчки чекали протягом десятиліть і таки нарешті дочекалися XXVII з'їзду КПРС та XIX партконференції, Б.Антоненко-Давидович послідовно й наполегливо протягом усього свого життя мужньо відстоював свої погляди й переконання, про які сьогодні відверто мовиться на всіх рівнях і всіма засобами масової інформації і які ми прагнемо втілити в життя. Але це тепер, а тоді вже сама присутність Антоненка-Давидовича в літературі була живим докором тим, хто остаточно втратив совість і сором.

5 серпня ц.р. минуло 90 років від дня народження Б.Антоненка-Давидовича. Менше року не дожив він (помер 8 травня 1984 р.) до історичного квітня 1985 року — початку революційного очищення й оновлення нашого суспільства від жорстоких спотворень сталінської тиранії і паскудств брежнєвсько-сусловської стагнації.

Ми кажемо: справжній талант єдиний і неповторний. Його ніхто замінити не може. В літературі, мистецтві, науці кожен посідає лише йому належне місце згідно з мірою таланту. Усвідомлюючи, що всяке порівняння кульгає, все ж наважуся порівняти літературну карту з її "білими плямами" із славнозвісною таблицею Менделєєва: і там, і там до певного часу існують "білі плями", які згодом заповнюються у відповідності з визначеним природою місцем. На жаль, у своєму прагненні до літературного Олімпу дехто з нерозважливих літераторів-славолюбців вважає, що коли когось відтиснути ліктем й усунути, посівши вивільнене місце, то можна вибитись і в перші. Як показує практика, вибитися справді можна, але ненадовго, і тут суд історії безжальний: минає якийсь час, "білі плями", як і клітини в таблиці, заповнюються, справедливість торжествує, все стає на свої місця, а нерозважливі славолюбці, охочі до власних багатотомників, чинів та орденів, терплять крах.

Борис Дмитрович ніколи не пнувся на літературний Олімп, не спокушався керівними посадами. Так само не був надміру честолюбним і не замислювався над питанням про своє місце в літературі. Він просто чесно і вперто "тягнув плуга" на довгій ниві, а щодо визначення свого місця в письменстві, то слушно вважав це справою критиків, літературознавців і читачів. За всіх часів і обставин його бентежило тільки одне: прагнути писати так, щоб мати право сказати своїй музі Шевченковими словами: "Ми не лукавили з тобою" і "в нас нема Зерна неправди за собою...". Він вважав: саме "в цьому, незалежно від діапазону й калібру письменницького хисту, є найбільша моральна й творча втіха кожного митця".

Нехай же вихід у світ цього тому буде не тільки вищим актом справедливості, а й першим кроком у сплаті нашого спільного задавненого боргу перед майстром художнього слова, котрий усією творчістю, особистою мужністю й непохитністю наближав час відродження.