20 червня я надiслав Вам i Вашiй дружинi маленький подарунок — купони вишитої української сорочки й жiночої блюзки — повiтряною поштою; трохи ранiше надiслав свою книжку "Здалека й зблизька", й трохи пiзнiше, так само авiапоштою, другу книжку — "Як воно починалося". Гадаю, що досi Ви все це одержали. Надiслав Вам i листа з критичними заувагами про Ваш вiрш, присвячений І. Котляревському. Але сталась ось яка притичина: в листi я просив Вас не думати, одержавши посилку вiд мене, про вiддарунок, а, виявляється, Ви мене випередили й на 11 днiв ранiше вiд мене надiслали менi свiй чудовий дарунок, якого я вчора одержав. Сердечно дякую Вам за Вашу увагу до мене й ласку. Джемпер вийшов саме иа мене, а светр (з бiлим вiзерунком) прийшовся на мого п'ятнадцятилiтнього сина, якого захопили також авторучка з рухливою кенгурою й кольоровi автоолiвцi й, розумiється, — бумеранг. Хлопчина одразу ж побiг у двiр i за пiвгодини опанував технiку кидати його. Самописка "Парке?" — чудова, вона набагато краще пише за нашi самописки й з Вашим запасом .атраменту стане менi довiку. Ще раз дякую Вам за Ваш зворушливий подарунок! Цього листа пiдписую вже Вашою авторучкою.

Вiдповiдаю на Вашi запитання в останньому листi. На початку моєї лiтературної роботи на мене дуже впливали українськi Васильченко та Винниченко, що особливо яскраво проявилося в ранньому оповiданнi "Сина Волошка". Впливав на мене й росiйський Достоєвський своїм психологiзмом i, мабуть, у якiйсь мiрi Чехов та його сумний гумор.

Люблю з пiзнiших українських письменникiв Хвильового, а з сучасних Харчука та Шевчука; з чужих письменникiв менi дуже подобалися росiйськi П.Романов та Соболев, з нiмцiв — Ремарк, з євреїв — С.Цвiайг й Фейтфангер, не кажучи про їхнього класика, Шолома-Алейхема, переклади якого на українську мову я редагував кiлька рокiв тому.

Менi важко сказати Вам, скiльки книжок у моїй бiблiотецi. Величенька моя бiблiотека загинула ще перед вiйною... Нова бiблiотека, що її набув, повернувшись до Києва, за останнi 12 рокiв, має близько 600 книжок переважно української класики та сучасної лiтератури. Не зможу також вiдповiсти точно про загальний тираж моїх "торiв, бо не все, що вийшло мого з друку до повороту до Києва, є в мене. Взагалi я не можу похвалитися великими тиражами: найбiльший тираж мав роман "За ширмою" — 65000, що розiйшовся за три мiсяцi. Зате пишаюся тим, що мої книжки не залежуються на полицях книгарень: дiстати будь-яку мою книжку з того, що вийшло за останнi 12 рокiв, майже неможливо. Книжка "Як воно починалося" (тираж 50000 прим.) з тої частини тиражу, що припала на Полтаву, .розiйшлася там протягом трьох днiв, як менi днями сказав один полтавець. Журнали "Днiпро", "Україна", "Шонерiя" вiдзначать у серпнi моє сiмдесятирiччя. Про iншi перiодичнi! видання нiчого не знаю. Спiлка письменникiв гадає влаштувати офiцiйний вечiр десь у жовтнi, коли кiнчиться курортна пора й люди повернуться до Києва. Щодо закордонних видань, то знаю, тiльки, що гадає вiдгукнутися на моє сiмдесятирiччя Варшавський український журнал "Наша культура" (додаток до газети "Наше слово") та канадська газета "Життя i слово", де пише статтю П.Кравчук, що в цiй справi звертався до мене. Я буду дуже вдячний Валi, якщо згодом напишете менi, де, хто i як вiдгукнувся на цю мою дату.

Ви просили мене якось зазначати Вашi мовнi помилки в листах. Охоче роблю й цього разу. Ви пишете "зробив дуже погане враження": краще сказати — справив ...враження, бо дiєслово "зробити" тут звучить штучно, як i у висловi "зробити крок" замiсть "ступили крок". Ми розрiзняємо поняття "танець" i "танок". Перше означає загальний рiзновид мистецької розваги, тодi як друге має вужче значення, особлива вiдмiна танцю, аналогiчна до росiйського "хоровода", тим-то у веснянках, гаївках буде "танок", а в решта випадкiв — танець. Чи одержали моє фото у попередньому листi? Вкладаю листа до Вас мого сина. Привiт Вашiй родинi! Ще раз дякую за все.

Тато передав менi Вашi подарунки. Велике Вам спасибi за них. Менi дуже сподобався бумеранг i автоматична ручка з кенгурою. Дуже гарнi iншi ручки i светер, який саме на мене. Ще раз Вам велике спасибi за подарунки.

Я перейшов у 9-ий клас. Через 2 роки закiнчу школу. Тато давав менi читати Вашi пригодницькi оповiдання з австралiйського життя. Я з великою насолодою прочитав їх, якi менi дуже сподобались.

Я дуже радий був би побачити Вас на рiднiй землi в нашiй господi. Бажаю Вам здоров'я й успiхiв у Вашiй роботі.

В серединi сiчня я надiслав Вам листа з маркою Котляревського та рекомендованою авiабандеролею збiрку спогадiв про Г.Косинку. Сподiваюсь, що досi Ви одержали це. Спiвчуваючи Вам, що не змогли дiстати другу частину спогадiв Ю.Смолича "Розповiдь про неспокiй триває", й не маючи змоги дiстати цю книжку в книгарнях, бо вона розiйшлась, я взяв цю книжку з власної бiблiотеки й одночасно з цим листом надсилаю Вам. Не думайте, що цим я роблю велику жертву, нi, — просто цей твiр належить до числа тих, якими я не дуже тiшуся, а для практичного використання навряд чи коли придасться менi...

Книжка "Як ми говоримо" вже друкується, десь у травнi-червнi вийде з друку. В каталогах для закордону вона позначена серед видань "Радянського письменника", отож можете й замовляти, хоч для Вас особисто я, звiсно, надiшлю її, скоро вийде.

Винниченковi оповiдання не одержав; у нашому Iнститутi лiтератури готують до видання тритомник його вибраних iверiв. Посилка Вашої також ще не одержав, але гадаю, що не вийшов iще час прибуття її — далека дорога... Як тiльки одержу, одразу напишу Вам. Дуже дякую Вам за неї, але, далебi, Ви надарма обтяжували себе нею — адже матерiально я почуваю себе не зле, є хлiб, є й до хлiба, а розкошiв я нiколи не прагнув у життi й, певно, довiку не прагнутиму їх — така вже моя вдача.

В остатньому Вашому листi одержав рецензiю на мою останню книжку "Здалека й зблизька". Дякую Вам за листа й добрий вiдгук про мою працю в рецензiї, хоч знову Ви перехвалили мене в нiй.

Я затримався з листом до Вас, бо хворiв на грип, вiд якого оце тепер тiльки очуняв. У Києві, як i взагалi цiєї зими на Українi, лютує грип. Цьому сприяє дивна зима: то захолодає так, що мороз доходить до 30°, то за кiлька днiв попустить, починається одлига, замiсть снiгу сiється дощ, щоб невдовзi знову скувати калюжi мiцним морозом.

А нещодавно в Харковi знялася гака завiрюха, що понамiтало снiгу аж до других поверхiв!

Набридла ця несталiсть у погодi, i хочеться сталого тепла, веселого весняного дощику й зела на деревах.

В лiтературi нинi нiчого особливого ще не вийшло; якщо буде, одразу надiшлю Вам. Пишiть, не соромлячись, що б Ви хотiли придбати з книжок, i я охоче надiшлю Вам.

Привiт Вашiй родинi вiд мене й моєї родини.

На все добре Вам!

Вашi листи з 2 i 28 березня, а також фотостат про Вашу лекцiю про Сковороду я одержав i дуже дякую Вадi за них. Шукав я по київських книгарнях "Кармелюка" В.Гжицького, але не знайшов, бо вже розпродано, тому й не можу вдовольнити Вашого прохання. Напишiть про це В.Гжицькому: в нього, мабуть, iще збереглися авторськi.

Дуже добре, що Ви прочитали лекцiю про Сковороду й ставите питання про вiдзначення його роковин у себе. Сковорода — це наша нацiональна гордiсть, з якою не сором i перед свiтом вийти. Не розумiю тих обмежених людей, що, дорiкаючи надлому фiлософовi за його виступи проти фарисейства духiвництва та обскурантизму, забувають про вагу фiлософiї Сковороди, яка своїм значенням переходить за нашi нацiональнi межi й сягає свiтової скарбницi людського духа.

Ви питаєте мене про те, чи є тепер на Українi фiлософи й хто вони? Я також, як i Ви, знав фiлософа П.Демчука, але нинi менi важко .назвати когось iз сучасних наших фiлософiв, що дорiвнював би бодай П.Демчуковi. Особисто знайомий з кiлькома викладачами фiлософiї у наших вищих школах. Це добрi патрiоти, симпатичнi люди, дбають за культуру мови у своїх лекцiях, але самих їх я не назвав би фiлософами: вiд викладання фiлософiї, цебто повторення перейденого, до творчої фiлософської думки — ще далеко... Та не є обов'язковим, щоб кожна iсторична доба конче висувала нового фiлософа, — бувають в iсторiї перiоди, коли фiлософiї багато, а фiлософiв нема. Очевидно, й до фiлософiв можна застосувати влучнi слова Лiни Костенко, що стосується поетiв:

Дуже радий, що Ви одержали мою давню книжку "В лiтературi й коло лiтератури". Якщо згодом, маючи на це час i охоту, прочитаєте її, я буду вельми вдячний Вам за Вашi критичнi зауваги, але — абсолютно щирi, без усяких знижок на мiй вiк, лiтературний стаж тощо. Я людина, як Вам вiдомо, не амбiтна щодо цього.

Питаєте мене, коли я сяду писати спогади? Так я ж їх пишу в своїй автобiографiчнiй повiстi "Удосвiта", де йдеться про моє дитинство та юнацтво. Це має бути перша частина трилогiї "Що коштує чорний хлiб"; вона кiнчається весною 1917 року й моїм закiнченням гiмназiї.

Про київську погоду й моє самопочуття. Київ перескочив iз холоднечi з морозами й недавнiм навiть снiгом у таке тепло, що позавчора над Києвом прогримiла навiть перша гроза, хоч на деревах нема ще листя. Гроза була маленька, нiби штучна, та все ж гроза, як ото, пам'ятаєте, у вiршi "Люблю грозу в начале мая, когда весенний первый гром, как-бы резвяся и играя, грохочет в небе голубом". Але справжнi грози всiма сторонами, мабуть, чекають нас ще попереду. Моє самопочуття якесь нестале й часом скидається на самопочуття вiдпочивальника з Сабурової дачi на околицi колишнього Харькова. Ви жили, здається колись у Харковi, то, напевно, знаєте цю мiсцевiсть.

Наостанку, дозвольте зробити два мовнi зауваження, але прошу пробачити менi мою прискiпливiсть. Не "земляка-полтавчанина", як Ви пишете в останньому листi, а — земляка-полтавця (згадайте "Наталку-полтавку" Котляревського, а не Наталку-полтавчанку). Не "спiвставлення поглядiв", а — зiставлення поглядiв; так само й дiєслово звучить — зiставляти, а не спiвставляти. На цих словах часто помиляються й у нас навiть тi особи, що мають звання академiкiв, тож Вам це можна поготiв вибачити.

Вашi листи з 6/ХII й 31/ХII, а також чудову новорiчну привiтальну листiвку я одержав i сердечно дякую Вам за них. Дякую Вам також за досить докладний опис Вашого культурного життя i радий, що, незважаючи на свої лiта. Ви берете в ньому таку активну участь. Мене дуже зацiкавив той "мудрагель", як Ви пишете, що ранiш виступав дроти мене й мого роману "За ширмою", а тепер, пiсля Вашої доповiдi про Степана Руданського, напав i на цього класика української лiтератури. Що це за один? Галичанин, наднiпрянець, старий чи молодий i який його фах? Ви, певно, знаєте, що я дуже цiкавий до всяких "антикiв"; колись назбирав був у пам'ятi чималу колекцiю їх, тож мене зацiкавив i цей тип, про якого можна сказати, що, коли б скликати свiтовий конкурс дурнiв, то вiн, хоч, може, й не здобув би першої премiї, але, без сумнiву, привернув би до себе увагу жюрi...

Питаєте, чи ходили цього року колядники в Києвi? Так, ходили. Одна група була й у мене, тiльки цього разу у звичайному вбраннi, але спiвала, як i ранiш, колядок i щедрiвок з рiзних кутiв української землi. Кажуть, що була й друга група, але до мене вона не заходила. Цiкаво, а чи у Вас теж колядують проти Різдва й щедрують у новорiчний вечiр? Хоч не уявляю, якi то можуть бути колядки в розповнi лiта, яке саме тепер стоїть у Вас!

Цього року дивна є усьому свiтi зима. Тодi як у нас дуже мало, а подекуди й зовсiм нема снiгу, в Туреччинi, як свiдчить преса, морози сягали — 30°, а в Палестинi сталися такi снiговi замети, що слинили рух транспорту! У Києвi, пiсля великого снiгопаду в груднi, що загальмував був рух мiського транспорту, снiг далi майже весь розтанув пiсля дощiв, а в сiчнi, хоч дощi й припинились, але температура вдень трималася здебiльшого на нулi, спускаючись уночi лише до 2-4 градусiв морозу, та й снiгу тiльки трохи припорошило. Може, в лютому зима трохи надолужить своє, бо вчора й сьогоднi трохи приморозило. Отож хурделиць i завiрюх, якi я так люблю, що молодим ходив саме тодi гуляти, так майже й не було досi.

Минулий рiк був для мене рясний на сумнi втрати. Крiм смертi цiкавого прозаїка Серпилiна (з котрого мiг би бути ще кращий критик, тiльки вiн не надавав ваги цим своїм здiбностям), смертi дуже милого й талановитого поета й перекладача, росiйського поета Нiколая Уiпакова (до речi, колись перекладача моєї "Смертi" та Сосюриного вiрша "Любiть Україну", помер у листопадi цiкавий поет В.Пiдпалий, поезiя якого визначалась своєрiдною пантеїстичною лiрикою та сковородонiзмом фiлософiї. Бiдолаха захворiв на рак горла й передчасно загинув. У Варшавському додатку до газети "Наше слово" в мiсячнику "Наша культура" за сiчень цього року є цiкава стаття про нього Ф.Неуважного та кiлька поезiй. Чи Ви читаєте цей журнал i газету? А в груднi помер В.Гжицький, з яким Ви, наскiльки менi вiдомо, листувалися також. Ця смерть особливо вiдчутна менi, бо, хоч у нас були й рiзнi творчi шляхи, та були спiльнi моменти на певних етапах бiографiї й тому нам було приємно зустрiчатися в Києвi в моїй господi, чи у Львовi — в його. Вiн був дуже мила, чуйна людина й працьовитий письменник...

Але втрати переслiдують мене й цього, 1974 року: 22 сiчня померла у Львовi майже — забута тепер письменниця Марiя Галич, мiй однолiток i товариш по лiторганiзацiям "Лайка" й "Марс". Вона була оригiнальна новелiстка й .авторка невеликої повiстi "Друкарка". У день мого 70-рiччя в "Лiтературнiй Українi" була її стаття про мене, й вона сама була в моїй господi на ювiлейнiй вечерi. З нею мене зв'язувала не тiльки особиста симпатiя до цiєї милої душею жiнки, але й спогади про юнацькi роки та першi непевнi кроки в лiтературi.

I ще раз на думку спало, чи не затримався я серед живих, коли багатьох людей мого поколiння вже не стало?..

Моя дружина дякує Вам за привiт i разом зi мною вiтає Вас i Вашу дружину. Чи Ви одержали вже, нарештi, книжку Махновця про Сковороду, яку я давно вже надiслав Вам рекомендованою, але звичайною поштою?

На все добре Вам!

Обидва Вашi листи — з 26 сiчня та 15 лютого — я одержав i дуже дякую Вам за них. Прошу тiльки вибачити менi, що через недугу та всякий клопiт не спромiгся одразу вiдповiсти Вам на першого Вашого листа.

Менi дуже подобався Ваш опис того знаменитого у вас "мудраґеля", що скрiзь пхається, усiм надокучає й сам, власне, нiчого не робить, окрiм шкоди. Я так i думав, що вiн надднiпрянець: як казали римляни — "Пiзнаю коней баских з їхнiх тавр". Це безсумнiвний антик, i я, колись збираючи колекцiю таких дивакiв, мрiяв зближуватися з ними, даючи їм cart blensh, щоб простежити до кiнця на що вони здатнi. На вiддяку Вам напишу про одного такого антика, що був у моїй колекцiї. Це буде воднораз i якийсь фрагмент з тих неписаних спогадiв, котрi я, мабуть, так i не напишу, бо, по-перше, ваблять iншi животрепетнi теми, а по-друге, заважає мiй постiйний принцип — писати тiльки щиро, або зовсiм не писати, але, як показав мiй довголiтнiй досвiд, щирiсть не завжди доводить до добра... Отож про мого антика.

Ви, певно, знаєте, тепер цiлком забутого (i, мабуть, слушно), поета Володимира Ярошенка, що колись заманiфестував свої першi лiтературнi кроки як символiст i подавав певнi надiї? Вiн робив карколомнi стрибки вiд символiзму до футуризму, будучи аспанфунтом, комункультiвцем, а згодом опинився навiть у "Марсi". ("Майстернi революцiйного слова" поряд з Косинкою, Плужником, Пiдмогильним та мною... Тут вiн став подавати надiї як прозаїк, опублікувавши пригодницьку повiсть "Гробовище". Пiсля "Марсу" вiн знову повернувся до поезiї, яку чи не найкраще характеризує його вiрш з отакою першою строфою:

Цiкавий поет i критик Доленґо, що живе й досi, так вiдгукнувся на цей новий твiр Ярошенка в своєму оглядi лiтератури за 1933 рiк: "З вiрша видно, що автор у чомусь не погоджується з Папою римським, але в чому полягають його конкретнi розходження з Ватиканом — збагнути з вiрша дуже важко"... Але Ярошенко був цікавіший як об'єкт лiтератури нiж суб'єкт. Це була людина, котра жодного дня не могла прожити без якоїсь капостi, брехнi й авантури. Я зiткнувся з ним ближче на Київськiй кiнофабрицi, де працював одним iз редакторiв художнього сектору, керiвником якого був Ярошенко. Якщо вiн виявляв до когось, у тому числi й до мене, уважнiсть, близьку до нiжностi, це значило, що десь вiй зробив менi чи комусь iншому пiдлоту, в чому за кiлька днiв можна було переконатись. Iнколи вiн приходив на роботу з перев'язаною рукою, або забинтованою туго головою, але можна дати свою голову вiдрубати, що пiд бинтами нема навiть найменшої подряпини. Це розраховано було на те, що, коли його спитають, що з ним сталося, вiн, не змельнувши оком, розповiсть про незвичайну пригоду з ним, у якiй в рiзних варiацiях фiгуруватиме вродлива жiнка, на яку накинувся невiдомий бешкетник, та тут на оборону їй став наш герой, поки не надбiгла мiлiцiя й не приїхала машина швидкої допомоги, що перев'язала рани героя, одержанi пiд час одчайдушного двобою з бешкетником. Часом Ярошенко забувався i вдруге чи втретє повторював вiдому вже всiм сюжетну комбiнацiю з незмiнними персонажами. До всього цього Ярошенко був потаєнний алкоголiк i, улившись, лiз на вулицi не стiльки у фiзичне, скiльки в аморальне болото. Його симпатична дружина нiяк не могла збагнути, де вiн ховає вдома горiлку, бо, прийшовши додому тверезий, вiн за кiлька хвилин ставав п'яний. А справа була проста: Ярошенковi досить було зайти до вбиральнi й витягти з "еврики" заховану там пляшку, щоб вийти з убиральнi вже напiдпитку... I разом з тим мав привабливу зовнiшнiсть, i кращого репрезентанта чи то на кiнофабрицi, чи в лiтературi не можна було знайти...

I досi не знаю подробиць смертi В.Гжицького, бо й дiзнався про неї лиш на десятий день, прочитавши в "Лiтературнiй Українi" запiзнiлий некролог.

Дружина дякує за привiтання й вiтає Вас та Вашу родину. Пишiть!