У нашiй квартирi, де були самi жiнки, раптом почали з'являтися чоловiки. Перший, хто не побоявся переступити наш порiг, був давнiй материн знайомий Хрустальов Микола Терентiйович. Ще рокiв з двадцять тому в Черкасах вiн був закоханий у молодшу сестру матерi — Галину. Потiм змiнив ставлення до сестер, визначивши: Галина — це (за "Євгенiєм Онєгiним") та ж сама Ольга, тобто весела й легковажна, а Наталя — то пушкiнська "Татьяна", серйозна i вiрна, здатна на глибоке почуття. I от у 1938 роцi Хрустальову здалося, що настав той час, коли вона могла б оцiнити його кохання i погодитись на шлюб iз ним.

У нашiй родинi Хрустальова поважали, приймали як давнього знайомого, вiд нього не було таємниць, однак мати не припускала й думки про одруження з ним. Вона навiть пiдозрювала: чи не хоче вiн завдяки цьому покращити свої житловi умови (вiн жив неподалiк вiд нас у напiвпiдвалi, на колишнiй вулицi Столипiнськiй. Разом iз ним жили ще син, майже дорослий хлопець, i економка (так вiн звав жiнку, яка поралася в його господарствi). Але в нашу родину Хрустальов не мiг би увiйти передусiм тому, що його надто добре знали. А в життi його була таємниця, й лише Карпенки в Києвi пам'ятали, за яких обставин вiн овдовiв. Цю трагiчну iсторiю мати розповiла менi набагато пiзнiше.

Ще в Черкасах вiн мав гарну жiнку, артистку. Пiсля якоїсь родинної свари його красуня-жiнка повiсилася у садку на яблунi, рясно вкритiй рожевими квiтами. Їхньому синовi тодi минув лише один рiк. Хрустальов, звичайно, довго не знаходив спокою, так i не одружився вдруге, а присвятив життя вихованню дитини.

Материна сестра Галина, у якої до Хрустальова були свої претензiї, дiзнавшись, що вiн сватається до моєї матерi, написала: "Тiльки через мiй труп! Я сама повiшусь, якщо дiзнаюсь, що Наталка прийняла його пропозицiю". Та Наталка й сама на це не зважилась. Але, незалежно вiд цього, Хрустальов на правах давнього "друга дома" бував у нас i, може, ще й на щось сподiвався... Чекав свого часу...

Я його терпiла, зважаючи на те, що вiн був нашим знайомим "завжди" (навiть ще коли мене не було на свiтi!). Але щоб вiн заступив мiсце мого тата! Про це не могло бути й мови! I вiн це бачив, та все одно частував мене цукерками, шоколядом. Для мене це була надзвичайна спокуса, тому що в нас цих ласощiв не бувало. А його економка навiть готувала для нас дуже смачну страву — мус, який Хрустальов приносив у великiй суповiй мисцi вiд коштовного сервiзу. З цього можна дiйти до висновку, що вiн дiйсно був справжнiм "другом дома"...

Але що там Хрустальов! З'явилися й iншi залицяльники, шанувальники Наталиних талантiв, i я здогадувалась, чим це може скiнчитися...

Згiдно з якимось замовленням, мати малювала стахановцiв — кремезних чоловiкiв з придуркуватим виразом обличчя, а також дебелих дiвчат з веселими усмiшками, що працювали на збираннi цукрових бурякiв. Саме "на цукрових буряках" Наталю й помiтив якийсь начальник. Пам'ятаю його прiзвище — Жук, бо воно видавалося дуже смiшним. Та й вигляд у Жука був теж кумедний: низький, товстий i зовсiм лисий. Кiлька разiв вiн заходив з квiтами й ласощами. Його останнє гостювання запам'ятала, бо мати була невдоволена, що вiн менi пропонує тiстечка, й повчально йому пояснила: дитинi того їсти не можна, крем може бути несвiжий i можна отруїтися. Це мене вразило: адже менi iнодi давали тiстечка, i нiхто не забороняв... А я їх дуже любила.

Мати ставилася до Жука та його залицянь iронiчно. Може, саме тому я дозволила собi такий вчинок. Якось увечорi в нашiй кiмнатi зiбралося кiлька знайомих, серед них i Жук. Пили чай, жартували, а я все ходила довкола столу, де сидiли гостi, дивилася на них... Менi кортiло помацати блискучу лисину Жука, вiд якої я не могла вiдвести очей. I я не витримала: пiдiйшла до товстенького гостя, поставила позаду нього стiльця, тихенько пiднялася на перекладинку й кiлька разiв ляснула долонею по його лисiй головi. Цi виляски пролунали напрочуд гучно, як ляпаси. Всi отетерiли. Нiхто не мiг вимовити жодного слова, а дехто, схиливши голову до столу, намагався проковтнути усмiшку... Мати занiмiла, а Жук сидiв червоний, мов рак. Потiм Наталя схопила мене й поставила в куток, звелiвши залишатись там, доки не дозволить вийти. Та я була задоволена й помiтила, що багатьом мiй зухвалий вчинок сподобався... Гостi стали квапливо розходитись. Жук якось непомiтно зник перший i бiльше не з'являвся в нашiй хатi.

Суперечливi почуття в мене, у матерi й у баби Нюсi викликав приятель Наталi — композитор Володимир Миколайович — вiн доскочив того, що його звали по iменi та по батьковi, не поминаючи навiть прiзвища, чому я його й не знаю. Володимир Миколайович приносив ноти й грав на пiянiно. Iнодi грала мати, а вiн слухав. Але не пам'ятаю, щоб вона для нього спiвала. Головне те, що вiн говорив українською мовою, запевняв матiр, що дуже поважає її ув'язненого чоловiка. I в той же час пропонував їй з ним одружитись. Згодом мати менi пояснила, що Володимир Миколайович переконував її обрати бодай один iз запропонованих ним варiянтiв: чи побратись iз ним тимчасово, до повернення чоловiка (щоб врятуватись вiд переслiдування), чи погодитись на фiктивний шлюб (щоб обдурити НКВС: мовляв, дружина Антоненка-Давидовича — вже не його дружина, в неї є iнший чоловiк!). Але тодi я нiчого цього не знала й не зрозумiла б, просто ревнувала матiр до композитора, бачила її прихильнiсть до нього i якось зважилась на таку капость.

Я помiтила, що Володимир Миколайович дуже сором'язливий i надто нiяковiв, залишаючись зi мною наодинцi. Своїх дiтей у нього не було, та й вiн був молодший вiд Наталi i видавався менi якимось безпорадним... Одного разу, коли вiн прийшов до нас завчасно i мати ще не повернулася з роботи, баба залишила мене з ним—удвох. Я, аби ввести його в сором, пiшла за ширму й сiла на горщика. Вiн йорзав на стiльцi, озираючись, де ж подiлась Ганна Павлiвна i що вiн має робити? А я з-за ширми допитувалась: "Скажи, що я тут роблю?" Володимир Миколайович, знiяковiлий i розгублений, всiляко уникав вiдповiдi, заводячи розмову про щось iнше. Нарештi вiн сказав, що я, мабуть, наливаю з чайника водичку в чашечку... Жорстока то була гра! I я не уявляю, чим. би вона скiнчилася, якби найближчим часом не прийшла мати.

Я вiдчувала, що Володимир Миколайович мене не любить, мати ж цього нiби не помiчала. I може б, вона й вiдважилась побратися з ним (тим бiльше, що вiн пропонував такi "демократичнi умови"!), та баба Нюся була рiшуче проти, вона боронила не так iнтереси зятя, як мої: вiн не буде дитинi батьком! Коли ж мати спитала мене:

"Яриночко, чи не взяти нам другого тата? Вiн любитиме мене й тебе", я пручалася, скiльки було сили, ревла й повторювала: "Не хочу iншого тата! Не буду слухати, не любитиму другого тата! Мiй тато сам менi сказав, що прийде! Вiн повернеться до мене!" Мати була дуже залякана моєю реакцiєю...

А тим часом Володимир Миколайович несподiвано зник на кiлька днiв. Що ж iз ним таке? Чому не приходить? Телефону в нас не було, й ми чекали, коли ж вiн з'явиться знову з нотами. Та раптом хтось прибiг i принiс страшну вiсть: Володимир Миколайович нагло помер. Кiлька днiв хворiв на ангiну (якась складна форма хвороби була в нього), i врятувати його не змогли... Пам'ятаю, як мати ридала, докоряючи собi, що в останнiй раз вiн пiшов вiд нас схвильований, без галош у дощ i холоднечу. Отож тодi вiн i застудився! I вона не знала, що вiн хворий, не могла йому допомогти...

Та я гадаю, що якби композитор i залишився жити, вона б все одно за нього не пiшла. В той час вона ще дуже чекала вiд батька листiв, надто вони її тодi хвилювали. Саме тодi, як згадувала вона потiм, батько написав їй зворушливi слова, що її кохання надає йому сили. Саме тодi вiн розповiв їй, що вона йому наснилась: нiби у бiлiй сорочцi пiдiйшла до лiжка i сiла поруч. У його листах було благання зберегти себе для їх спiльного життя. Тому Наталя не зважилась би одружитись з кимось хоч би "тимчасово", лише для порятунку, щоб вiдвести очi НКВС.

З iнших претендентiв на її руку пам'ятаю зовсiм ще молодого iнженера, якого в родинi звали просто Ларчик. Вперше вiн прийшов до нас, приїхавши до Києва з Охтирки як родич Юлiї Максимiвни — дев'ята шкiрка на киселi. Та потiм зачастив вiдвiдувати "родичiв" i залишався в гостях, доки мати не сiдала за пiянiно i не спiвала на його прохання ту чи ту пiсню. Сам же вiн стояв бiля iнструменту й зачаровано дивився на неї. Одного разу, пам'ятаю, вiн отак стояв i плакав... Коли я вже дорослою спитала матiр про цього Ларчика, вона розповiла, що вiн був у Києвi тимчасово, у своїх справах, за кiлька днiв до її арешту. Тотальнi репресiї "ворогiв народу" та їх дружин у той час вже не лишали жодної надiї, що можна зацiлiти. I Ларчик, розумiючи це, благав негайно вийти за нього замiж i їхати з Києва. Вiн пропонував для порятунку тiкати, куди тiльки вона захоче — на край свiту. А тодi ж було не складно iнженеровi податися з дружиною на пiвнiч, або до Середньої Азiї кудись на будiвництво. Отож якби тодi мати зважилась на такий крок, може б, вона й не потрапила у тюрму. Де-небудь "на ударном строительстве" з молодим чоловiком якось би загубилась пiд новим прiзвищем. Та на Це вона не погодилась...

Пiзнiше, довiдавшись, що її Борис має нову сiм'ю, малого сина, Наталя шкодувала, що вiдмовилась вiд усiх тих варiянтiв порятунку, якi давало їй життя у 37 роцi. У розмовах зi мною дорослою мати була вражена тим, що я пам'ятаю подiї тих лiт, я ж її переконувала в цьому, бо пригадувала iмена й прiзвища її приятелiв i деякi деталi, про якi вона вже сама забула. Менi ж то все запало в пам'ять, тому що я теж жила неспокiйно, уважно спостерiгала, що Дiється навколо, приглядалась i прислухалась до всього, бо чекала, як i мати з бабою, лиха, що насувалось iз фатальною неминучiстю. А може, я все фiксувала у пам'ятi ще й тому, що успадкувала батькову професiйну уважнiсть до подробиць, його повсякденну потребу спостерiгати все й запам'ятовувати. Так чи так, я назвала матерi тих, хто бував у нашiй хатi. Це були переважно художники, з якими вона спiлкувалась на роботi: Потчибiй, Хижняк, Дмитрiєва, Прахова. За характеристикою матерi, перший був талановитий мистець, iз яким вона малювала якесь велике панно. Пiзнiше, коли матерi вже не було зi мною i Потчибiя мобiлiзували на фронт, його дружина бувала в нас з бабою й допомагала нам у скрутнi часи. Навiть подарувала невеличку iконку (її я вклала в руки моєї мертвої бабусi, коли її ховала).

Григорiй Хижняк, як розповiдала мати, був її найближчим товаришем у "Київському художнику". Репресiї його обминули, хоч вiн i був свiдомий українець.

З жiнками мати не дуже товаришувала. З Праховою разом працювали, Дмитрiєва горнулась до матерi в приятельки, але Наталя остерiгалась: чи не провокаторка її "подруга"?.. А Хижняк радив: "Гонiть її геть вiд себе! Яка з неї подруга"?..

Була ще якась одна знайома, яку про себе я звала "Лисичкою". Вона й справдi була схожа на лисицю, та ще й мати намалювала її портрет, на якому вона була у блакитнiй кофточцi i з рудою лисицею на плечi (такi комiри тодi були дуже моднi). Але мати не знала, хто ж то така була за жiнка, а для мене вона — просто Лисичка.

Усiх знайомих менi не перелiчити, але треба пiдкреслити, що напередоднi свого арешту мати не була самотньою. Чи то вони з бабою навмисне скликали гостей, щоб сусiди бачили, що тут вже забуто про арештованого чоловiка, чи Наталя, чекаючи "чорного ворона", боялась залишатися вечорами одна; чи її друзi були настiльки чуйнi, що, припускаючи таке, частiше її вiдвiдували; чи взагалi то був "пир во время чумы"?.. Так чи так, а взимку 1937-38 рокiв в нашiй господi частенько збиралась компанiя милих талановитих людей, якi багато говорили, спiвали, читали вiршi, слухали, як мати грає на пiянiно. Серед них був навiть один оперний спiвак — "оксамитовий тенор", як звали його промiж себе мати з бабою (чомусь я не запам'ятала його прiзвища). Вiн спiвав арiї з опер пiд акомпаньямент Наталi, а iнодi вони дуетом виконували для друзiв щось iз клясичного репертуару. Я ж з його пiсень пригадую "Нiч яка мiсячна", "Дивлюсь я на небо" й "Безмежнеє поле". Вiн їх спiвав чудово! Фотографiя цього приятеля Наталi залишилася в родинному архiвi.

Та не врятували матiр оцi вечори, якi повиннi були довести НКВС, що Наталя Карпенко далека вiд контрреволюцiйної дiяльности, адже вона спiває, зустрiчається з талановитими людьми. Чи ж можна все це поєднувати з контрреволюцiйною конспiративною роботою? Енкаведисти не надавали всьому тому значення. А от батьковi тi вечори не сподобалися, коли вiн про них довiдався. Вже у 60-70-тi роки, коли вiн пiсля Сибiру жив у Києвi, люди йому наплели, нiби Наталя пiд час його вiдсутности "весело жила", приймала багато гостей, з вiкон лунав спiв — Отже, мовляв, не чекала вона чоловiка...