Лесь Танюк

Етичні колізії на звуженій сцені

(з уроків Розстріляного Відродження)

Творення іконописної леґенди українського Розстріляного Відродження - нічим не краще від його макабричного вбивства. У правовому й етичному полі розбудови української Держави - це, по суті, один і той же процес, хоч і взятий з протилежних кінців; але він веде до ентропії. Наша спрага або до героїзації або до розвінчання - наслідок усе тієї ж меншовартості, яка й подосі робить з нас поганих учнів власної історії.

Десь уже понад 30 років я належу до числа тих, хто намагається повернути нашому мистецтву і нашій духовності Миколу Куліша і Леся Курбаса. Гадаю, розповідь про деякі етичні колізії на звуженій сцені 20-30 років могла б виявитися корисною для нас, людей 90-х років, - і саме тому, що ми й зараз пробуємо випростати колесо гіркої реальності й намагаємося скласти нову будову держави з солодких цеглин фантоматики і леґенд. Але якщо коло випростати, воно перестає котитися...

На мою думку, спрощенням складного шляху Миколи Куліша (беру його як певний революційний тип) є творена заднім числом легенда про те, що він мало не від уродин не поділяв більшовицьких ідеалів і жив майже запільним життям, у духовній криївці. Ось що пише, наприклад, у своїх мемуарах Антоніна Куліш про належність її чоловіка до більшовицької партії: "Як велику почесть, піднесли Миколі і партійний квиток, від якого ніхто не мав тоді права відмовлятися. Все пізніше життя він був в'язнем цього партійного квитка".

Кожен, хто прочитає ранню Кулішеву публіцистику, листи до О.К.Корнєєвої-Маслової, переконається, що Микола Куліш, як і багато його друзів по Розстріляному Відродженню - від Олександра Шумського до Миколи Скрипника, від Миколи Хвильового до Аркадія Любченка, - почали свій "незавидний, проте повчальний революційний маршрут" (скористаюсь епіграфом до "Патетичної сонати") як марксисти-ортодокси, і навіть як пропагатори найбільш скрайніх постулатів доби революції, громадянської війни та "військового комунізму". Ми знаходимо тут у Куліша і панегірики "Червоному Жовтню, богатиреві Революції", що "одімкнув залізну браму й повипускав з тюрми потомлені народи", і віру в те, що Радянська влада "одна тільки зможе розв'язати національне питання так, як його треба розв'язати", і неприємно-сухоребру стратегію антирелігійної пропаганди, і традиційні кпини на адресу "націоналістичного охвістя", закордонних ворогів з "табору чорної сотні". Є тут і непохитна віра в те, що "мова руська, переставши бути знаряддям національного насильства в руках буржуазії, зараз, навпаки, прилучає вбогу українську культуру до високої культури російської, що має велику всесвітню вагу". Нарешті, згадаймо, що вже не штатний діяч "соцвиху" М.Куліш, а його герой Мусій Копистка затято домагається закриття церкви й експропріації церковного майна: він разом із своїм автором переконаний, що гроші за хрест і часу підуть на хліб для опухлих від голоду комунарів. Але автор пише це вже 1924 року, після всього побаченого на власні очі, уже знаючи не тільки масштаби трагедії, а й те, що в цей же час з Херсона й Миколаєва вивозили українське збіжжя до Європи, і докери цих міст відмовлялись його вантажити, за що їх групово розстрілювали. Та Куліш все одно показує саме на куркулів як на призвідців голодомору, і малює їх образно, талановито! Так не пишуть з примусу: очевидно, Куліш вірив у необхідність саме такої політики, поділяв саме такі, а не інші, цінності. Й отак міркував собі чоловік освічений, який ще парубком "годинами міг говорити із старшими од себе про Мольєра, Шекспіра, Толстого, Достоєвського". Важко собі й уявити сьогодні, як могли почуватися люди його культури й етичної цільності у ті жахливі часи, серед темряви й неграмотності, коли панували руїна, здичавіння й голод, коли доходило до розбрату й канібальства. Ситуація була трагедійна, і Куліш гадав, що вийти із скрути можна тільки через жертви, навальним ривком уперед: для цього була необхідна потужна й нездоланна сила. Такою силою була тоді для Куліша компартія, що ніби взяла тоді курс на освіту, на економічний розвиток, на українізацію: йому здавалося, що українська інтелігенція здатна приборкати ті малокультурні верстви у партії, які тяжіли до русифікації, морально деградували після перших же ударів долі, або неприховано добивалися кар'єри. Зрештою, і сама шановна пані Кулішева пише: "...йому ж хотілося будувати вільну й незалежну Україну хоч і на комуністичних засадах (підкреслення моє - Л.Т.). Отже, засадничо Микола Куліш 20-х років - разом із КП(б)У; він драматично переживає 1924 року, що його можуть вичистити з партії. І з полегкістю пише товаришеві: обійшлося - "Все ж таки упевнились, що я добрий партієць". От як було насправді.

Але в тому й полягає один з найтрагічніших уроків революції, що, набравши непередбачених обертів і поступово бюрократизуючись, вона збивається з мети і починає нищити не тільки ворогів, і навіть не лише тих, хто намагається сидіти на двох стільцях, а й тих, котрі ще вчора служили їй вірою й правдою, не дбаючи про стільці, а сьогодні зважилися вдарити на сполох. Під копитами революційних коней гинули й ті, хто тих коней запрягав, - "герої революції", що зреклися задля неї свого вчорашнього стану й молилися до нових ікон. Биті звідусіль, провінційні українські Дантони й Робесп'єри то виринали, то потопали у хвилях чергових сумнівів та зневір: не для одного з них НЕП став символом зради вчорашніх ідеалів, торжеством блюзнірського прагматизму. Це сьогодні ми всі заднім числом такі розумні в оцінці НЕПу, а тоді молодий Сосюра писав:

Сучасно? На мій погляд, дуже. І тут є великий урок тим сьогоднішнім демократичним лідерам, які закликають будувати Україну будь з ким, хоч з чортом, хоч з комуністами, хоч з олігархами, - аби була Україна. В тому й секрет, що тоді України не буде. Тієї, про яку мріяли Куліш і Курбас, яку виношували в серці Стус і Чорновіл.

У людей тендітної душі - а Куліш належав до цієї людської породи - віра вистигала не відразу, лишаючи на душі попіл вчорашніх ілюзій про миттєве перетворення людини. Тільки відчуттям змарнованості духовних сил можна пояснити безперервні скарги Куліша на швидку втому, з якими він раз-у-раз звертався до Дніпровського: "Ах, Жане, чи я старий вже став, чи висох, як будяк на степу? Колись, пригадую, не писав, а горів... А тепер: волочиться перо по бумазі, неначе ледачий віл степом, і оглядається назад... Погано, друже. Не горю, а тлію, як ганчірка в золі". Або роком раніше, 23 жовтня 1923-го: "Важко. Стомлений мозок дуже скупий на уявлення і творчість. Минули молоді літа, нема вже захоплення й гострого творчого почуття". Звідки ж така нелюдська втома у людини, якій ледве минуло тридцять? Микола Куліш сам дає на це відповідь у листі 1924 року: "Стелеться позаду шлях зелений, а на ньому блакитні й червоні мрії мої побиті й розгублені лежать. Вже не вернешся й не позбираєш. Життя моє (та, мабуть, і твоє, друже) вже вечірніми тінями вкривається. Примеркає, чорт його не бери. Скоро, скоро замість акордів та симфоній пугачі завиють. І фантазія моя вже не золота квочка, яка несла колись гарненькі крашаночки, а якийсь розбитий черепок із попелом..."

Отже, на зеленому шляху Миколи Куліша уже 1924 року (!) лежать його побиті блакитні та червоні мрії - і скоро він покладе на цей шлях під чужі колеса голубі мрії Малахія, мелодійні серпанки Ілька, відчайдушну самотність бунтарика Ромена з "Вічного бунту", скепсис філософа Падура з "Маклени Ґраси". Безумовно, це був наслідок конфлікту з самим собою, з власним "Я" - прихід од революційної ейфорії до правдивого, а тому трагедійного розуміння філософських проблем життя. Процес переходу од віри до знання завше хворобливий, але він є одужанням.

Тому свого часу я був прикро вражений тезою відомої дослідниці Н.Кузякіної, яка в першій за доби хрущовської відлиги монографії про М.Куліша написала, що "поява у М.Куліша рис націоналізму зумовлена і значним впливом М. Хвильового та Л.Курбаса. Вони поглибили його душевне сум'яття, підігріваючи його позиційні настрої і скеровуючи шукання позитивного на явно помилковий шлях".

Сьогодні я розумію, що дослідниця по-своєму мала рацію, помилившись лише в оцінці напряму, в якому скеровували Куліша його друзі: то був єдино вірний шлях від розстріляних юнацьких ілюзій - до самого себе. Лише переїзд Куліша до "мистецької Мекки" України - Харкова, де було зібрано увесь квіт української культури та наукової думки, лише його дружба з Хвильовим та Курбасом дали нам нового, національно свідомого Куліша. І все те, що офіційна критика потім довгі роки називала "ідейним закутом" драматурга, "його бездоріжжям", "духовною кризою", власне, й було народженням справжнього Миколи Куліша, тепер навіки нашого сучасника й видатного майстра українського красного письменства.

Він пішов од нас за присудом "трійки" 3 листопада 1937 р., коли кашкетінська група розстрілювала на Соловках українську інтелігенцію - "на честь святкування", як було записано в одному з паперів, "двадцятої річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції". Курбасівському акторові Йосипу Гірнякові (США) ввижалася перед смертю макабрична картина - голих Курбаса й Куліша витягають з трюма баржі, розстрілюють і кидають під лід Білого моря. Цитуючи цю Гірнякову фразу, я писав свого часу, що можливо, Гірняк помилився, і Куліша з іншими розстріляли на Сокирній горі. Достовірною була тільки дата. Місце розстрілу й поховання - невідоме.

Життя легенд припинили документи, знайдені влітку 1997 року Санкт-Петербурзьким "Меморіалом" (керівник науково-дослідного центру Ф.Іоффе). Справжня картина виявилась ще більш макабричнішою. Документи засвідчили, що Леся Курбаса було розстріляно 3 листопада 1937 року в урочищі Сандормох, на 16-му кілометрі траси Медвеж’єгорськ-Повенець, Карелія... Саме там з 27 жовтня по 4 листопада було розстріляно 1111 етапованих із Соловецього Кремля. Вироки здійснив чекіст Матвеєв, капітан Ленінградського НКВС. Залізницею в’язнів везли з Кемі до Медвеж’єгорська, а потім - вантажівкою - на місце розстрілу. Їх, зв’язаних, вивантажували у яму, і, напівобморожених, клали долілиць, і Матвеєв власноручно стріляв їм у потилиці. 27 жовтня він застрелив 208 чоловік, 2 листопада - 210, 3 листопада - 265, 4 листопада - ще 248... Коли йому бракувало набоїв, він для певності розбивав їм черепи палицею. А потім ретельно звітував начальству за кожного - ці рапортички збереглися; на Миколу Куліша, на Миколу Зерова, на Валеріяна Підмогильного, на Григорія Епіка, на Чехівського, на Ірчана, на Крушельницьких... Зразковий був комуніст, ідейний, ленінець найвищого ґатунку! Як ударника соціалістичної праці Матвеєва було премійовано навіть цінним подарунком і путівкою до санаторію. Згодом його таки звинуватили "у перевищенні влади при проведенні розстрілів, і на якийсь час він зник з обрію; реабілітований після доби Хрущова як жертва репресій", Матвеєв дожив на почесній пенсії до 1974 року й до останнього дня вважав свою роботу виконанням обов’язку перед партією і державою, яким служив вірою і правдою...

Ось який це був стиль життя, і про це мусили б пам'ятати люди з червоними плакатами і з портретами Сталіна, які виходять на демонстрацію 7 листопада…

Тримаю в руках цю папку, надіслану мені в "Меморіал" після тривалих пошуків, - сторінки, що стали для Миколи Куліша, мабуть, останніми. Читач зрозуміє, звідки мої вагання - публікувати чи ні. Я взагалі проти безкоментарної публікації "матеріалів", що їх надавало КДБ; спотворені свідчення, одверті фальшивки, визнання, зроблені під револьвером біля скроні, читач-мудрагель резонерствує: не витримали. Проте відкриваються нові й нові документи, і ми бачимо: все не так, все складніше і набагато жахливіше...

Отже, кілька цитат (у моєму перекладі з російської - Л.Т.) з цієї розпачливої сповіді - чималої, (це кілька десятків сторінок дрібнодруку) - нашого драматурга, який обрав собі сповідальником неабикого - "наркома Внутрішніх справ Генерального комісара Державної Безпеки Єжова М.І.". Автор заяви - "ув'язнений по справі націоналістичної к-р організації колишніх боротьбистів Куліш М.Г.". Лист сповнений трагізму й приреченості. Почну з кінця.

"Після суду минуло два роки. До чого я прийшов, у колі яких думок і почуттів перебуваю. Крім осуду й огиди до злочинного мого націоналістичного і к-р минулого інших почуттів до нього нема. Довгі роки я був націоналістом, я став ворогом націоналізму. Це не слова й не запевнення. Ще в серпні 1934 року у розмові з Яновським, потім з Епіком я скаржився на внутрішню спустошеність. Пам'ятаю свої слова: "націоналізм знекровив мене як письменника. Я не оминув його, як інші, я його пройшов, пережив у чуттях, відбив у творах, покінчу з ним як з пережитком, до того ж похмурим і важким у моєму житті та літературній роботі. Це було усвідомленням шкоди, завданої мені націоналізмом (спустошеність і банкрутство моє як письменника). До визнання шкідливості злочинів, здійснених мною, націоналістом, проти партії та Радянської влади, я прийшов на слідстві й суді. Розкаяння моє, може, непереконливо висловлене на суді (за станом моєї психіки), але воно було й лишається глибоким, щирим і сповнене єдиного бажання і прагнення - виправитись, спокутувати провину, бути інтернаціоналістом у помислах, почуттях, на ділі, бути ворогом націоналізму і свого націоналістичного контрреволюційного минулого. Виправлення себе, спокутування своєї вини вважаю змістом і метою мого життя.

На цьому шляху я звертаюсь до Вас з глибоким проханням про надання мені роботи у трудовому виправному таборі або де НКВС знайде для мене за можливе, щоб я міг не на словах, а на ділі підтвердити й довести щире моє прагнення до виправлення й спокутування моєї важкої провини. Ув'язнений Куліш".

І - визнання, визнання, визнання:

"...Вдумуючись глибше в обставини мого націоналістичного гріхопадіння, я приходжу до висновку, що головним, яке цьому сприяло, було моє письменництво..."

Ось як. Найбільший гріх в Україні - бути письменником.

"...У вересні 1926 р. я написав водевіль "Хулій Хурина". Вийшов пасквіль на радянський провінційний апарат".

"...У складі цього проводу (Хвильовий, Яловий, Епік, Арк. Любченко, Слісаренко) я проводив націоналістичну й к-р роботу як президент ВАПЛІТЕ. Конкретно: бойкот першого з'їзду ВУСППу... блок з театром "Березіль", встановлений ще до мене Яловим... вербовка письменників Яновського, Мисика, Щербини... друкування першої частини роману Хвильового "Вальдшнепи" з націоналістичними й фашистськими концепціями..." Отак.

І навіть таке:

"...Моєю та Епіка націоналістичною роботою в літстудії ХПЗ було:

переключення двох студійців на українську мову..."

А може, просто глузує?

Ні. Пише, що навесні 1932 року хотів навіть виїхати з України до Москви чи Ленінграда, але завкультпропом Андрій Хвиля не дав дозволу:

"Сказав і Хвильовому при зустрічі, що шкідливий був для нас відрив од літературної Москви, на що одержав ядучу репліку: "Ну що ж... В Москву! В Москву! - вскричали "Три сестры" Чехова". (Це на адресу мою, Яновського і Дніпровського)".

А далі - шість пунктів "націоналістичних настроїв" серед ваплітян, - "конкретно - розмови при зустрічах. Ось їх перелік, від кого і що я чув". Серед прізвищ - Курбас, Гірняк, чутки про голодомор і про 7 млн. померлих, що їх "розповсюджували" Яловий, Майстренко, Яновський. "Репліка Досвітнього, що боротьбу з нашою генерацією повели Постишев і Балицький, і що за це треба стріляти..." А Яновський, улюблений Яновський - ще на волі!..

Микола Куліш визнає перед Єжовим, що коли він удруге перечитав посмертного листа Хвильового, у нього стався "вибух почуттів; слова, що цієї смерті я ніколи не забуду і що за неї стріляти треба Постишева й Балицького" - слова ці потрапили до слідчих від Епіка, і Куліш тільки пом'якшує, як йому здається, ситуацію ("Сам злякався промовлених слів. Епікові сказав, що чув їх від Досвітнього, але коли й де, не міг згадати"). Досвітнього вже немає серед живих, йому не зашкодиш...

Визнає, що Курбас просив його позбавити "Маклену Грасу" "локальних ознак", себто польського колориту, "щоб у такий спосіб загострити п'єсу проти радянської дійсності", а він, Куліш, своєї згоди не дав..." Але перечитайте п'єсу - вона просякла антисталінізмом, і що більше автор "іде в Польщу", то глибше бачиш страшне тогочасне радянське... А Курбас поруч, у соловецькому театрі...

Хотів "вийти з націоналістичного к-р болота, з порочного кола; "...Яновському й Епікові говорив, що спустошив мене націоналізм, що я наче "обгоріла зсередини хата" і що мені страшенно хочеться написати світлу, не націоналістичну, радянську річ. Проби такої речі були: сценарій "Парижком" і п'єса "Такі", закінчена в листопаді 1934 року".

Однак чомусь саме ця п'єса - єдина, яка загинула в архівах НКВС, тексти інших збереглися. А задуми у Куліша, як ми знаємо, завжди розходилися з реалізацією. Пам'ятаєте, Дніпровському, перед яким ніколи не лукавив, він пише, що задумав п'єсу: "Вийде щось схоже на "Любов Ярову", та чорт з ним... Іду на маленький компроміс моєму милому і рідному, але не дуже культурному суспільству". А написав - "Любов Ярову" навиворіт,- "Патетичну сонату", яка остаточно поставила його в Україні поза законом. Талант диктував Кулішеві зовсім не те, що він обіцяв самому собі...

Замкнений в ізоляторі, одірваний від усіх, Микола Куліш починає втрачати ґрунт під ногами і межу між реальним та фантоматичним життям. Це не Кулішева сповідь - це сповідь котрогось із героїв Достоєвського чи Кафки: у замкнутому просторі свідомості бродять реальні й вигадані герої, і автор шукає перед Совістю і Богом своєї провини, шукає і не знаходить. Але він заарештований - отже, провина має бути. В чому ж вона? У чому?

"На слідстві й суді всю мою увагу, думки й спогади, - починає ув'язнений свою "Заяву", - було прикуто до фактів і обставин по суті пред'явлених мені звинувачень. Віддалене минуле лишалося в моїй пам'яті забутим. Відбуваючи покарання в самотньому ув'язненні , я перебував у колі цих же думок і переживань. У вересні 1936 року сплив у пам'яті п'яний випадок із віддаленого мого минулого..." І - згадує, як прапорщиком вистрелив у повітря, бо двоє солдатів з дівчатами не віддали йому честі. "Про той випадок я забув, і лише у вересні 1936-го виникає про нього в пам'яті невиразне уявлення. Вночі галюцинація, голос: "Міг убити, вбив людину". Потрясіння... Почали напливати на мене спогади про кожен мій крок у минулому, але вже схожі на маячню (уривки пережитого, реального - разом із літературними домислами, що їх свого часу фіксувала письменницька пам'ять), психічне затьмарення, нав'язлива манія, що я був у минулих літах божевільним, здійснивши протягом життя низку страхітливих злочинів, про які тому й сам не пам'ятаю". І нанизує на себе можливі перед радянською владою і Богом гріхи, як збожеволіла Настя в "Патететичній сонаті" - водяні краплі.

"У тому ж лютому (1917-го. - Л.Т.) - випадок, не пов'язаний із службою, котрий, можливо, мав драматичні наслідки. У моїй землянці завелись пацюки (зазначаю, що з пам'яттю у мене все гаразд) - землянка стояла окремо від солдатських, я вистрелив з нагана у пацюків. Від денщика довідався потім, що в сінях у той час спав санітар. Втім, коли я вийшов у сіни, санітара не було. Знайшли його (чи, може, не його - іншого) вбитим біля його ж землянки. Землянки були у сфері досягання вогню противника. До цього теж були поранені та вбиті". І Куліш знову переживає свій можливий гріх - чи не він випадково застрілив санітара? Бо має ж бути в нього хоч якась вина, якщо його зараз судять?

І знову згадує - дитинство, в якому "дуже грішив" ("я одержав канчуків, але за те, що зламав акацію - об'їдав цвіт"). Згадує, як співав у церковному хорі ("за шкільних років пережив я два напади незрозумілого страху й гризоти із слуховими галюцинаціями - був хворобливо-вразливий і мрійний"). Згадує, як "хтось із товаришів дав мені почитати вірші Олеся, але й вірші мені не сподобались, і мова їхня видалась мені чужою. Назагал юнацьке моє світосприйняття формувалось головним чином під впливом російської художньої літератури - твори Гоголя, Лєрмонтова, Некрасова, Горького...Толстого та Чехова". Згадує, що алкоголіком не був, але на фронті, будучи прапорщиком, "з побутових пороків мав я один - горілчаний". Повідомляє, що ще у вересневій записці (отже, була й вереснева!) "відзначив п'янку" у Вільні, в піхотній дивізії, після чого був "подарунок проститутці панталон за умови, щоб вона вдягла їх зараз же, при мені - вчинок бридкий і заслуговує уваги: був такий гріх, але самого гріха не було". І так далі - до найменших подробиць, кінострічка всього життя, кадр за кадром. Пошук вини, пошук відповіді на те, чому радянська влада, на яку він молився, його розстрілює…

Дійшовши висновку, що гріхи його - хоч "у віддаленому минулому", але вони є, що він завинив перед людьми й Богом, Микола Куліш знаходить собі покарання.

"Під тиском цієї манії, фантасмагорій, голосів я написав, уважаючи це за свій обов'язок, кілька заяв до начальника III частини, військового комісара N, ще не пригадую до кого з проханням негайно мене розстріляти".

Кулішева заява до Єжова пронизливо-лірична. Він ніби справді вірить цій новій людині: Єжов був улюбленець Великого театру, вважався меценатом і другом мистецтв, сам непогано співав, - ану ж бо й справді до НКВС прийшла мораль? І треба зняти з душі тягар злочинів, які неодмінно були, були, якщо тебе заарештувала своя ж, рідна влада і партія! Чи, може, він промовляє до Єжова, аби - збереглося, вийшло кудись із-за ґрат те, що пече та ятрить душу?

Проте не поспішаймо з розсудливим присудом про зміну ідейних позицій і відступ від головної ідеї життя. Історія зберегла нам ще один цікавий документ. Під час допитів до Куліша підсадили "качку" - ув'язненого Е.А. Штейнберга, який написав слідчому СПО НКВС УРСР тов. Грозному розлогий донос на Миколу Куліша. Поданий тут політичний портрет драматурга активно розходиться з тим, який постає із заяви Куліша до Єжова.

Кілька цитат з цього доносу, автора якого скоро, по кількох роках, випустили. Було, очевидно, за що.

"В камере со мной живет Николай Гурьевич Кулиш. Идеи и положения, которые в беседах со мной Кулиш отстаивает, убедили меня в том, что он и сейчас остается злейшим врагом диктатуры пролетариата и коммунистической партии..."

Отак.

"В центре всего, всех проблем мира Кулиш ставит национальный вопрос..."

"Москву Кулиш сравнивает со старым Римом. Точно так же, утверждает он, как старый Рим жил за счет своих провинций, высасывая из них все соки, концентрировал у себя все богатства, ценности и произведения искусства, точно так же Москва живет за счет национальных республик. Причем он не считает нужным даже доказывать, что экономическое положение Украины является колониальным по отношению к советской России,-это он считает само собой разумеющимся. Кулиш ставит вопрос еще шире,-он говорит, что, помимо хлеба, угля, железа, произведений промышленности и т.п. Москва забирает также все ценное из людей, все талантливое из области литературы, искусства, живописи и науки - одним словом, во всех областях Москва живет паразитом..."

А як же... "в Москву, в Москву"?

"Днепрогэс и Днепрокомбинат с точки зрения национального вопроса",- повідомляє стукач,- для М.Куліша ніщо інше,- "как мощная опорная база дальнейшей русификации Украины, мощная ячейка для закрепления великодержавной политики..." Ось які розмови веде драматург Куліш!

"Руководителей нашей партии Кулиш считает великодержавными шовинистами... Ярким представителем великодержавничества на Украине Кулиш считает тов. Постышева... " Історія підтвердила цю тезу - навіть сталінською мотивацією подальшого знищення Павла Постишева як такого, що недостатньо виконав замовлення.

"Положение украинской литературы он считает самым печальным. Талантливый писатель должен или отказаться от украинской литературы, перекочевать в русскую, или, если он послушает голос своего сердца и напишет подлинно художественное произведение, его посадят в тюрьму. Ввиду этого в литературе на Украине остались одни посредственности, лжецы и бездарности. В Советской Украине литература обречена на прозябание, на провинциализм, она никогда не достигнет уровня большой мировой литературы".

"Быть писателем с пролетарской идеологией и крупным художником - вещи несовместимые, по мнению Кулиша. Все талантливые люди,- говорит он,- всегда были в конфликте со своим обществом... Вокруг больших вещей всегда идет драка, борьба. Этим Кулиш намекает, что если сейчас его критикуют и даже арестовали, то потомством он будет признан, как и все те, которые писали против пролетарской революции. Все же пролетарские писатели ничего ценного не создадут и не переживут свои произведения".

Донос Штейнберга - справді Божий дар. Читаючи ці параболи, ми розуміємо, наскільки мудрим і прозірливим був Микола Куліш, якщо вже у ті роки бачив все нашими очима. Куліш, який написав про колгоспну "Комуну в степах" і "97", - не вірить у колгоспний лад. "В основе всей политики, которую партия проводит на селе, лежит принцип принуждения,- таков тезис Кулиша, - повідомляє донощик, - он отрицает, что было добровольное движение миллионов крестьянства к социализму, организованное партией. Колхозный строй он считает внешне навязанным крестьянству и поэтому шатким и непрочным". "Разве, спрашивает он, колхозный строй принес крестьянству счастье, что оно станет за него бороться?"

Для Куліша - історія повторюється, і "с этой точки зрения строительство бесклассового общества - это сказка. Конечно, будет что-то новое, старые классы исчезнут, но возникнет новая форма неравенства и социальный вопрос останется неразрешенным по-старому... Коммунизм,- утверждает Кулиш,- тоже обещает справедливое общество, но он неизбежно придет к тем же результатам..."

Має він і чітку думку про розв'язаний в Україні терор - "дела фабрикуются или создаются "грязными методами", как любит иногда выражаться Кулиш. Он считает, например, дела о террористической деятельности украинских националистов выдуманными и сфабрикованными. Эта правда,- говорит он,- обнаружится. Мы узнаем самые сокровенные тайны древнего Египта, раскалывая пирамиды. Тем более правда наших дней, она обязательно обнаружится, и мы будем оправданы. При этом Кулиш высказывает надежду, что новое поколение не окажется таким боязливым, как он и его товарищи, и когда из тех, будущих противников Советской власти, о которых Кулиш мечтает, попадет кто-нибудь в ГПУ,- он заговорит со следователем иным языком. Вот тогда они почувствуют, что выросла сила, а она обязательно вырастет,- добавляет он".

І - фінальні рядки доносу:

"Только три фигуры возвышаются на этом темном фоне: это он, Курбас и Хвылевой. У них одних были светлые идеи, открытые, правдивые сердца, честное стремление делать добро своему народу. И все это растоптали и уничтожили безжалостные варвары большевики.

Таковы на сегодня подлинные мысли и высказывания этого обанкротившегося рыцаря.

Нет, господин Кулиш еще своего контрреволюционного жала не выпустил".

Який мій особистий висновок? Де Куліш правдивий - в аутосповіді до Єжова чи в доносі Штейнберга? Безперечно, в доносі, автор якого не ставив собі за мету "прикрасити" свого героя, він його класове розвінчує. Контентаналіз доводить, що то саме його, Куліша, тексти, - Штейнберг, який не читав ні листів Миколи Гуровича, ані його п'єс, ані його статей, не годен був їх вигадати.

А "сповідь" самого Куліша - доволі вдалий фальсифікат, де найтоншими штрихами й крихітними "доповненнями" слідчий під виглядом аутосповіді подає нам зовсім іншу людину. Фальсифікат не тому, що нам так сьогодні хочеться. А тому, що він суперечить образові Куліша, про який я скажу нижче, тому, що в ньому Куліша примушено відійти від сповіді, від розповіді про себе -до свідчення. Але це свідчення - накинуте Кулішеві машиною слідства й терору. І правдиве у цій сповіді хіба одне - археологічні розкопи власної біографії, хворобливі муки совісті, крик про свою людську недосконалість. І все-таки, все-таки відчуття провини, потреба каяття.

Зупинімося на цьому. Каяття перед катом?

Ні. Перед самим собою.

То в чому ж основний Кулішевий біль, головна його гризота? В тому, що він повірив у хибні ідеї і жив у світі ілюзій? В тому, що доводилося думати одне, говорити друге, а писати - третє? В тому, що не виконав своєї місії на землі? Що не створив істинних шедеврів?

Гризота його в тому, що він щиро намагався примирити непримиренне, оскільки, як і його однодумці, повірив ідолові. І тому порушив Етику, порушив Божі заповіді. Повірив у те, що вони - перші, що нова культура починається з них, що саме їм "судилося скалу оцю розбить". А скелі не можна було розбивати, як узагалі не можна нічого нищити. Немає в світі таких ідей, за які можна було б покласти людське життя - чуже, не своє!

Драмою тієї генерації стало те, що вони були людьми революції, а жодна в світі революція не здатна дати цілісної людини. Куліші й Хвильові не могли відмовитися від ілюзій малих виграшів, задля яких вони звикали віддавати на заклання ворогові шматки від тіла культури. А від культури не можна відтинати нічого, будь-яке нищення її - злочин і самогубство. Цього не могли зрозуміти наші попередники, які вважали, що комуністична ідея перекреслила вчорашній світ, і культура починається з них, тогочасних,- отже, є речі й люди, якими можна пожертвувати. Згадайте, Олекса Слісаренко виступив громадським обвинувачем на сфальсифікованому процесі СВУ і наші кращі письменники - від Хвильового до Миколи Куліша й тендітного Тичини - не посоромилися підписати (крім Курбаса - він свого підпису не поставив!) - лист-присуд. Присуд і діячам автокефальної церкви, і культурі старого кшталту, яку репрезентували Могилянський, Старицька-Черняхівська, Андрій Ніковський (учитель Тичини!). Вони, сучасні вважали, що існує якась інша культура, творцями якої є безпосередньо вони. "Той же Хвильовий, - пише до Єжова Куліш, - під час процесу СВУ... відгукнувся на це запально й люто: "СВУ - це реставрація хуторянської, буржуазної України. Не хочу я, не піду до літературного салону пані Старицької-Черняхівської цілувати їй руку!" Це був трагічний центропупізм нової генерації. Так і сталося далі: Хвильових та Слісаренків знищено було в такий же спосіб руками правовірнішої групи "Хвиля і К", а далі пішов під кулю і сам правовірний Андрій Хвиля, з якого НКВС зробило потім "вождя українського підпілля". Запам'ятаймо: не можна кувати цвяхи для власного розп'яття. Від тіла культури не можна відривати жодного шматка - жодного мистецького твору, жодної долі! - бо тоді дзвін бамкає і по нас, живих.

Отож нехай нам усім, сьогоднішнім, буде суворою школою драма Розстріляного Відродження, яке, попри всі політичні й соціальні чинники, стало можливим ще й тому, що система була цільною, а майбутні жертви поділилися з власної руки на "покоління" й конкурентні групи, кожна з яких лише себе вважала апостолом "нового порядку". В тому поділі було втрачено ідею цілісності й неподільності культури, її вічності, її безперервності. То був не лише гріх гордині, а й хвороба напівосвіченості. А за це довелося платити кров'ю. Власною.

І ще один висновок. Миколу Куліша треба міряти не його заявами і тим більше "свідченнями", яких, якщо говорити історично, не було. Полова політичних тез і схем, добре чи погано продумані шахові партії - лише невеличка частка його "Я". "Принце, що ви читаєте? Слова, слова, слова". Якби Шекспіра міряти єдиним аутентичним текстом, що залишився після нього, заповітом від 25 березня 1616 року, - важко позбутися враження, що то пише великий поет, а не банальний негоціант. Істинний Куліш, як і істинний Шекспір, - у його творах.

Така моя думка. І кодом для розшифрування його п'єс, а отже, і Кулішевого "я", стала його смерть; Соловки і промерзла земля Сандормоху…